Галина Мирослава. «Сонцелика» (оповідання з книги «Маю вам сказати»)

Галина Мирослава

СОНЦЕЛИКА

(оповідання з книги «Маю вам сказати»)

Батьки нарекли її незвичним ім’ям — Сонцелика. Прочитавши це ім’я у списку жіночих імен у вікіпедії, вони вже не могли його забути, тому більше не розшукували про нього ніде й нічого, як ото кажуть, визначились остаточно. Ім’я їй личило, адже волосся виблискувало відтінками жовтого, жовтогарячого, навіть червонявого, у ньому змішувались блиски ранішнього сонця з відблисками, які залишають в очах традиційні церковні бані по селах. Родинне прізвище сонцеликої теж починалось з літери С, точно не пригадую його, однак у голові крутиться подібне слово — стетоскоп. Сонцелика з’явилась на світ 22 листопада. Позаяк літера С стоїть на 22 місці у нашій абетці, я здригнувся, почувши про неї вперше, адже лише два числа, а саме: 11 і 22, які не можна скорочувати в нумерології, тобто додавати одиничку до одинички, а двійку до двійки, вважаються найпотужнішими, саме вони дають найбільші можливості для успіхів у всьому, до чого б людина хотіла взятись. Я часто реєстрував новонароджених, мав справу з числами, іменами, прізвищами, однак ця дівчинка завдяки накладці усіх цих незвичних моментів не виходила мені з голови роками.

Удруге зустрів я її через 20 років після її народження. Сьогодні думаю, що цю зустріч сам і організував своїми думками. Якось стояв у черзі на отримання закордонного паспорта. З гучномовця пролунало: ,,Сонцелика”, я мимоволі відразу вп’явся у неї очима. Сумнівів, що то вона, практично не мав, однак для певності перепитав, чи вона часом не народилась 22 листопада. Дівчина анітрохи не здивувалась, а, навпаки, розвернувшись до мене, по-діловому запитала: ,,Ми знайомі?” Я не втримався — одразу розповів, що реєстрував її 20 років тому. Ми розговорились. Виявилось, що дівчина не лише шукає в усьому досконалості, вона має чіткі вимоги до себе, людей, речей, справ. За довгі роки життя я зустрічав чимало різних жінок і чоловіків, життя яких понівечили їхні власні вимоги бути досконалими, їх поїдало поїдом вічне незадоволення, їх катували нервові спалахи, неочікувані вибухи, що закінчувались вигасанням і новим невдоволенням. З такими людьми я зовсім не хотів мати справу. Зрештою, не один я. Однак 20 років думання про Сонцелику змушували мене почуватись у якомусь сенсі її родичем, який хвилюється, переймається, цікавиться усім, що відбувається з нею та навколо неї, не очікуючи на якусь взаємність, буде та взаємність — добре, ні — нічого страшного.

З розмови я довідався, що улюбленим числом дівчини є константа пі, вона навіть назвала себе пілаверкою, щось у цій назві точно є — лава пі геть залила її. Це взагалі дуже цікаво, що у пошуку раціонального зерна вона покладається на ірраціональне число, використовуючи ірраціональне мислення або зірраціоналене. Ця дівчина не тільки любить пі, вона його шукає у всьому, з чим стикається. Під час розмови у якийсь момент мені захотілось звільнити хоч трохи нашу розмову від зайвої науковості, тож я кинув жарт про слово пі як про всеохопне. Кажу їй: ,,Воно щодня лунає у виконанні горобців, мишей, машин.” Її реакція мене, чесно кажучи, вибила, мов м’ячем з кола, вона, вхопившись за моє ляпання язиком про пі як за адвокатський захист у суді, аж засвітилась. Щоправда, тієї миті в моєму серці й навколо трохи потемніло. Шкода дівчину. Вона ж, засліплена собою, продовжувала: ,,Нічого у цьому світі не буває просто так, усе має свій потаємний досконалий код, можливо, він виявиться не відразу, він є, має бути, інакше не може бути”. Її розпирало почуття власної значущості, вона відчувала себе зі мною лектором на трибуні, покликаним вищими силами відкрити мені, сліпому, очі. Я старався чемно грати роль недолугого учня, якому потрібно вдосконалюватись на курсах підвищення кваліфікації, які вона започаткувала. Про пі Сонцелика знала стільки, що будь-кого могла запхати за пояс. Я вперше довідався, що день числа пі припадає на 3 березня, коли я, о, Боже, народився, і що він збігається з уродинами Альберта Ейнштейна (треба ж!). На мить я подумав, пікнути вголос вже не наважувався, що якщо тортик поділити на 14 частин і з’їсти свої 3, залишиться 11, якраз для неї. Ми говорили, точніше кажучи, говорила вона, просто перед дверима зали зо дві години, обоє забувши, чого сюди завітали. Якби до нас не підійшла прибиральниця зі словами: ,,Виходьте, зачиняється”, ми б продовжували вести своєї. Жінка вивела нас зі стану відсутності в нашому реальному часі. Я запропонував обмінятись номерами телефонів, у результаті ми домовились не губитись і розбіглись. Мені було трохи прикро, що так і не отримав того дня паспорт, хоча згодом зрозумів, що то пусте, адже зустріч з Сонцеликою змінила мою долю — я кинув роботу, пішов легко, усвідомивши, якою дурною вона була, точніше, яким дурним я там стаю. Це ж треба було цілими днями просто записувати дати, тобто числа. Як я до того дійшов?! Тож став я піїдом, точніше — піїтом у театрі сатири й гумору, який сміється з пошуків досконалості.

І вже маю сатисфакцію — Сонцелика не лише відвідує наші вистави, я зауважив, що їй вони почали подобатись. Тепер я почуваюсь вчителем, а вона перетворюється у мою палку шанувальницю ( і в мою пáлку!, жартую). Зрештою, я, мабуть, закохався. Скоро у нас весілля.

Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".