Олена Більчук
Літерки Аоха і Веша
(казка)
У великому-великому будинку, де буває багато дітей, є незвичайна скринька. Ця скринька – хатинка для літерок, зроблених із тоненьких різнокольорових дротиків. Скринька розмальована веселими барвистими плямками і є для цих літерок чудовою домівкою.
Літерки дуже люблять, коли діти розсипають їх на столі чи підлозі і починають з ними гратися.
Тоді літерки жартують, перетворюючись на інші, чи займаються акробатикою: так-так, вони є дуже непосидючими.
Коли ж діти викладають літерки у слова, ті поринають у Казку Слова. А потім, коли відпочивають у своїй скриньці, розповідають іншим літеркам про те, що побачили, відчули.
Та найбільше літеркам подобається, коли з них складають послання. Тоді вони почуваються особливо щасливими.
У всіх літерок чудовий слух. І звук, який позначають, вони розрізняють серед багатьох-багатьох інших.
Є там і маленька прописна «а» – літерка Аоха.
А називають її «оха» тому, що вона дуже емоційна. І частенько вигукує то «ох!», то «ах!».
І дуже товариська. Хіба Знак м’якшення її трохи ніби сторониться. Але це не тому, що він не хоче з нею дружити. У нього важливе завдання – пом’якшувати якусь літерку, якщо з котроюсь іншою у неї виникає сильна суперечка. Тому і не наближається до маленької «а», адже вона ні з ким не сперечається.
Зате частенько розповідає охочим послухати одну історію.
Якось послання із літерок склав хлопчик Сашко. Там було лише декілька слів, і в одному з них опинилася Аоха.
«Ах! – подумала Аоха, – щось я не відчуваю свого звуку. Здається, Сашко помилився. І в цьому слові мене треба замінити іншою літерою».
– Ах! – вигукнула вголос. – Схоже, тут помилка, мене треба замінити.
Та хлопчик її не почув.
– Агов! Мене треба замінити!
– Ш-ш-ш… – прошепотіла сусідня літерка: це була Веша. – Спокійно. Мені здається, річ не в тому, що Сашко помилився котроюсь із нас, а у самому посланні: тут мають бути інші слова. Прислухайся: викладені слова не звучать взагалі.
Справді, слова не звучали. Лише чувся якийсь нерозбірливий гамір.
Що ж тепер робити?
Аоха поглянула на Вешу.
Ніщо так не засмучує літерки, як невірні послання.
– А давай втечемо, – тихо сказала Аоха. – Поки нас не буде, невірне послання ніхто не прочитає. І, може, Сашко, шукаючи інші літерки, відчує, що саме хотів написати.
Так Аоха і Веша непомітно втекли зі слова.
А щоб їх швидко не знайшли, то згорнулись у кілечка й покотились на вулицю.
На вулиці було сонячно й дуже весело. Вони стрибали, гралися й знайомились з іншими літерами – адже, якщо придивитися, їх у природі можна побачити дуже багато!
Літерки й не помітили, як проймануло декілька годин.
Й Аосі захотілося додому.
– Вешо! – гукнула Аоха до подруги, яка була десь неподалік. – Де ти? Я вже хочу додому!
– Я тут, – показалась Веша. – Тільки зараз не можу повернутися.
– Чому?
– Там на дорозі, на асфальті, хтось крейдою написав слова. І не просто слова, а послання. Та в одному зі слів не вистачає позначення мого звуку, тобто «в». Літери слова попросили мене побути з ними, поки послання не прочитає той, кому воно написане. Я не змогла їм відмовити, ти ж сама розумієш, як це важливо. Покотімося, подивишся.
Аоха не хотіла кудись котитися, бо дуже стомилася. Та вона, як справжня літерка, розуміла Вешу і не ображалась, що та збирається її залишити.
– Я почекаю тебе тут. Прикинусь гілочкою, щоб мене хтось не знайшов.
Вона випрямилась в лінію, потім підскочила на яблуньку і закріпилась на гілці.
– Як? Схожа я на маленьку гілочку?
– Якась трохи прямувата. Необхідно більше вигинів. Ось. Тепер схожа, – весело сказала Веша й поспішила із саду на дорогу, до послання, яке хтось залишив на асфальті.
Аоху розхитував весняний вітерець. Повітря світилося шафрановими й фіолетовими вогниками надвечір’я.
На Аоху, прийнявши її за гілочку, присів бедрик.
«Ох, лоскотно!» – подумала літерка. Та потім звикла й, заколихана вітерцем, задрімала.
Звідусіль щебетали, цвірінчали, тінькали, гомоніли пташки — і їй снилися хвильки…
– Аохо! Я хочу тобі щось розповісти!
Це повернулася Веша.
– Ш-ш-ш… – сказала Аоха. – Тихіше, а то ти налякаєш хвильки.
– Слово, у казці якого я побувала, просто неймовірне, – притишилась Веша. – І тепер я знаю, що хотів написати Сашко. Розумієш? Перебуваючи у цьому слові можна розпізнати будь-яке послання, де б воно не було і як би не звучало!
– Справді? Нумо, покажи.
Аоха зістрибнула з яблуньки, згорнулася й покотилася до дороги.
Вона побачила на асфальті намальовані крейдою малюнки. І декілька слів.
– Ось, ось це слово, – сказала Веша.
Аоха почала читати:
– Лю-бо, любо…
– Це слово «любов»! – не стрималась й підказала Веша.
Коли Аоха і Веша повернулися додому, то розповіли усім літеркам із скриньки про напис на дорозі. Про те, що можна розпізнати навіть тихі-тихі, надто голосні чи майже нерозбірливі послання.
І тепер, коли між дітьми виникає непорозуміння, літерки «в», «ю», «л», «б» і «о», швиденько, ніби граючись, утворюють чарівне слово, наче запрошують у його дивовижну казку…
Казку люб'язно надіслано автором спеціально для "Малої Сторінки".
Світлина: https://torange.biz/
Більше казок та оповідань від Олени Більчук на нашому сайті:
Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати", "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша". А також - оповідання "Розмова".