"Подруги". Картина художника Андрія Живодьорова (фрагмент).
Галина Мирослава
МИТЬ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Тоня не могла зрозуміти чому. Вона ж від душі. У Ліди такого немає. Ліда взагалі ніколи не мала такого розкішного одягу. А в Тоні є — вона з задоволенням може дати поносити. Хоч назавжди. Тоню в якийсь момент аж вкололо – невже Ліда не довіряє їй, невже вони не друзі?! Адже коли Тоні щось пропонують сестри чи подруги, у Ліди ніколи не виникає зайвих думок. Вона з радістю міряє. Хоча, якщо бути упередженою і задатись бажанням відмовитись, можна бити на те, що це негігієнічно. А можна задемонструвати зневагу до смаку. Однак, вони ж друзі.
Та ще… якщо б Ліда не виглядала так розгублено і мило. Шкрябало усередині, прикро шкрябало, та Тоня не могла сердитись на подругу. Те, що найбільше любиш, вражає найсильніше, коли ранить. У Ліді Тоня завжди любила розважність, якої їй самій часто-густо бракувало. Делікатна, приязна, Ліда притягала до себе багатьох. І зараз всі її рухи, всі слова, були теплими та не допускали навіть тіні думки про нещирість. І тому Тоня не могла тримати зла. Зрештою, заради дружби це теж потрібно.
І яка б з неї вийшла телеведуча, якби вона не навчилась тримати себе. Тоня мріяла стати зіркою телеекрану або моделькою. І все тому, що її страшенно тягнуло бути в центрі уваги.
Ліда не така, вона з тих, кого називають спостерігачами. Їй важко, коли хтось порушує її власну територію дією або бажанням проникнути у випещений нею для себе світ. І не має значення, чи це світ речей, чи тонші матерії.
Він усміхнувся. Цікаво спостерігати за дівчатами. А головне, неймовірно приємно. Океан його серця то накочував припливи, то тихо відходив у спокій. Він стояв лише за пару кроків від дівчат. І ледве стримував себе, щоб не обійняти обох одночасно та не дозволити собі розслабитись. Вони так доповнювали одна одну. Те, що буяло в одній, мовчало в іншій. І навпаки. Він би просто зараз їх обох і проковтнув. Червону Тоню і блакитну Ліду. Це він їх так називав. Насправді ж, якщо говорити про колір волосся, то вони були майже однакові. Хоча для нього це не мало жодного значення. Він вправний майстер — змінити колір фотошопом можна щомиті. Одним лише рухом. Як сказав би поет, одним словом.
— Дівчата, спокійно. Чіз…
— Ой, а чого наших очей не видно?!
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
