На відео: оповідання "Петлі" Галини Мирослави читає Валентина Виноградова.
Галина Мирослава
ПЕТЛІ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Плету я з дитинства. На яких тільки дротах не плела! До чого не бралась! Вже б і не порахувала, скільки ж то виплетено шкарпеток, шапочок, рукавичок, светрів. А всі ж різними в’язками, ґудзи змінюються, форми пропусків… Повторення не для мене. Люблю нове та неспробуване. Не знаю, подобається мені насправді чи не особливо подобається в’язати, мабуть, то просто звичка. Як тільки вільна хвилина випаде, я за плетиво. Так і живу посеред петель, поміж лицевими та виворітними.
Правду кажучи, я давно зрозуміла, що там, де є лицева, завжди має бути виворітна. На що б не поглянув. До прикладу, з одного боку червоний колір – колір божественного вогню, а з другого – символ диявола. З однієї сторони, ніж служить для нарізання хліба, а з другої, це страшна зброя. Проблема завжди полягає в тому, щоб відрізнити лицеву петлю від виворітної. Чому петлю? Так за чим не підеш, у петлю тебе воно за собою тягнутиме, – я до цього теж дійшла.
От і я колись заміжньою була. Хто його знав, що так життя складеться. Молодою дуже вийшла за нього, квіточкою нерушеною. Перше свіже чисте кохання при напівзаплющених очах. Мені навіть в голову не прийшло поцікавитись його минулим. Чула, що люди щось нашіптують собі. Гадала – від заздрості. Спершу він мене на руках носив, про кохання виспівував, пестощами бавив. Я до нього всім своїм єством тягнулась. Синочок у нас з’явився. Обоє прикипіли до нього. Все видавалось щирим, ніжним. Аж раптом чую: гуляє мій Руслан по-чорному. Де тільки може і з ким тільки вдасться. Боляче мені стало, прикро. Я ж під його руками як глина була, робив усе, що хотів, як хотів. Він єдиним для мене був, небом, можна сказати. А тут таке. Ледь стримувала себе, щоб не зірватись на ньому чи, крий боже, на дитині. Та одного разу прийшла до мене подруга, ми собі трошки випили вина, я й виклала усе до копійки. Вона мені й каже: „Мудрішою будь. Поводься, раз він так хоче, як курва, тобто сама першою усі ті справи починай. Може йому активності в тобі бракує”. Я й послухалась. Приходить мій дорогий з роботи, а я вже цілком гола у ліжку, одну ногу навмисно задерла на бильце стільчика, що поруч стояв, простирадлом друга нога лише по литку накрита, в спокусливій знемозі потягуюсь. Він зайшов, побачив — оторопів. А потім як зірветься мене бити, що там бити – катувати. Коли шал йому минув, схопив свою подушку і пішов до іншої кімнати спати. На другий день ввечері прийшов підпилий і знову мене на квасне яблуко збив. Третього дня як пішов, більше не повертався.
Згодом його до в’язниці забрали. Дівчаток ґвалтував. Про шістьох у слідчому ізоляторі признався. На суді йому слово дали. Коли він підвівся, мені самій стало страшно від вереску, що його мами тих покривджених вчинили. Горе ж то яке! Та я, однак, ледь стримувала себе на захист його не стати. Таки люблю, дотепер люблю. А він зачекав доти, поки суддя наказала замовкнути, і як усі позмовкали, зачав: „Що я хочу вам сказати — все свою причину має, все. Я рано почав з жінками паруватись, ще вуса не росли. Ті, яких щоразу пізнавав, вражали мене своєю розпущеністю. Я користувався ними, оцінюючи, до якої міри можна опускатись, знущався і бавився, але з усіх сил шукав повну протилежність. І таки знайшов цю чистоту. Одружившись зі цнотою, божеволів від щастя, від тонкості її ненав’язливих приємних дотиків. Вона була для мене центром, місцем повного заспокоєння. Але іноді щось тягло мене погратись, як іграшками, курвами, бо я до того звик. Я й облич їхніх не запам’ятовував. Чи воно мені треба?! Вони завчено те саме усім кажуть, завчено те саме усім роблять. Після них вимитись потребуєш і втекти світ за очі, де можна торкнутись чогось незаймано світлого, свіжого… Та одного дня моє щастя зірвалось. Обірвалось і моє звичне життя… Власна жінка теж стала курвою. Померла і в ній чистота. Нема слів, щоб описати всю відразу, яка народилась у мені до світу в ту зловісну мить, у той момент, коли я усвідомив повну втрату найдорожчого. Я кипів від ненависті. Шукаючи заспокоєння, щоб не збожеволіти, почав упадати за малоліткою. Вона теж виявилась курвою. Тоді я й почав нищити чистоту, бо вона померла в мені… Бо її не існує…”
Він щось ще говорив, але сльози і клекіт серця глушили мене і тримали в облозі. Якась із мам спаскуджених дівчат мене потім вела додому петлястою дорогою, як мукА петльованою, з чорними краплями мУки, а я лише тремтіла і плакала.
---------
* петльована мукА — білюсіньке волосся.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
