Галина Мирослава. Нотатки з подорожі до Люблінського воєводства (Польща)

 

 

Галина Мирослава

Нотатки з подорожі до Люблінського воєводства (Польща)

 

 

Розповідь перша

Розточчя

Моя листопадова закордонна подорож цього року — неабиякий подарунок долі до моїх уродин у грудні. Дні народження кількох минулих років доливали до вина мого приватного свята краплю незахищеності та жури. Наче за правилом канапки, що традиційно падає маслом донизу, завжди знаходився хтось, хто уперто намагався випитати (щоб не відривалась від реальності, чого найбільше потребує моя душа), скільки ж то мені років, або голосно задемонструвати свої знання з арифметики й кількох деталей моєї біографії. Моїм порятунком від осідання в конкретному часі та замкненому певними межами просторі завжди була дорога, вона додавала сил і дозволяла забути бодай на трохи те, що тривожило або допікало. Тому запрошенню від „Geoattractions“ приєднатись до туристичної групи, яка, прямуючи на виставку мінералів і біжутерії „Скарби Землі“ у Любліні (Польща), планувала відвідати Музей скам'янілих дерев польської частини Розточчя, Музей фортифікації у Замості, Собор Різдва Пресвятої Богородиці, збудований князем Данилом Романовичем (Данилом Галицьким) у XIII столітті в Холмі, раділа, як мала дитина, з різних, звичайно, причин. І от, повернувшись домів, дякую усім причетним до цієї події, якою ще живу. (Дякую @Albertyna Buchynska)

Наш бусик мав від'їжджати від Приміського вокзалу о сьомій ранку. Син якраз їхав на роботу, то й підвіз мене туди. По дорозі вдалось мені (навіть!) порозмовляти з власним сином. Він постійно зайнятий як не роботою, то думками про неї. Під час розмови я нагадала йому про філософську структуру виходу в майбутній час, закріплену в граматиці англійської мови (насправді ця система в українській мові теж частково використовується, однак ми не наголошуємо на цьому). У цій системі перший етап виходу в майбутнє — стан мрії, передбачення, який у певному сенсі можна назвати поетичним. Другий - організація процесу: наміри, планування, конкретні кроки для здійснення мети. Завершує структуру третій етап, який наголошує на існуванні інерції, стверджуючи безапеляційно, що все, до чого ми повністю приготувались, відбудеться, навіть при умові відволікання від процесу (на короткий час). А син мені відповів: „Так, для того, щоб мати можливість вільно плисти у якійсь водоймі, треба зайти у неї бодай по шию, якщо не з головою." І додав: „Камінь посередині річки вода ніжно омиває, гладить, а той, що з боків, лише б'є". Мені ці слова запали в душу і посилили бажання відправитись у подорож, адже вона відкриває нові обрії пізнавання прихованого і реального часу та дозволяє виходити за межі звичного простору.

І от ми їдемо... Після проходження процедури пропуску на державному кордоні „Рава-Руська - Гребенне", яка знову показала, що людей болить неуважність до них, і нагадала, що за будь-яку неуважність доводиться якимось чином заплатити, ми в'їхали до Польщі. Гребенне - це територія Закерзоння (за лінією Керзона), загальна площа якого становить 19 500 км², точніше - ми потрапили до Надсяння, що займає 4 150 км². Зараз у Гребенному мешкає приблизно 300 людей, хоча станом на 1 січня 1939 року у селі проживало 1630 осіб, з яких 1420 були українцями. Етнічні чистки, відома українцям своєю жорстокістю операція ,,Вісла", яка викинула і мою родину з власної землі, позбавивши набутого кількома поколіннями предків, винищили село. Скупі цифри повідомляють про 378 депортованих до України (історики пишуть про депортацію на Львівщину і Тернопільщину, однак родина відомої фольклористки, члена криворізького літературного об'єднання „Рудана" Надії Степанівни Іваницької, яка народилась у Гребенному, опинилась у Дніпровській області, тому маю підозру, що цифри неточні, або недосліджена до кінця доля цих людей), а також про 742 переселенці, за іншими даними - 867, на північ Польщі. Залишитися в селі змогли лише працівники залізниці, яких не було можливості швидко замінити спеціалістами-поляками. У селі збереглась дерев'яна церква зрубної конструкції кінця 17-го - початку 18 століття, біля якої встановлено три дубові хрести: в пам'ять про Акцію «Вісла», 1000-ліття хрещення Русі, а також з нагоди церковних місій у парохії. Цікавим об'єктом Гребенного вважається старий цвинтар, на якому до наших днів збереглися надгробні пам'ятники, виконані майстрами знаменитої Бруснівської каменярської школи, її ще називають каменяркою, осередку української народної скульптури на базі вапнякового родовища у Старому Брусно, теж Любачіського повіту. Ця школа припинила своє існування разом з селом Старе Брусно, мешканців якого депортували до УРСР. Дуже шкода, що ми не мали часу зазирнути туди, за нами видзвонювали з музею в Седлисько, куди ми запізнювались.

