Галина Мирослава. Казка-легенда "Камені"


Галина Мирослава. Камені (казка-легенда). Картина Інни Гайценюк.

 

Галина Мирослава

Камені

(казка-легенда)

Років зо два тому, якраз під осінь, коли львівський дощ до блиску вилизував бруківку на вулиці Городоцькій, впав мені в око дивний дорослий чоловік. Він був високого зросту, широкий у плечах, а поводився, як малюк: стрибав з каменю на камінь - так діти зазвичай граються в „класики”. Я стежила за ним… Коли ж над’їхав трамвай, він раптом підстрибнув до чубочка вагона і кудись пропав за штангою. Здалось, розчинився. Це було щось неймовірне, проте страшливе. Коли мені спало на думку розпитати людей про дивака, виявилось, що багато хто його навіть знав. З усього почутого дещо прирозуміла, то й вам оповім.
Той, кого я тоді бачила, не був живою істотою, це була примара, привид одного львівського каменяра, дуже відомого свого часу майстра. Не того, що добував різні камені, та й не того, що виробляв жорна для млинів, точильні бруски, колодязні жолоби та бордюрний камінь. Той чоловік також не робив власної бруківки, а також стовпів до воріт, коминів, кілець для криниць. Ні. Не міг він похвалитись зробленими своїми руками надгробками чи пам’ятниками, не зводив жодних споруд з каменю, не витесував статечних кам’яних столів. Його руки творили менші дива. Був він каменярем-ювеліром, майстром витонченої обробки каменю.
Кажуть, що такого, щоб так розумівся на каменях, так умів визначити та врахувати всі їхні властивості, годі знайти й нині. Чоловік щиро кохався у каменях, не міг ніколи заснути до того, поки не погладив якогось з них.
А примандрував він до Львова з далеких країв. Його батько теж був каменярем, одначе таким, що працював на видобутку білих, молочно-білих, рожевих і червоних каменів мармуру. Взимку батько та його напарники просвердлювали отвори в брилах, наливали у них води, що, замерзнувши, трощила взимку мармур на пласти, які потім розвозили за призначенням або й дробили для тих чи інших потреб. Ще коли цей майстер був дитиною, йому поталанило бачити різні види мармуру: жовтий і коричневий, зелений і чорний, сірий та строкатий. Величезну кількість самоцвітів перебачив він від малку! Та з яким би каменем майстер не мав справу, був винятково обережним, що б коли не робив, навіть не важливо було, чи шліфував, чи просто тримав у руках. Безмежно любив він камені, весь час милувався ними, а його уява постійно збільшувала та зменшувала розміри каменів, надаючи вигаданих форм. Між простотою і складністю не існувало тоді меж. Таїна зародження, як і таїна росту, каменів, їх довговічність і досконалість настільки хвилювали каменяра, що він думав про це постійно. З-під його рук виходили свічники з особливим відбиттям світла, скриньки, усілякі пуделочка, неймовірні вазочки. Феєрверк барв оброблених ним каменів приваблював до нього золотарів та різьбярів. Вони високо цінували роботи майстра і залюбки прикрашали його самоцвітами свої перстені, сережки, коралі, браслети, пояси та корони. Ці камені надавали речам особливої вишуканості та загадковості, виграючи гранями та ніжними овалами.
І ось одного разу каменяр, чаруючи над перлиною, що тепло та м’яко бавила око своїм перламутром, помітив, що хтось за ним стежить. Він роззирнувся – нікого. Але неприємне відчуття не покидало його. Не витримавши, майстер підвівся і пішов за незрозумілим покликом. Дійшов він до того місця, де я згодом побачила його тінь. Там зупинився і почав оглядати бруківку, начебто щось шукаючи. Нічого не знайшов, тому швидко повернувся додому. І так три дні. На четвертий день він відбив кусок бруківки. Приніс її до своєї майстерні. Довго сидів над тим шматком. Коли „самоцвіт” був відшліфований, каменяр показав його золотареві, а той як глянув, так і розсміявся. Те саме трапилось і з різьбярем. Коли ж виніс на продаж – народ тільки плечима знизував. А хто й позаочі сміявся. Та він бачив у цьому камені глибоку красу, тому таке ставлення боляче вразило його, настільки боляче, що каменяр почав уникати зустрічей з людьми, а згодом навіть покинув займатись каменем, подався в гори. Довго про нього ніхто нічого не чув. Та коли над місцем у Львові, де він відбив шматок бруківки, почала з’являтись примара, схожа на майстра, люди згадали про каменяра та загорілись бажанням побачити останній виріб майстра, щоб віддати свою шану пам'яті. А вже як уважно оглянули – здивуванню не було меж! Це був матово-чорний смоляний опал з блиском смоли, який у момент доторкання до нього вигравав кольорами справжнього благородного опалу.
Не знаю, де зараз камені майстра. Не відаю, чи повертається ще на ту вулицю ця примара. Але мені б так хотілось підтримати бодай теплою усмішкою, сповненою захоплення, того майстра, бо він мав особливий дар виокремити надзвичайне, а потім довести його до досконалості. А йому самому потрібне було лише одне — увага, ні, не до нього, до каменю.

Казку надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Картина Інни Гайсенюк.

 

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

Дитячі поезії Галини МирославиГалина Мирослава,  у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина - з сім'ї вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним - безмежна любов до української мови та поезії.


Останні коментарі до сторінки
«Галина Мирослава. Казка-легенда "Камені"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми