"Місячної ночі з води виходять русалки. Вони гойдаються на гіллі або танцюють на ясних галявах — бліді, тонкорукі, у білих напівпрозорих сорочках, з довгим розпущеним волоссям, у зелених вінках з осоки. Тільки в найстаршої русалки вінок з чудових водяних лілей. Біле латаття, або водяна лілея — то найпринадніша квітка наших озер і тихих заплав. Велика, сліпучо-біла, з золотою, мов сонце, серцевиною, вона далеко видніється серед води, мов царівна на зеленому троні. У різних народах склали чудові легенди про латаття, шанували його і навіть обожнювали. Давні греки вважали, що водяною лілеєю стала прекрасна німфа, і що ця квітка чарівна може наділяти людину красномовством. Німці різьбили її на лицарських гербах. Індіанці вірили, що біле латаття виникло з іскор зірки, яку збив стрілою молодий вождь. А в Україні розповідають печальну легенду, що водяними лілеями стали дівчата, яких гнали в неволю татари. Рятуючись від наруги, полонянки втопилися в глибокому озері, а на ранок виринули над плесом непорочним білим цвітом..." (Зірка Мензатюк)
"Кажуть, що його принесено в Україну на копитах татарських коней. Під час своїх набігів татари, перш ніж брати воду й напувати коней, кидали в озера й річки коріння аїру — для дезінфекції. І вода ставала придатною для пиття. "Літа Божого 1224 зі сходу сонця бігло за татарським копитом зілля татарське аїр", — пише Ігор Калинець, котрий склав багато віршів і казок про квіти. В Україні аїр не родить плодів — шкірястих червоних ягідок, як у себе вдома в Азії. У нас немає комах, що його запилюють. А проте він прижився, розрісся, облямувавши береги тихих озерець довгим і вузьким, мов шаблюки, листям. Його називають татарка, аїр, лепеха, шувар, а то навіть і цар-зілля (таке воно цінне). На Зелену неділю його запашними стеблами й листям застеляють долівку в хаті. Можливо, спочатку таким чином вдавалися до чарів: топтали ординське зілля, жадаючи потоптати й саму лиховісну орду..." (Зірка Мензатюк)
"На річку! На річку! Там тепла, прогріта зеленаста вода, там гарячий пісок, сонячні зблиски, веселі бризки, там сміх і гамір! А попід берег, по коліна в воді стоїть зеленою стіною... Що ж там стоїть? Що ти за зілля, як тебе звуть? Шумлива, різуча — авжеж осока! Де вода чи болітце, там і вона. Усі її знають, тільки остерігаються чіпати, бо недовго й порізатися. Тому й осока, що січе своїм гострим листям. Високі стебла, темні качалочки — то рогіз. Хто не ліз у воду, щоб дістати його тугі коричневі суцвіття? Вони гарні у вазі. Але як висохнуть та пустять пух, буде в ньому вся хата. Бо хіба жарт: в одній качалочці 150 тисяч насінин! З рогозу плетуть килимочки, сумки, навіть домашні капці, які іноземці купляють як сувеніри..." (Зірка Мензатюк)
"Гарна річка Дністер!.. Над безкінечними поворотами й закрутами здіймаються високі стрімкі береги. Тут простір і широчінь, тут сиве каміння в рудих плямах моху, рідкісні трави й квіти, невимовно мальовничі на цих важкодоступних скелях. Від гирла Золотої Липи до гирла Збруча над Дністром трапляється дивовижна рослина, яку вчені називають ясенець білий. В народі вона відома як неопалима купина, а названа так через свою незвичайну властивість. Коли до розквітлого куща піднести запалений сірник, рослина спалахне й погасне, лишившись неушкодженою. Тичинки, пелюстки, квітконіжки, навіть верхівки стебел містять безліч залозок, що виділяють ефірну олію зі своєрідним запахом, який трохи нагадує аромат лимона. Густі випари скупчуються навколо куща — саме вони й спалахують. Щоправда, для полум’я має стояти зовсім безвітряна й спекотна, до 35 градусів, погода..." (Зірка Мензатюк)