 

Седлисько (пол. Siedliska) - маленьке село Надсяння, що знаходиться, як і Гребенне, біля кордону, зараз це в гміні Любича-Королівська Томашівського повіту Люблінського воєводства. У селі мешкає 266 чоловік (перепис 2011 року). Воно розташоване на польській стороні парку Розточчя. Весь парк тягнеться на 180 кілометрів, 110 з яких знаходяться у Польщі. Тут, у колишньому будинку школи, з 2003-го року функціонує музей міоценських дерев, у якому можна побачити майже півтисячі фрагментів різних форм, розмірів, кольорів (від сірого і жовтуватого до червонястого з брунатним) окременілих дерев з роду кипарисових, які росли тут 13-14 мільйонів років тому. Будівля поділена на 3 тематичні частини: скам'янілі дерева, місцевий побут, мисливство. Колекція поповнюється подарунками від місцевих селян, що дарують старі ікони, знаряддя праці, предмети побуту, спорядження для полювання і мисливські трофеї: роги (переважно оленів і кіз), шкури диких тварин (ведмедя, кабана, вовка) тощо. Є тут старий пожежний насос, столярний стіл, гасові лампи, праски, горщики. Поруч з музеєм проходить туристична стежка «Шляхом скам’янілих дерев» для пішоходів, велосипедистів, любителів проїхатись кіньми. У 2011 році пані Ірина, колишній мер Рави-Руської, на всю країну голосила про подібний проект в українській частині Розточчя, отримавши грант Євросоюзу для відкриття унікального музею скам’янілих дерев віком 10-15 млн років. З того часу минуло 8 років, а що зроблено?!
Навпроти музею, що розташований у центрі села, ми зауважили муровану греко-католицьку церкву св. Миколая, збудовану 1901 року. Найстаріша згадка про церкву в цьому місці датується 1472-им роком. Церква св. Миколая зачинена з 1947 року. За нею лежить невеличкий старий цвинтар, на якому, так пишуть, можна побачити хрести, схожі на мальтійські, бруснівських скульпторів. На жаль, я про це не знала, тому не обходила навколо церкви, за чим тепер шкодую. 
Відходити звідси не хотілось. Пахнуло лісом, спокоєм, як каже відома мисткиня Олександра Приведа: ,,Тут пахнуть тіні". 
Вирушаємо далі, а в моїй уяві з-поза дерев скрізь виглядають чиїсь ріжки, точнісінько такі, які я бачила в музеї... 

 

 

 

 

 

 

 

Ще довго згадуватиму ці місця, чудову та доброзичливу дівчину, яка проводила екскурсію...
Пора. Нас чекає Замость.

 

 

----------------------------

 

 

 

 

 

Розповідь друга

Замость (Zamość)

Поки ми їхали до Замостя, Замістя, поляки називають Zamość, хотілось розглядати дорогу по обидва боки. Навколишні охайні села нагадували волинські, "лісові", торкаючи простотою. Біля будиночків селян я не помітила квітників, які так люблять українці. Цікаво, чи так виглядала Холмщина до Першої світової війни, коли тут переважало українське населення?!
Маленькі містечка з вікна автобуса іноді видавались покиненими, подекуди око виловлювало будівлі у поганому стані, на кількох будинках сповіщалось, що вони продаються. Увагу привернуло оголошення про продаж меблів на вагу, розвеселило — уява відразу вималювала яскраві картинки такого розпродажу. З добрим гумором я вийшла з автобуса у Замості, місті, що входить до списку світової спадщини ЮНЕСКО.
А воно не розчарувало, хіба дуже здивувало. Через кілька хвилин ми опинились на площі Ринок з чарівною красунею Ратушею з 52-метровою вежею, побудованою у стилі Відродження, в оточенні "дівчаток у кольорових сукеночках" - кількох веселих вірменських кам'яниць, в одній з яких розмістився музей міста.

 

На відео: камяниці Вірменські - історичні будівлі в Старому місті в Замості, розташовані в північній частині Великої Ринкової площі по вулиці Вірменській. 

Ратуша давно вже не та, якою була запланована італійським архітектором Бернардо Морандо. Коли виникла загроза завалення вежі, її потрібно було укріпити. За справу взявся руський (український) архітектор Іван Ярошевич, перебудова тривала в 1639—1651 роках. Саме тоді вежу прикрасили годинником. З'явились сходи.
Центр містечка надзвичайно просторий, збудований у вигляді квадрата з довжиною сторони 100 метрів. Багато кольорових розписів на фасадах будинків. А позатим тут панують спокій і тиша. Людей на вулицях за весь час нашого перебування тут майже не було. Спочатку мені навіть їх не вистачало, згодом побачила, однак вони не створювали суєти, яка спочатку може навіть захоплювати, однак кінець кінцем завжди руйнує. Гарно! Проте мені часами бракувало якоїсь теплоти, ні, не людської — ті мешканці, з якими ми зіштовхувались, були приязними та гостинними. Мабуть, через те, що місто будувалось не поступово, а відразу, за чітким планом, і ота відсутність природності дається взнаки.
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заклав місто-бастіонну фортецю Замостя на території свого рідного села Скоківки на Холмській землі Руського воєводства урядник та державний діяч Речі Посполитої, великий коронний гетьман німецько-польського походження Ян (Іоан) Саріуш Замойський, представник шляхетського роду Замойських, на гербі якого, що називається Єліта, угорі скаче цапок з ріжками. О, море козликів ми ще побачимо по всьому Люблінському воєводству.

