Галина Мирослава
ДИВИСЬ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Можна було сторопіти — Дніпро вихилявся як велика риба. Подекуди вправно вдаряв хвостом, прудко застрибуючи кучерявими краплями на палубу. Усі, хто стояв на катері, замилувано всміхались. То з одного боку, то з іншого хтось із його пасажирів, вихлюпуючи припливи почуттів, раптом поряд голосно когось цьомав у щічку. Хоча тут мало хто кого знав. Та й ніби ніхто навмисно і не шукав знайомств, принаймні, виразно цього помітно не було. Здебільшого всі трималися своїх приятелів. Кожного привело сюди щось своє. Чому ці пасажири сіли саме в цей пливучий будиночок і поплили саме цим курсом — важко сказати напевно. У когось це відбулось миттєво — прийшов, побачив, купив квиток... У результаті катер, мовби ховаючи себе від пронизливих поглядів, обгорнувшись прозорою шовковою хустиною води, розкішно тріпотить на вітрі та мчить його подалі від заюрмленого світу. Дехто, на противагу, мріяв про таку поїздку давно, тож ретельно все спланував, навіть настрій.
Огинаючи клаптики суші, судно віталось з хмарами, не забуваючи усміхнути їх порухом теплого вогкого повітря. А вони, занижуючись трохи не до самого пливучого об'єкта, з усіх сил поспішали за цим рухомим дивом. Не зачаївшись, втомлювались наздоганяти катер і чайки, та чимраз більше відставали і починали косити спідлоба, мовляв, як таке можливо. Іноді їм вдавалось трохи прорватись уперед, однак сил утриматись на зайнятій позиції жодній з них не вистачало, тож вони, усторонюючись, сумно губились за бризками, які вправна машина залишала по собі. Зрештою, усе, що до того кожного з пасажирів оточувало, залишалось далеко позаду — і клопоти, і нервування, і, властива місту, майже постійна втомлюваність, а замість них надходив теплим димком приємний спокій і заполонював відчуттям безконечності.
І коли чорногузий хлопчик, що пару хвилин тому мирно припадав до батькової руки, тикаючи пальцем в далечінь і тут же смішно підстрибуючи, скрикнув: „Дивись, дивись”, — у кожному серці щось тенькнуло. Хоча хлопчина звертався до свого батька, всі судомно почали вишукувати щось, що мало би бути в тому керунку, який він вказував. Ніхто, проте, не наважувався питати, а що ж побачив малий - не до них же вигукували, хоча, вочевидь, знати хотіли всі. Силкуючись щось розгледіти і собі, поважного віку чоловік наблизився до бортика. Він пильно дивився на хмару, яка починала скручуватись у мушлю, ніби зумисне нагадуючи йому про скороминучість життя, про недовершені справи, які слід було б закінчити якнайшвидше. Вона була таким собі уособленням процесів життя. Він дивився з набутою за життя вирозумілістю, а по щоках тік жаль і скрапував солоно та по-чоловічому скупо, на що чоловік зовсім не зважав. Поруч нього стояв високий худорлявий юнак, котрий теж видивляв те щось.
Виглядаючи досить-таки кумедно, бо заледве стримував себе, щоб не розреготатися, на відміну від літнього чоловіка він вдивлявся у слід, полишений літаком на теплому небі. Очі його пускали бісики. Ні, він не стріляв ними навколо, як могло би здатися, а дивився всередину себе і бачив там свої справжні та віртуальні дискотечні забави, випадкові флірти, посиденьки за пивом з друзями. Його мила русява подруга теж перебувала у стані занурення в свої думки. Під мірні коливання катера, втуплена в якусь точку за горизонтом, вона явно перебирала пальцями клавіші рояля, які чітко бачила лише вона. Руки юнки час від часу злітали над тою клавіатурою і зависали в повітрі. Здавалось, от-от вона захитається та впаде, а музика, яку вона чує, обійме своєю ніжністю кожне щонайменше створіння поблизу. Насправді ж було тихо, мовби всі перемерли. Начебто промені світла, що прагнули повернутися до свого сонця, погляди усіх були направлені в одну точку, щоб кожен побачив своє. Когось те своє гнітило, хтось просто на очах одужував, дехто вчився впорядковувати своє життя. Адже так важливо, хоча б інколи, скинувши з себе тягар обов'язку, щоб чітко бачити реальне, яке ставить перед людиною незворушне раціо, просто дивитись у далину. Свою далину.
А хлопчик виразно бачив — поруч проноситься величний корабель. І не міг зрозуміти — як можна не зауважувати той потужний криголам, він нестиме його завтра через могутній океан, долаючи велетенські хвилі, які поруч з цим богатирем є просто вередливими дітьми, що впадають у сльози, коли не можуть впоратися з несподіваними труднощами. Як?! Аж коли раптом з-за спини почув голос мами, що кликала обідати, відключився і побіг їй назустріч, по дорозі забуваючи, що ж саме їй мав сказати.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
