Галина Мирослава. "Вперед!" (оповідання)


 

 

Галина Мирослава. Вперед (оповідання). Ілюстрація автора.

 

 

Галина Мирослава

Вперед!

 

 

Історія не є біографічною, але постала з моїх відчуттів періоду боротьби за незалежність України. Присвячується моїй мамі, яка малою дівчинкою одного разу несла у внутрішній кишені светра з Нивиць до Оглядова Львівської області (приблизно 10 км, дорога лежала через ліс) грипси...

 


Дощ вперто довжив дні. Ця фльора[1], ця безперестанна капанина з неба, змінювала напрям своєї косості, інколи підлаштовувалася під попутний, часом під супротивний вітер, почасти йшла майже прямо, але все одно не переставала мучити котрий день. Здається, природа хоче притиснути кожну істоту до землі, щоби та не сміла підняти очі, метнутись увись, лише бажала якогось укриття, бігла стрімголов до нього, втупивши погляд у землю, бодай лише оминути болото під ногами, не вступити в калюжу, не перечепитись через якийсь схований на дні багнюки камінь. Але для когось це надія на порятунок.

Якби ж то хлющив нерозривними стрілчастими променями, цвигав[2] з усіх боків, а ти сиділа безтурботно вдома, в теплі, прислухалася до оркестрової музики, створеної ним, яка то стишується, то наростає, щось собі думала, не так вже й погано було б. А тут... І він не ллється, лише не дає про себе забути своїм настирливим фліньканням[3], те попискування перебігає з місця на місце навіть у твоїй голові, розриваючи її навпіл періодичним погукуванням. Він не зважає на тебе взагалі! Лише торохтить про щось своє, далеке тобі, твоїм думкам, і нема куди сховатись від нього. Мимоволі перетворюєшся на нього сама, переповнюєшся його ниттям  і самозайнятістю, мовби заражена. Тобі цього не треба, ти хочеш, аби стіни гасили звук, а так не є. Твоя кров не гусне, вона розпливається, відчуваєш, як тіло стає ватою. А клятий крапець[4] б'є мовби молотком по голові, добиваючись свого, белькоче, баламутить. Якби ти знала мову дощу, може б ви порозумілись, а поки його поведінка нестерпна.
Є миті, коли здається, що ця сльота триватиме вічно. Заповідали два тижні, ще не кінець. Водиці скоро буде по кітки. Земля більше не має ні сил, ні місця, пропускати ці спінені потоки заливи[5] вглиб. Невдовзі може сягнути литок. Але найгірше — ця хляґа[6] дістається до твого нутра. Ти хлянеш на очах, а він, обліжний[7], продовжується, не церемониться, намагається вимити з тебе життя, доки з глибин твого нутра не вирветься мамине, бойківське, що сидить там з дитинства:

 

“Іно жаль ми того світа:
Пішли марно мої літа.
Того світа, тої тости[8],
Пішли літа марнотрости[9]”.

 

Хлюпотить... Кількаденна одноманітність перетворює тіло на теплий пластилін. Колись ти дуже любила пластилінити без видимої користі — отак брала й м'яла пластилін в руках. Не ліпила нічого. Таке заняття могло тривати годинами. А тепер от дощ потішається над тобою... Хіба був у твоїй забаві якийсь сенс?! Хоча ні — маєш вправні кисті. Хіба не тому, що довго розминала пальці й долоні?!
Тобі б вилетіти пострілом надвір. Над собою, над своїм страхом, це не правда, що ти не боїшся, що він не тримає тебе своїми лапами, не ломить, крапля за краплею не надменшує. Ти повинна вирватись. Видертись з клітки стін, які починають вкриватись пліснявою, як і ти, вийти в дощ, нехай ціною надзусиль. Місце, яке заростає мохом, мимоволі нагадує могилу.
Але ти маєш дочекатися повноцінної плови[10], з громом, блискавками. Ці звірі не шукатимуть тебе в бурю, тоді не зірвуться дикими собаками, ладними загризти людину вмить, на пошуки здобичі. Хай там як, а таки спробуєш. До кордону яких пару метрів. Права потрапити в їхні руки не маєш — то не просто грипси[11], які можна встигнути з’їсти, тобі довірили архів, історію, вона або потрапить до своїх, або ви разом станете попелом. Візьмеш на себе гріх самознищення, ставши епіцентром вибуху. Ти готова, давно готова, бо краще загинути одній, ніж віддати у руки катюгам сотні інших життів.
Гримить. Гранати навколо пояса. Вперед!

 

Примітки:

1. Фльора — затяжна дощова погода.  
2. Цвигати — литися струменем. 
3. Флінькання — хлипання.
4. Крапець — дощ, який довго та одноманітно накрапує.
5. Залива — злива.
6. Хляґа (хляка) — дощова погода.
7. Обліжний — затяжний. 
8. Тоста — клопіт (бойківське).
9. Марнотрости — марно минулі літа (бойківське).
10. Плова — злива з бурею.
11. Грипси або штафети — записки на цигарковому папері, скручені в трубочку.  

Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

 

 

     Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:

Дитячі поезії Галини МирославиГалина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.


Останні коментарі до сторінки
«Галина Мирослава. "Вперед!" (оповідання)»:
Ірина , 2020-06-17 20:17:46, #
ГалинаМирослава , 2020-06-18 13:38:31, #
Лариса , 2020-06-19 17:41:08, #
Ольга , 2020-06-21 12:56:59, #
ГалинаМирослава , 2020-06-28 22:11:19, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 10     + Додати коментар
Топ-теми