"Щороку, коли з календаря відривали останній лютневий листок, у мене починалися тривалі суперечки з мамою: "Таж мамо! Таж уже весна!" — наполягала я. "Почекай до 21 березня. Весна почнеться з рівнодення," — заперечувала мама. А раз не весна, то не дозволяли перевзуватися в легенькі черевички, не пускали бігати в луг коло Прута. Тому я йшла шукати аргументи, які б переконали маму. І якщо в саду була хоч латка вільної від снігу землі, то таки знаходила їх у вигляді мацюпусіньких біленьких квіточок. "Весна, весна! — мчала я до хати. — Уже цвітуть ці маленькі ромашечки!" То були не ромашки, а стокротки, або ж маргаритки. У них теж білі пелюстки й жовта серединка — достоту філігранна мініатюрна копія ромашки. Щовесни вони біліють у траві, немовби дрібні перли. Від грецького слова „перлина” — „margarites” — і походить їхня назва — маргаритки. А латинню їх називали Beilis perennis — „вічна красуня” за те, що вони цвітуть довго, упродовж кількох місяців..." (Зірка Мензатюк)
"А у споминів – своя логіка... Це ніби невеликі камінчики, що раптом поєднуються у... якусь незбагненну мозаїку! Мозаїку, що її ти можеш так чи інакше коментувати, а ось змінити уже не зміниш. І події, позначені неабияким драматизмом, і речі, що викликають іронічну посмішку – усе це поруч! Усе це ніби краплини бурхливої хвилі тривожної ріки, якою і є – наше життя..." (Володимир Даник)
"Тато розігнув пальці – і на його широкій репаній долоні зблиснули три, діаметром з мізинець, скляні кульки. Такі приємні, прозорі зверху, а ще зсередини з кольоровим яскравим наповненням, і серед них одна з теплим усміхненим жовточком, що викликав бажання пестити його поглядом і доторкатись пучками пальців щоразу, як око падало на цю кульку. Друга примадонна притягувала до себе калиновим відтінком червоної барви, і якби не надто виразна прозорість верху, її можна було б прийняти за приморожену пухку ягідку. А поміж ними по-небесному розважно, оглядаючи своїм синім оком навколишній світ, лежала ще одна, яка завдяки глибині свого кольору претендувала на те, щоб вважатись найстаршою. Відвести погляд від кульок видавалось неможливим. Спочатку я заворожено розглядала кожну зокрема, перебираючи як зернятка вервиці, потім почала складати докупи..." (Галина Мирослава)
"Моя листопадова закордонна подорож цього року — неабиякий подарунок долі до моїх уродин у грудні. Дні народження кількох минулих років доливали до вина мого приватного свята краплю незахищеності та жури. Наче за правилом канапки, що традиційно падає маслом донизу, завжди знаходився хтось, хто уперто намагався випитати (щоб не відривалась від реальності, чого найбільше потребує моя душа), скільки ж то мені років, або голосно задемонструвати свої знання з арифметики й кількох деталей моєї біографії. Моїм порятунком від осідання в конкретному часі та замкненому певними межами просторі завжди була дорога, вона додавала сил і дозволяла забути бодай на трохи те, що тривожило або допікало. Тому запрошенню від „Geoattractions“ приєднатись до туристичної групи, яка, прямуючи на виставку мінералів і біжутерії „Скарби Землі“ у Любліні (Польща), планувала відвідати Музей скам'янілих дерев польської частини Розточчя, Музей фортифікації у Замості, Собор Різдва Пресвятої Богородиці, збудований князем Данилом Романовичем (Данилом Галицьким) у XIII столітті в Холмі, раділа, як мала дитина, з різних, звичайно, причин. І от, повернувшись домів, дякую усім причетним до цієї події, якою ще живу..." (Галина Мирослава)
Радо читаймо оповідання української письменниці Галини Мирослави зі збірки «Маю Вам сказати».
ЗМІСТ КНИГИ:
1. Дивись
2. Плямки
3. Забути
4. Кульки
5. Шоколадні палітурки
6. Дерева
7. Отак
8. Нас було двійко
9. Фасетка
10. Зірка (читати та слухати, відео)
11. Будь ласка
12. Тричі
13. Петро Павлович
14. Вперше
15. Батько
16. Колобок
17. Петлі (читати та слухати, відео)
18. Ножички
19. Від себе
20. Інтуїція
21. Не за держанце
22. Не в ногу
23. Звідки?
24. Мить
25. Потяг
26. Брамурна сукня (читати та слухати, відео)
27. Кохаю
28. Ґрунтознавство
29. Знаки
30. Обіди
31. Розширюючись (читати та слухати, відео)
32. Чоловік, що світиться
33. Мирон
34. Сонцелика
35. Килими
36. Метр на метр
37. Супутник
38. Інтрига
39. Швельбавий
40. Два (читати та слухати, відео)
41. Тео-досі-я
42. Репутація
43.Передвеликоднє (читати та слухати, відео)
44. Дірочки
45. Вперед!
