Painting by Andrij Levyckyj.
Галина Мирослава
ДЕРЕВА
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Якось зауважила, що мимоволі людей сортую, утримуючи в голові впорядковану інформацію в папочках. Кількість тих файликів не настільки велика, щоб не трималась у пам'яті. А класифікувати насправді легко, бо про кого б не йшлось, він так чи інакше у чомусь обмежений. Рівень обмеженості, безумовно, різний. Якщо починати розкладати за однією окремою ознакою, то папочок виходить дві — хтось має цю рису, хтось не має. Але так складати було би нудно — я вже пробувала. Назайво згайнований час. І почала їх розділяти за принципом — як та чи інша людина малювала би дерево. Часто, щоб бути певною, мені доводилось йти від протилежного, тобто як вона не може малювати дерево.
Найлегше з митцями. Одразу бачиш. З поетами теж не складно. Читаєш собі книжечку з віршами, а в голові вимальовується дерево з плям-хляпочок, мовби комп’ютер замовлення виконує, в іншого автора натомість виразно бачиш стовбур з добротно витесаними паралельними дошками. А буває, що дошки, хоч і паралельні, близько одна до одної, проте зовсім не скріплені. Часом стовбур іде з кореня, а гілля поступово дочіпається. Особлива інтрига, коли дерево вимальовується з чубочка донизу. А якщо воно нагадує собою гвинтові сходи, тоді моє серце одразу починає підстрибувати в грудях, бо виникають асоціації зі спіраллю розвитку, чого б цей розвиток не стосувався. Здається, що кожна сходинка ґвинтових сходів — це ключ до пізнання всесвіту. Направду приємно стояти на вершині їх говерли, трембітуючи тілом, наповненим підсвідомою думкою, що ти вже щось вагоме у тому житті вловив, утямив, дивитись на спід і вбирати очима відкритий зору величний овал. Він нагадує саму Землю. Землю, що крутиться. І все навколо несе за собою. Часом ловлю себе на думці, що, заплющивши очі, не втримаюсь, голова завернеться, — і полечу, спокушена вільним падінням. Навіть просто стояти перед сходами — розкіш. Турбулентний потік задоволення. Ти бачиш, як впевнено від підлоги тягнеться вгору кремезний стовбур. Стовбур життя.
Проте часами долати кількість витків навколо циліндра — нехай навіть уявного, задушливо. Тоді чомусь закрадається думка, що піднімаєшся сходами посталої в твоїй уяві Вавилонської вежі, яка от-от репне під ногами. І під серцем. Розпилюючи твою мову на звуки, кожний з яких тягнутиме в інший бік за законами росту гілля, подекуди затинаючись омелою. А жити — це ж гратися, переходячи зі сходинки на сходинку. У подиві, з усмішкою, збитими колінами, плачем, — не всі ж ігри добрі. І не завжди є перила. Зате не проминає відчуття біжучої землі під ногами. Обернешся - і минуле, прожите тобою минуле, видається біжутерією, а щось справжнє ніби має бути попереду. Щось таке, як сагайдак зі стрілами думок, що влучають у ціль.
Поінколи дерева листяні, поіноді голчасті, почасти кактусоподібні. До речі, висота не особливо важлива — низьке можна спроектувати у високе, високе — у низьке. Те саме й з довжиною. Головне — принцип. І колір суттєвого значення не має. Воно як у фотографії — найвиразніше зображення дає чорно-біла світлина. Кольори — то лише прикметники, настрій, вони самі чіпаються.
Було якось — на очі мені навернулась книжка, звідки дерево прорізалось у вигляді пап'є-маше. Хоча найтяжча папка, звичайно, могла би бути з деревами, що схожі на всохлу палицю — довгий чи короткий пеньок, але мені від такої перспективи холодно, тож спішу забрати з-перед очей такі твори подалі. Якщо бути справедливим, у всьому щось можна знайти. Проте життя настільки коротке, що нема коли вимивати золото з піску. І з кожним подихом все менше часу. Тому і тягнуться очі до згустків, ніби бажаючи зібрати розлиту навкруги ртуть докупи.