Замость — зразок ідеального міста, яке планувалось як функціональне, безпечне, гарне, раціонально сплановане, у період ренесансу, його спроєктував архітектор Бернардо Морандо з Падуї, який на той час перебував у Львові. Місто оточене типовими ренесансовими укріпленнями бастіонів. ,,Палац Замойських — голова. Хребет — це вулиця Гродзька. Плечі — дві поперечні вулиці, відповідно на північ і на південь від ринку. На плечах вони несли кожна свій базар: ринок Соляний і ринок Водний — Морандо вважав їх бебешками міста-голема. Руками й ногами пана Замостя слугували бастіони. До наших часів Замостя дійшло з цілим організмом, але майже без рук-ніг: їх висадили в повітря російські вояки ще у 1866 р..."
Замойський був дуже освіченою людиною. Він вчився в Парижі, Страсбурзі, Падуї, мав великий вплив на польських королів. У Замості височіє пам'ятник, на якому Замойський скаче верхи на коні. Про нього показують яскраву інсталяцію в місцевому (досить великому) музеї "Арсенал". До речі, він був сином белзького старости Станіслава Замойського й Анни Гербурт з Міженця у карпатських передгір'ях. Ян Замойський і сам був белзьким старостою, яворівським теж. Особливого статусу Замойський досягнув за правлінням короля Стефана Баторія (повна назва: Божою Ласкою король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Київський, Волинський, Підліський, Інфлянський (землі Лівонського ордену), а також князь Семигородський (Трансільванії)), про якого в "Історії Русів" є такий запис (переклад Івана Драча): «Король Баторій у всьому стосовно до Руського воїнства і народу був таким патріотом, яким пошановувався у Римлян Імператор Тіт, син Веспасіанів, себто друг і батько людства. Він справедливістю своєю і лагідністю вселив у всі народи Королівства свого дух єдності та братерської згоди. Не чутно було між ними ніяких суперечок ні про породи, ні про переваги, тим більше про релігії, що часто уми народні бентежать... то була згода чиста й обох головних релігій — Римської та Руської." Тогочасна еліта називала Замойського «душею» всіх проєктів внутрішніх перетворень у Польщі. Ян продовжував брати активну участь у військових походах Баторія і навіть поріднився з королем, вступивши в третій шлюб із Ґризельдою, племінницею Баторія.
У Львові колись була вулиця на честь Яна Замойського, пізніше її перейменували.
У Замості про Яна ходять легенди й чутки. Подейкують, що мав хворобливу слабість до жінок — любив спостерігати через вікно за ними, а вибравши ту, яка сподобалась, наказував своїм людям привести її до нього в покої...
У місті збереглась Академія, побудована Яном Замойським, щоправда, як Академія вона не функціонувала з кінця 18 століття. Зараз там ліцей і вища школа. Через цю Академію, яку в Кракові не вважали повноцінною, на Ратуші вказівники вказують лише на 3 сторони, бо з четвертою, що мала би показувати на Краків, не вийшло, позаяк затаєна образа дала себе знати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Замок теж зберігся, однак вигляд у нього не особливо привабливий.
У Яна Замойського був лише один син — Томаш, він був київським воєводою і чоловіком шляхтянки з роду Острозьких — Катерини Острозької, дочки православного волинського воєводи Олександра Острозького. На замовлення Томаша у Замості у 1637—1654 роках будувався найбільший храм - Францисканський костел, один з найбільших костелів Польщі. З 1784 по 1933 він використовувся не за призначенням, лише у 1993 році францисканці знову повернулись сюди.
17 століття для міста було насиченим — з одного боку воно переживало період найбільшого і найшвидшого розвитку, з іншого — мало кілька нападів: у 1648 році місто намагались взяти козаки під командуванням Богдана Хмельницького, у 1656 р. - шведська армія. Шведські й саксонські війська перебрали Замость лише під час Великої Північної війни. Однак місто не було зруйноване під час Північної війни в 1705 році, бо український гетьман Іван Мазепа, отримавши вимогу російського полковника Головіна взяти польську цитадель, після 5 тижнів переговорів з комендантом фортеці без штурму увійшов до Замостя, на стінах якого було більше, ніж двісті гармат. Це коштувало містянам великих грошей, звичайно ж.
У 1720 році у Замості був скликаний Замойський Собор Української греко-католицької церкви для подолання тогочасної кризи в церкві й остаточного відмежування її від православної. Ініціатором проведення собору став новообраний митрополит Лев Кішка, він отримав підтримку і водночас жорсткі інструкції римського папи Бенедикта XIII. Щоправда, Лев Кішка, зважаючи на усталену традицію, проголосив, що мовою в богослужінні має бути не латинська, а церковнослов'янська. Водночас греко-католицькому духовенству заборонялося причащатися і молитися в православних церквах, навіть спілкуватися з православним духовенством.
Пізніше Замостя було в складі Австрійської імперії, під протекторатом наполеонівської Франції, а в 1813 році фортеця після місячної облоги увійшла до складу Російської імперії.
У 1821 році уряд тодішнього королівства викупив місто та модернізував фортецю. Модернізована фортеця Замость відіграла головну роль під час листопадового повстання і капітулювала як останній польський пункт опору.
Після повернення Польщі незалежності в 1918 році відбувся комуністичний заколот, придушений військами під командуванням майора Лізи-Кули, однак через два роки місто знову було оточене радянською армією. Тоді ж і відбувся бій проти Першої кінної армії Семена Будьонного, що налічувала 16 тисяч осіб. У ньому, крім польського 31-го полку канівських стрільців з трьома бронепотягами польської армії брала участь шоста січова стрілецька дивізія армії УНР під командуванням полковника Марка Безручка. У результаті армія Будьонного не змогла зламати опір захисників міста і відступила в напрямку Володимира-Волинського. 9 та 12 вересня 1939 року німецька авіація бомбардувала Замость. Загинуло понад 250 людей, багато було поранених. 13 вересня німецькі війська увійшли до міста. Після поділу Польщі за пактом Молотова-Ріббентропа 25 вересня німці покинули Замость, їх місце зайняла Червона армія. Згідно з Договором про кордони й дружбу Третього рейху — СРСР, радянська армія покинула місто 6 жовтня цього року. З 8 жовтня 1939 р. по липень 1944 р. містом керувала нацистська Німеччина, яка арештовувала і тримала людей у таборі винищення й гето, проводила операцію масового виселення та умиротворення. По війні тут були розміщені радянські табори військовополонених і тимчасовий табір для переміщених жителів регіону Замость. У Замості відкритий Музей мучеництва — Ротонда (польська: Muzeum Martyrologii Zamojszczyzny - Rotunda), присвячений пам’яті про злодіяння, вчинені в колишньому німецькому нацистському таборі в будівлі Ротонди, побудованій між 1825–1831, яка є частиною укріплень старої фортеці.
Ми блукали містом, зазираючи до храмів. Кожний з них має свою історію. До прикладу, у костелі 17 століття Святої Катерини впродовж перших трьох місяців Другої світової війни переховували картину Яна Матейка «Пруська данина», яку безуспішно шукали німці.
Тиша міста та рання темнота продовжували нас дивувати. У величезних кількостях літали зґраями ворони. 
Біля Костелу Святого Миколая, колишньої василіянської греко-католицької церкви Св. Миколая, побудованої в 1618—1631 роках на місці дерев'яної церкви, що з 1917 року служить як храм римо-католиків і вважається однією з найцінніших сакральних будівель Польщі, знаходиться надгробна плита Яна Замойського, під якою у крипті лежить і він сам, точніше залишки його тіла. Вклонились ми й пам'ятнику Каролю Юзефу Войтилі, 264-му Папі Римському, Святому Католицької церкви, поету, поліглоту, актору, драматургу, педагогу, філософу історії, феноменологу, містику... Як українці, мені дуже приємно знати, що мати такої величної постаті народилась в Україні — у Кременці Тернопільської області. 
Біля храму нам довелось почекати, поки нам відкриють двері дзвінниці. А коли ми піднялись сходинками вгору, відчинили двері, то нарешті отримали подарунок для душі - побачили місто у вогнях згори. Затамувавши подих, стояли й милувались. Була б забула - ворони, як тільки побачили нас, дружно з криками здійнялись - більше ми їх не бачили.
Незабутньо.