46. Хіба можна забути?
47. Перше купання
48. Знак
49. Червоний мак
50. Він
51. Доля (читати та слухати, відео)
52. Маг. І я
53. Неперервність
54. Люди в норах55. Доросла (читати та слухати, відео)
56. Лист
57. Крива липа
58. Катеринка
"Ох, як вона мене вабила, як манила до себе! Ніби то не квітка росла, а сама спокуса. Вона мала дивовижні темно-сині квіти, що формою нагадували черевички. От би взути в них ляльку! Але мама строго-настрого забороняла чіпати тою (так називалися ті квіти). Тож я тільки ходила довкола куща з гарним блискучим листям та зітхала. Тепер я знаю, чому мама була такою суворою. Тоя — смертельно отруйна, одна з найбільш отруйних рослин України. І вона ж — могутня магічна рослина. Люди вірили, що тоя захищає від злих чарів, лікує від насланих хвороб; що від неї втікають гадюки, тому, йдучи в ліс, брали з собою листя тої й любистку..." (Зірка Мензатюк)
Гумористичні твори Володимира Даника
"Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були чорні з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки. Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й справжній штормило, на березі стояла стара Половчиха, одежа на ній віялась, мов на кам'яній, вона була висока та сувора, як у пісні. Одесу видко по другий бік морської затоки, це місто обдував трамонтан, воно височіло на березі, мов кістяк старої шхуни, з якої знято паруси, лагодять на неї мотор чи парову машину. Одеса переживала чергову морську зиму, вітри всіх напрямків не минали її, тумани з моря заходили часом — мокрі, густі, сірі тумани. От і тепер туман насунувся раптом з моря й закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обіч поралися коло шаланд на березі рибалки з артілі, море виштовхувало на землю шматки криги, холод проймав до кісток, трамонтан дмухав широкою, рівною зливою. Була надморська зима, зимовий туман, за його запоною гримів уже серед моря шторм, докочуючи хвилі дужчі й вищі, засвітився одеський маяк, смуги червоні й зелені, промені червоні й зелені..." (Юрій Яновський)
"Перекопська рівнина починається за Дніпром, на південь від Каховки, смуга пісків тягнеться вздовж ріки з південного заходу, незайманий степ аж до Мелітопольщини, на півдні — Чорне море, і Джарилгачська затока, і саме місто Перекоп на вузькому суходолі, що завжди правив за ворота до Криму. Рівна, безмежна просторінь (як на масштаби двох людських ніг), гола рівнина без ріки, без дерева, окремі села й хутори стоять рідко, сонце велике й пекуче котиться на небі і поринає за землю, мов за морську поверхню, небо не синє, як за Дніпром, а кольору ніжних блакитних перських шовків, небо Криму над степовим безмежжям. Той дикий степ був полем бою на гранях багатьох епох, і це не заважало перекопській рівнині пишно зацвітати щовесни і вигоряти на літо, мокнути восени і замерзати на зиму, тоді по ній ходили люті й прокляті хуговії, а по селах плодилися степовики, і один із них народився в цьому степу, до Перекопа — п'ять годин ходи; і ріс серед степу, а його смалило сонце та обпікав вітер, і завше йому хотілося їсти, бо народився в бідній хаті, і першим спогадом дитинства був степ..." (Юрій Яновський)
"Слово "письменник" походить від дієслова "писати", а не від якогось там іншого дієслова.
Отже, виходить, що письменником зветься людина, що пише…
І то не така людина є письменник, що випадково там щось напише і стане… Ні! — письменник так він увесь час пише й нема йому нікоторого впину.
Це починається завжди так.