Чому сАме дерево? Можна було б зображати квітку. Якусь тварину врешті-решт. Десь тому, що їх треба було би уявляти в русі, в розвитку, а це клопітно. Дерево, як на мене, може сумістити сталість і розвиток. Одного уважного погляду, кинутого на нього, достатньо, щоб відчути світобудову. Хребет світобудови. Дерево ніби уособлює ту розтягненість, яка робить з крапки світ, розширюючись у всі боки кожним своїм відросточком, щоб знову стати живою крапкою — капкою, тільки більшою, хоча б трішечки більшою.
І хоча та капка дуже схожа на серце, що пульсує збільшуючись і зменшуючись, змінити свою структуру кардинально не може. Існує серцем відчутне, не завжди відразу вловиме розумом, дещось, на чому вона стоїть, навіть вигинаючи свій хребет чи ламаючи його. Правда, піймати ту суть якраз і вдається завдяки пульсуванню. Те щось зберігає себе і тоді, коли його власник хотів би його приховати чи позбутись. Які б не були переміщення в часі чи просторі. Намагаючись набрати форми сфери, капка рідко росте гілками в сторони чи вглиб рівномірно. Ростучи, кожна гілка сама стає світом, що розгалужується.
Сьогодні ж я зустріла людину, про яку нічого не змогла би тепер сказати. І дерева вималювати не можу. Кілька тижнів з трепетом і відчуттям небесни в грудях чекала на нашу зустріч. Певні теми, на які ми раніше розмовляли, розкривали його душу до повного розширення, несучи у нескінченність. Одухотвореність, якою він весь був виповнений, як високий глек з тонкою шийкою водою, робила його постать значною. Мої очі бачили чоловіка, що сягає двох повних метрів. Його сіре волосся видавалось світлим і м’яким, при променях світла воно ніби набувало білого приємного відтінку. Я боялась сказати щось не те або не так, мене не покидало відчуття маленькості перед цим храмом. Перед цим світлом чистоти. З насолодою та уважністю слухала його співучий голос і мовби пливла думками оминати камені життя. Розмова перетікала з теми на тему, поки не перескочила на побутову. З кожним наступним словом він бліднув, нагадуючи студента, що назубок завчив теоретичний курс, однак абсолютно не вміє ним скористатись при розв'язуванні жодної задачі, підбираючись до розв'язування з точністю до навпаки. Він никнув, на очах маліючи. Виразно власними очима я спостерігала зменшуваність розмірів його тіла, почорніння та рідшання розкішного до того волосся, плавне щезання голови аж до повного зникання очей. Ще трохи, — подумала я, — і важко буде виокремити його не просто з юрби, що тусується навколо, а з простору зовсім порожнього. Буває, що люди зненацька пересікаються, а потім розходяться порізно, щоб кожна істота мала змогу міцно триматися свого керунку, та щоб так... Я не могла видушити з себе слова, як на початку розмови, правда, цього разу з іншої причини.
З каварні виходила сама. Майже заціпеніла, внутрішньо стиснена в клубок. Його, чоловіка, на якого я дивилась як на зірку, просто не стало в прямому розумінні. Він розчинився. Розчинився в повітрі, ніби ніколи раніше його не існувало. Не зумівши зронити жодного слова за всю розмову, я навіть не встигла стати хоч би каталізатором.
Хтось, що сидів через столик, почав терти очі, а потім вголос спитав: “Невже від кави я міг так впитися?! Де він?”
Не пройшло й чверть години, як я отримала повідомлення телефоном такого змісту: “Вибач, що забарився, і тобі довелось покидати каварню. Доп’ємо кавусю іншого разу. Гаразд?!”
Мене обдало зсередини гарячою парою. Я зірвалась з місця. І в кількох кроках від себе побачила його — маленького кострубатого хлопчика, що переляканими очима визирав з-під занадто великого, як на нього, одягу.
Відповісти на повідомлення так і не спромоглась. Мені чомусь було зовсім не смішно, навіть лячно.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