 

 

 

 

-----------------------

 

 

Розповідь третя

Полюбити Люблін

Вечірній Люблін зустрів нас як давніх знайомих. Ми досить швидко потрапили у вечірньому місті до нашого хостелу на вулиці Липовій. Назва вулиці викликала посмішку. Згадала собі свою липову колисочку з казочки "Пилип з конопель". Гарні люди довкола, теплі розмови за столом, добраніч, Любліне. До ранку!

Зі сном у мене не склалось, тому спочатку напівсонно йшла хвостиком за групою, згодом кволо оглядала район біля Люблінського університету, в очікуванні на відкриття виставки мінералів у парку зі скульптурою з трьома зубчиками навіть сфотографувалась. Проте, як тільки ми зайшли в одне з приміщень Люблінського університету ім. Марії Склодовської-Кюрі, де проводилась виставка «Скарби землі», на яку ми мали запрошення від Люблінського університету, збадьорилась миттєво. Очі перескакували з форми на форму, з кольору на колір, емоції вирували, і, попри певну тісняву, не хотілось звідти відходити.
 

 

За своє життя встигла побачити багато каменів, моє зачудування ними колись навіть вилилось у казку "Камені", однак стільки різного структурою красивого каміння звідусюди побачити разом — зовсім інше. Природа — майстриня найвищого рівня. Поруч з каменями лежали мушлі, закам'янілі рештки, морські зірки, людські вироби, що підсилювало інтерес і додавало смаку. Натхненна виставкою, готова була ходити, стрибати, літати по місту. І воно того було варте!

Так приємно було йти по центру, оглядати середньовічні будівлі, скрізь виловлювати оком ріжки козлика з виноградом - символ міста, відчувати, що ти знаходишся на височині, бо час від часу з бічних вуличок раптом виростав такий краєвид, як з карпатської гори. Він довго не відпускав око. Почуття несли кудись далеко увагу, я ледь встигала хоч щось вихопити з розповіді пані Алевтини, організатора нашого туру. Західна частина міста виросла на лівому березі Бистриці, де розкинулось Наленчовське високогір’я зі своїми скрутами й вигинами, східна — навколо Свідницького високогір’я. Ми намагались відчути місто, йдучи по променях його вулиць до центра, до його точки тяжіння — Старого міста. Задирали голови й дивились під ноги — стільки гарного довкруж! Робили це кілька разів. І кожного разу стікались на площу Локєтка, звідки через Краківську браму, де розташувався Музей історії міста, потрапляли у середньовіччя. Перед нашими очима височіла Вежа Тринітаріїв, найвища історична точка Любліна, що, до того ж, служить дзвіницею, нас оточували з усіх сторін неймовірно привабливі будиночки площі Ринок, між якими виразно виділялась будівля Коронного Трибуналу. Зазирнули ми й до Сакрального комплексу Домініканців, що складається з костелу і монастиря. Базиліка отців Домініканців налічує не одне століття, наказ про побудову її був виданий Казимиром Великим ще у 1342 році. Архікатедральний собор, захоплива мандрівка Туристичною підземною трасою під Ринком... Щось неймовірне.