— Ось, подивіться… Чи не підійшло б… оце до вашої газети? Це я написав…
Дивитесь..." (Остап Вишня)
"Ану, малята, пригадайте, яких ви птахів знаєте? Лелеку, перепілку, шпака... Ну а ще? Соловейка, журавля... А це здогадалися хто? «Біла латка, чорна латка по березі скаче». Так, сорока! А горлицю, дрозда, мухоловку не забули? Та хіба всіх пригадаєш? Он тільки на Україні птахів 360 видів. А всього на Землі близько 8600! Є птахи, що дуже швидко літають, і є птахи, які люблять ходити пішки. Є дереволази і навіть навіть птахи-водолази. Одні залишаються із нами на зиму, а інші відлітають далеко-далеко... А гадаєте, що пташка так просто щебече? От і ні! Вона не тільки співає, а й водночас говорить. А сьогодні пташки принесли вам, діти, на своїх крилах абетку. В ній вони самі про себе й розказують. А вас абетка навчатиме читати." (Віктор Терен)
"Чи то соняшник гойднувся біля тину, чи білявий хлопчик заглядає в подвір’я баби Стехи. Старенькій уже важко розпізнати. Сидить вона на ослінчику біля хати, на колінах руки тремтять — купаються в щедрому сонячному промінні. А довкола — зграйка білих ромашок, ніби сузір’я.
"Бабуню, — крутнувся біля неї Андрійко. — Послала мати, щоб я обірвав вишні. Ви, мабуть, самі не здужаєте?" "Еге ж, не здужаю-таки", — старенька привітно глянула на сусідського хлопчика..." (Володимир Сенцовський)
"Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь. Невже от саме я піду шукати, де кінець твоїх задумок? Але ж, окрім мене одного, є ще десятки інших, є сотні кращих, тисячі таких; окрім мене одного, є ще мільйони років, мільярди слів і безліки вітрів. Їх я враховую так само, як тебе; беру до відома і йду обабіч. Але коли вже збочувати час, оскільки ти є путь, – тебе лишаю; так само, як лишити можу все, що самостійним є зайти далеко. Хай ґрадусів на сорок повернувши вбік звідтіль, де розстеляєшся ти, нібито путь, я опинюся осеред роздолля, піду красою світу, не зважаючи на жоден орієнтир; а там, де тільки-но окреслюватиметься дорога, пускатиму сльозу чи слину за тим минулим дивним часом, коли переді мною розстелялися і говорили загадками про майбутнє. (Майбутнє – це табу на всі загадки..." (Сергій Губерначук)
"Ярик - невеличкий на зріст хлопчик з карими випуклими оченятами, як каштани, і чорними, як два шнурочки, бровами – був дуже непосидющим і влізливим. Його мама Ольга завжди за нього хвилювалася. Бувало, залишить Ярика в хаті на декілька хвилин, а сама піде чи дров внести, чи до криниці по воду, то він такі вже переверти робить - все кругом встигав: і кота за хвоста потягнути, і до плити полізти попіл понабирати в чашки і в каструлі понасипати; а як знайде ручку в буфеті, то всі фіранки помалює. Ользі було спокійно лише тоді, коли він ішов гратися до сусідської дівчинки Наталочки. Дівчинка була трохи старша за Ярика. Вона навчалася у четвертому класі, любила розповідати хлопчикові казки або якісь цікаві історії. Це дуже подобалося малому, і він з цікавістю їх слухав. Якось одного дня, коли в школі були канікули, Ярик ще зранку навідався до Наталочки. Тільки-но ступив на їхнє пордвір’я, як одразу ж відчув смачний запах, який ще швидше погнав хлопця в хату..." (Юлія Хандожинська)
"дуне вітер
і серцем украй
я знайду де Морава впадає в Дунай
щоб нестись
виграючи то брижма то вздовж
огинаючи Девін що вгору пішов
(де він Девін)
найпотужніше
рвучись навчас у віки
Чорне море утримає русло ріки
між цямринами щільно навріг берегів..." (Галина Мирослава)
"Тут, саме тут, я ріс, тут виростав, тут і зістарівся. Люблю ці милі австрійські заміські будиночки з прохідними кімнатами по колу, де кожен покій є продовженням попереднього. Щоразу отримую добру порцію вина насолоди, коли, сидячи в одній кімнаті, бачу дві сусідні. Часами просто ходжу собі покоями, щоб вкотре спромогтись відчути безмежність світобудови, спокушений неперервністю великого неосягненного простору і його маленької проекції — мого дому. Лише тут, у цьому затишному помешканні, не боюсь втрачати пам'ять. За вхідними дверима потрапляю в простір інший, тиснучий. Інколи наче бачу, як тут чи там висуваються цибулини голів і моторошно вигукують на повну силу: „Запам'ятай“. І те боляче б'юче слово, схоже на Левітанове попередження про початок війни, відстукує в моїй голові. Іноді навіть здається, що сунеться з-під землі грубезний вказівний палець і погрожує. Дивись мов..." (Галина Мирослава)