 

 

У Любліні зуміли зберегти атмосферу старого міста, тут, якщо й лунає музика, то вона не руйнує простір, навпаки - зберігає пам'ять. Це настільки відчутно, що відчуваєш, як потрапляєш у захищене сьогоденням минуле. Назва Люблін згадується в джерелах з 1228 року, вірогідно, що походить вона від імені Lubla, старого польського варіанту слов'янського імені Любомир. У давнину засновником або власником Любліна могла бути людина з таким іменем. А от, якщо брати до уваги літопис Вінцента Кадлубка, назва походить від імені засновниці Юлії, сестри Юлія Цезаря.

Двічі за свою історію Люблін був столицею Польщі — кілька днів у 1918 році й 164 дні у 1944 році. Це місто — одне з найстаріших польських міст. А ще найбільших у Східній Польщі, її академічний центр. Тут, у Люблінському католицькому університеті навчався Кароль Войтила, майбутній Папа Іоанн Павло Другий. На стінах будинків то тут, то там помічаю меморіальні дошки, читаєш імена — пробігає струм...

 

 

На передміському пагорбі Чвартеку знайдені залишки поселення VI століття, є думка, яка видається найімовірнішою, що назва четвер походить від дня, коли відбувалась торгівля у поселенні, так би мовити, на честь базарного дня. Перша згадка про Люблін в історичних джерелах - 1198-ий рік. Позаяк Люблін був прикордонним містом, він потребував укріплення. Спочатку тут була дерев'яна оборонна споруда, пізніше — кам'яна. Міська фортеця вперше згадується у джерелах у 1224 році.

Коли князь Ростислав Михайлович, син Великого князя Київського Михайла Всеволодовича, поріднившись шлюбом з Анною, донькою угорського короля Бели IV, у 1244 році пішов на Галичину, попри те, що зведеним братом його матері був Данило Галицький, він запросив до спілки слухняного сина Гремислави Луцької Болеслава Сором'язливого (Встидливого), одруженого на іншій доньці угорського короля Бели IV - Кунегунді. До речі, Гремислава була донькою князя луцького і великого київського князя Інгвара Ярославича. Це стало причиною нападів війська князів Данила Галицького та його брата Василька по чотирьох напрямках на Люблінську землю, Підгір'я, аж до Вісли і Сяну, а 17 серпня 1245-го під Ярославом брати отримали перемогу над польсько-угорським військом, після чого 57 років Люблін перебував у складі Галицько-Волинського князівства, а вже після смерті князя Лева Даниловича був повернений поляками назад.

 

 

Головною вежею Люблінського замку, найстарішою спорудою міста і всього регіону, є Донжон. Ця цегляна споруда побудована в другій половині 13 століття в романському стилі, саме тоді, коли Люблін був під владою Данила Галицького.1317 року місто отримало Магдебурзьке право.

Між 1341 та 1370 роками під час правління Казимира Великого тут була побудована Каплиця Святої Трійці. Король Владислав Ягайло замовив для цієї каплиці давньоруські фрески. Вони були закінчені в 1418 році групою малярів на чолі з майстром Андрієм. Звідки були ці майстри – невідомо, але донаторський напис вказує на зв’язок з Волинню.

Іван Огієнко у ,,Люблінських написах" 1934 року згадує про зв’язки Ягайла з луцьким єпископом Іваном, який і міг надіслати до короля майстрів. Каплиця вважається однією з найцінніших пам'яток Польщі.

У 1473-1476 роках у замку жив автор «Історії Польщі», вихователь синів короля Казимира Ягеллончика, Ян Длугош.

 

 

Королівська резиденція в стилі ренесансу, яку ми мали нагоду бачити, постала у першій половині 16 століття. Війни XVII-XVIII століть зруйнували замок. Його відбудували в 1824-1826 роках за наказом російського царя Олександра I, однак мета реконструкції була дикою — використати як в'язницю. У старожилів Любліна саме місто довго асоціювалось з тюрмою. У 1831—1915 роках тут карали учасників боротьби за незалежність, багато учасників Січневого повстання 1863 року потрапили саме сюди, з 1918 по 1939 рік поруч із кримінальними в'язнями у в'язниці сиділи члени незаконної Комуністичної партії Польщі, з 1939 по 1944 рр. — переважно члени руху опору. Значна частина засуджених загинула — одних відправляли на каторгу, іншим судилися табори смерті. Перед тим, як покинути Люблін, солдати СС вбили 300 ув'язнених у замку. Після звільнення від німецької окупації з 1944 по 1954 рік у Люблінському замку відбули покарання близько 35 000 ув'язнених поляків, не згідних з діями комуністичної влади, тут виносились смертні вироки, за якими 333 людини втратили життя. Після ліквідації в'язниці 13 січня 1954 року політичних в'язнів перевезли в тюрму міста Холм.

Ми підіймались оберт за обертом догори, на кожному поверсі вежі мовчазно напружені експонати, що розповідають про страшну долю ув’язнених у Люблінському замку. І лише на оглядовому майданчику, на найвищій точці Донжона, змогли нарешті забутись – такий той Люблін гарний… Дух перехоплює.

Коли Люблінський замок ще був замком, а не в’язницею, у ньому приймались важливі рішення. Саме тут під час одного засідання Сейму король Сигізмунд Август зустрічався з послами, у результаті зустрічі 26 червня 1569 року була проголошена Люблінська унія (затверджена 1 липня 1569), що об'єднала Польщу й Литву у федеративну державу, відому як Річ Посполита, цей акт відбувся за згодою української й білоруської шляхти. Об'єднання спровокувала поява на карті нової геополітичної загрози — країна Московія, що почала претендувати на Білорусь і Україну. У результаті панство Польщі й Литви дістало право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалась єдина монетна система. Частина українських земель увійшла до складу Польщі, а саме: Белзьке, Брацлавське, Волинське (з центром у Луцьку), Київське, Подільське, Руське (з центром у Львові) воєводства, з 1618 року додалось Чернігівське; інша частина — Берестейське воєводство, залишилась разом з білоруськими землями у Великому князівстві Литовському. Завдяки об'єднанню Річ Посполита змогла перемогти у війні з Московією, українцям відкрилась можливість навчатись у Європі. Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств збереглась дія Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві. З іншого боку, третій Литовський статут остаточно закріпачив українське селянство, а можливість отримувати освіту іноземною мовою у закладах Європи або у польських колегіях чи єзуїтських школах по всій Україні, обернулась бідою при неіснуванні власної держави, обов'язок якої — відстоювати свою мову і віру, адже відбулось звуження сфери вживання української мови, а також витіснення своєї віри. Україна знекровлювалась і втрачала силу протистояти завойовникам.

Цього року у Любліні широко відзначається 450-річчя Люблінської унії. По всьому місту можна прочитати про цю подію на стендах і прапорцях. До цієї події тут проходить виставка світлин про українське життя від ,,Ukraїner", на вулицях можна почути разом з польською і литовською українську музику від вуличних музик.

 

 

У Любліні свого часу діяло українське православне братство, одним з доброчинців якого був князь Юрій Чорторийський.

З другої половини XVI століття містом ширився протестантський рух. Тоді ж тут набирає сили одна з найбільших єврейських громад Польщі.У 1578 році король Стефан Баторій встановлює у Любліні найвищу судову установу для території Малопольщі — Коронний трибунал.

А вже в 1655 році місто переходить у руки козаків Богдана Хмельницького, у 1656 році має шведське вторгнення. 1703 року Август II Фрідріх надає місту привілеї, що порівняли його в правах з містом Краків. Не минає і 10 років, як у 1792 році місто займають російські війська. Саме у цьому році помирає поблизу Любліна представник спольщеного українського роду Шептицьких Каєтан Шептицький, доля якого тісно пов'язана з містом. Через 3 роки, після третього поділу Польщі, Люблін відходить до Австрійської імперії, та вже через 10 років ситуація змінюється — Російська імперія повертає собі місто. Люблін стає центром Люблінської губернії. Правління Російської імперії закінчується через 10 років разом з окупацією міста німецькою та австро-угорською арміями.

У той час єврейська громада становила близько 40 % від населення Любліна. Наприкінці жовтня 1918 року, після проголошення створення Української держави, на території колишніх австрійських володінь: в Галичині, Володимерії, Буковині, українізована військова частина міста піднімає український синьо-жовтий штандарт. Польська влада при допомозі підрозділів польських легіоністів захоплює цю частину.

Про концентраційний табір Майданек мені доводилось чути не раз, знала, що він був у Польщі, однак ніколи не цікавилась де, а він був саме у Любліні (4 км від центру міста і всього-на-всього 86 км від українського кордону в Ягодині). За час існування Майданеку, створеного за наказом Г. Гіммлера 20 липня 1941 року, тут утримались в'язні різних національностей з 26 держав, зокрема: євреї, поляки, українці, росіяни, білоруси, латиші, естонці. Велику кількість ув'язнених становили радянські військовополонені. Цифри замучених різняться: від 80 000 осіб до 360 000 жертв.

Майданек мав десять філіалів і декілька власних виробництв. Винищення людей проводилося з квітня 1942 року з використанням газу Циклон Б, який використовувався також у Аушвіці. З вересня 1943 року німці запустили крематорій, де разом з іншими в'язнями був спалений український греко-католицький священник Омелян Ковч, піднесений Папою Іваном Павлом Другим до гідності блаженних. Від самого початку війни отець Омелян, рятуючи євреїв Галичини від знищення, хрестив їх і видавав метрики. Про своє неприйняття масових вбивств євреїв писав Гітлеру, вимагав дозволу відвідувати євреїв у гето. За свої дії 30 грудня 1942 року був заарештований гестапо, спершу кинутий до львівської в’язниці, а в серпні 1943 року — до концтабору “Майданек”, де до останнього дня життя таємно сповідав і причащав в’язнів концтабору. Про Омеляна Ковча знято польський фільм «Парох Майданека». На його честь назване одне з перехресть Любліна. Цього, 2019-го, року минуло 75 років від дня його мученицької смерті.

Минулого року при відвідуванні президентом Петром Порошенком Любліна освячувалось місце для пам'ятника отцю у сквері Любліна, а поки пам'ятника нема.

Мені дуже хотілось побувати на Люблінському цвинтарі, де є пам’ятник на честь воїнів армії Української Народної Республіки, однак відвідування цього місця не входило до нашого розкладу.

2015 року в Любліні відкрито Пам’ятник жертвам голодомору в Україні. Дяка владі Любліна за дозвіл на спорудження цього пам'ятника в такий суперечливий і нелегкий час. Дякую полякам, що розділили з нами наш біль.

На Литовській площі височіє пам'ятник на честь Люблінської унії з барельєфом, на якому зображено рукостискання Польщі з Литвою. Кажуть, на цій площі стояла табором шляхта під час засідання сейму при її підписанні. Поруч чітко проступає пам'ятник Пілсудському. Люди підходять до нього, фотографуються. Мені це далось нелегко. У радянський час любили жартувати: «Того, кого вони називають шпигуном, у нас називають розвідником». У кожного народу своя правда, своя доля, свої цінності. Пілсудський зіграв підступну роль в історії України. Мертвих не судять, однак мені болить його вчинок, точніше вчинки, — у дуже відповідальний в історії України час, він, поставивши перед собою мету відновлення Польщі у межах 1772 року, як та баба в церкві, що ставила свічку і Богові, і чортові, працював на дві взаємно протилежні сили. Таємні переговори з Леніним про мир, щоб поділити Україну і Білорусію між собою, і тиск на Українську місію у Варшаві, яка не здогадується про плани Пілсудського, для підписання декларації про українсько-польський воєнний союз з умовою скорочення (реформування) Армії УНР до трьох дивізій допомогли більшовикам перемогти Армію УНР, а згодом і Добровольчу армію Денікіна. Домовившись з більшовицькою владою про знищення союзників, Польща насправді сприяла набиранню потужності Радянським Союзом, від чого в кінцевому результаті довгі роки потерпала і сама. Велика історична постать для Польщі, тільки не для нас.

Люблін вміє цінувати тих, хто тут жив. Тут пам'ятають Миколу Рея, уродженця Львівщини, який вперше в польській літературі почав писати польською мовою, Вінцента Поля і Юзефа Чеховича (племінниця і хрещена донька поета мешкає у Львові), доля яких теж пов'язана з Україною, Стефана Жеромського, який добре розумів українську мову, адже переклав у безінтернетовий час польською мовою вірш Тараса Шевченка "Думи мої, думи мої", Болеслава Пруса, ,,Ляльку" і ,,Фараон" якого я з захопленням прочитала в дитинстві польською мовою, вперше взявши до рук з бібліотеки стрийка книжку, написану іноземною для мене мовою, якої практично ніде не чула, хіба окремі слова, смакувала, ставлячи наголоси так, щоб якось розуміти зміст, перекладаючи без словників на свій розсуд, було страшенно цікаво – і я просто рухалась за відчуттями, які брали мене у полон...

Чудове місто з непростою історією.

Час від'їжджати. Залишаю трошки з журою, в повітрі запах журеку, який вперше тут спробувала, на серці — тепло, на губах — посмішка, бо довідалась, що тут у 30-х роках минулого століття був заснований і діяв до Другої світової єврейський університет з претензійною назвою - «Люблінська школа мудреців». Сподіваючись, що набралась хоч трохи мудрості, від'їжджаю... :)
 

 

----------------------------

 

 

 

 

 

Розповідь четверта

Яка ти, Холмщино?

Про Холмщину я чула з дитинства. Пригадую розповіді татового брата, який тримав свій магазин тканин у Сокалі (Львівська область) до 1944 року, про його бізнесові тури до Грубешова та Любачевого. 
На гербі міста зображений білий ведмідь. За давньою легендою він вийшов з надр гори, щоб не дати знищити святиню на Високій Гірці.
І мені дуже хотілось побачити цю захищену білим ведмедем землю, зором, вухом, ногами відчути її аж до лун у серці. 

Холм відоме українцям як столичне місто короля Русі Данила, закладене ним на Високій Гірці 1237 року, майже на 20 років (19, якщо точніше) раніше за Львів. Саме тут холмський єпископ Іван написав "Галицько-Волинський літопис". 

До того ця земля не була пусткою. Вона заселялась від палеоліту. Тут були поселення тшинецької, лужицької, поморської культур. На території самого міста поселення з'явились у час пшеворської культури. У 5-8 столітті на Холмщині розселяються слов'яни. Ця земля знаходилась на торговельних шляхах, тут змішувались народи й культури. З часом основними мешканцями цього регіону стали волиняни, артерією поселень яких служив Буг, Західний Буг.
Князь Данило Романович не лише збудував у Холмі замок, він укріпив його настільки, що місцевий люд називав цю споруду «оборонним городком», неподалік від замку Данило поставив дві оборонні вежі й переніс до міста столицю з Галича, а також осередок єпархії. Все це відбулось після того, як Данило відібрав у Лешка Берестя та землі між Бугом і Вепром у 1217 році, можливо, у 1219 р. Позатим не довго Холм служив королівською столицею, хоча якийсь час місто служило столицею удільних князів Галицько-Волинського князівства. 1387 року Холмщина увійшла до Польщі, з 15 століття до 1770-х місто продовжувало бути головним на Холмській землі, у назві ще згадувалось походження — Руське воєводство Першої Речі Посполитої. 

Укріплений Данилом Холм двічі вистояв проти монгольської навали (у 1240-му та 1259-му роках).

Територія міста складається з вапняних порід (крейда, мергелисті вапняки, мергелі) крейдового періоду, потужністю понад 300 м (на окремих ділянках до 500 м). У час заснування і розбудови Старого міста в крейдяних шарах будувались підземні тунелі вздовж оборонних стін, у XVI й XVII ст. легальний і нелегальний видобуток крейди досягнув такого масштабу, що став загрожувати завалами, хоча повністю зупинити виробництво вдалося лише у 20 столітті. 

Магдебурзьке право місто отримало завдяки польському королю Ягайлові.

З середини XVII століття Холм починає занепадати. 1648 р. місто захопив на короткий час гетьман Богдан Хмельницький. У 1650—1651 рр. Холмський собор знову переходить у руки православних єпископів. 

1912 рік. Царська Росія, маючи на меті відділити українське населення Західної Волині від Польського королівства, створила Холмську губернію зі східної частини Люблінської та Сідлецької губерній, заселених українцями. Вона ж і виселила значну частину етнічних українців з цієї території у 1915 році при відступі російської армії. З 1915 року Холм повертається до Польщі. 

З’їзд біженців Холмської губернії у вересні 1917 року приймає ухвалу долучитися до УНР — і вже з 1918 року Холмщина стає її частиною. До речі, український історик і політичний діяч Михайло Грушевський — уродженець Холма. 

З 1919 року по 1939 рік Холмщина опиняється на території Закерзоння, тобто за "лінією Керзона", що простягалась вздовж кордону Польща — Україна. 

Друга світова війна приносить на Холмщину разом з німецьким окупаційним режимом можливість українцям повернути свої храми. 19 травня 1940 р. Холмський собор повертається до православної громади. Холмська базиліка стає катедрою Холмсько-Підляської єпархії митрополита Іларіона (проф. Івана Огієнка). Іларіон розміщує свою резиденцію на Холмській гірці та починає активну розбудову єпархіальних установ: консисторії, музею, духовної академії, видавництва. Видаються і розповсюджуються українські часописи, календарі, український путівник по Холмській горі, у підземеллях собору починає діяти церква св. Данила (до 1944 року). 4 травня 1943 року відкривається Українська православна духовна семінарія. Першим ректором семінарії стає виходець із Буковини Семен Смерка. Викладачами працюють випускники Холмської духовної семінарії до Першої світової війни. В той самий час відновлює діяльність Український кооперативний банк з обмеженою відповідальністю “Українбанк” (Ukrainbank Chelm), заснований у 1927 році (ліквідований польською владою у 1934 році). 

Разом з тим у 1942-1944 роках на цих теренах доходить до українсько-польського збройного протистояння. Прихід  військ СРСР у Польщу зупиняє розпочаті українською громадою процеси, врешті-решт українців позбавляють рідної землі, якщо не життя. Близько 180 тисяч українців Холмщини опиняються в Україні. 

На сьогодні село Пісочне, що колись входило до складу Довгобичівської гміни Грубешівського повіту Люблінської, а згодом Холмської губернії, — єдине холмське поселення в Україні.

У 1989 році відновлено Люблінсько-Холмську православну єпархію. Згодом створено музей матеріальної культури Холмщини й Підляшшя.

 

 

Найвизначнішою пам'яткою мистецтва Холма є збудований у 1736 — 1756 роках у стилі пізнього бароко Собор Різдва Пресвятої Богородиці на Катедральній гірці — частині Холмської Княжої гори, на місці церкви, закладеної князем Данилом Романовичем у середині XIII століття. 1919 року польська влада передала собор римо-католикам; вони знищили іконостас, ікони та деякі розписи. Після повернення собору православним у 1940 році за сприяння Володимира Кубійовича, головного редактора Енциклопедії українознавства та фундаментальної праці «Ґеоґрафія українських і сумежних земель», були зроблені вагомі зміни. З 1946 року храм знову належить римо-католикам.

У соборі зберігається чудотворна ікона (образ) Богородиці з княжих часів, її повернув до собору у 1943 році після довгих розшуків та реставрації у Києві Миколою Праховим митрополит Іларіон.

 

 

До Холма ми запізнювались через корки на дорозі, у місцевому кафе на нас чекали, щоб нагодувати смачнющим (з моєю улюбленою помідоровою "зупкою") і ситним обідом (порції тут, як у Братиславі, виявились дуже великими, однією можна було б нагодувати кілька осіб). Після обіду дружно піднялись до Старого міста, де спочатку відвідали музей на території крейдяного рудника, що є Національною пам'яткою Польщі. Там нас трохи розважили зустріччю з духом Белюхом, розповіли коротко історію міста, нагадали, що бабця Данила Романовича, мати Романа Мстиславича, яку звали Агнешка,  була дочкою польського князя Болеслава III Кривоустого.  До Княжої гори потрапили аж після проходу по туристичній трасі крейдових копалень біля двох кілометрів. На той час сонце вже остаточно зайшло. У храмі йшла служба. Людей навколо стояло дуже багато, я, на жаль, не наважилась зайти. Хтось з групи, здається, похвалився, що бачив собор зсередини.

 

 

На горі дуже легко дихалось, ми милувались вогнями міста, що розкинулось на досить велику відстань, і, повертаючись до автобуса, відчували неабиякий наплив енергії. Жартували, раділи, пригадували якісь історії.

Десь там внизу на нас чекав автобус, який от-от мав від'їхати. 

Десь там внизу...

 

На відео: CHEŁM – Poland In UNDISCOVERED.​

Матеріали надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".