Галина Мирослава. Казки для дітей

• Все
• Текст
• Вкладені публікації (9)
• Відгуки (4)
• Мітки (6)

"Іноді малі діти кажуть мені, що я нагадую їм білочку. Маленькою дівчинкою я була настільки яскраво рудою, що бабуся, беручи мене до церкви, натягала на мене хустину, аби люди своїми поглядами не відволікали, хоча інші дівчата були без хусток. Я виросла і потемніла, потрохи починаю вже сивіти, хоча й досі люблю блукати по горах, лісом, луками, як це робила дитиною. Інколи й посеред міста Львова, біля якого мешкаю, хочу стрибати, бігати, та мушу себе стримувати, треба вдавати поважну тітоньку, тому мені на природі значно краще. Перший вірш написала десь у другому класі, от досі й пишу. Хоча мої власні діти самі вже виросли з дитинства." (Галина Мирослава)

 

"Коли на саме Різдво стоїть страшний тріскун надворі та помежи людьми, а дівчата, лякаючись справжнього морозу та всіляких дрібних морозенків, не ходять щедрувати, не пророчать статків та гараздів, то гаруй – не гаруй, а цілий рік не ведеться. Тогоріч і в нас був такий тріскун-льодовище, а ще й вітросвище. Дівчата не збирались попід вікнами, от біда взяла та й нагромадилась. Насунуло в село Лихо, якого піддобрити навіть не вдавалось. А чого тільки не робили! Для нього донесхочу готували величезну кількість різних страв: і печеню, і душенину, і голубці, і драглі, навіть борщик зі сметаною, щоб наїлось та відчепилось, – не помагає. Про заморське і не кажіть – в рот не брало..." (Галина Мирослава)

 

"Якось маленькому хлопчикові Дарію подарували незвичайний доморобний солом’яний капелюх, хоча здогадатись про незвичайність було б важко — капелюх як капелюх. Мав він тулію заввишки два вказівних пальці й криси — два підмізинних пальці. Поля з боків по краях на пів мізинця вигинались вгору. Капелюх не змінював колір і не дуже вирізнявся з-поміж інших брилів. Але той, хто його одягав, ставав прозорий разом зі своїм одягом і взуттям, а от сам капелюх при тому не ховався - його завжди було видно. Тільки Дарій почув про таку властивість капелюха, так зрадів, що аж почав підскакувати. Перший спокійний вихід на вулицю в цьому капелюсі приніс Дарію самі лише роздратування — всі, хто проходив неподалік, починали тягнути руки за капелюхом. Дарій тільки те й робив, що втікав. Добре, що собаки запахи вловлюють, — хоч вони не переслідували, а так біда могла би статися. Наступного дня Дарій зробив другу спробу “вигуляти” свого капелюха..." (Галина Мирослава)

"Коли метелик Фур, якого вітром занесло на довжезну зелену фуру і без його волі спершу понесло в подорож, а потім з такою ж легкістю викинуло з машини в якомусь тихому селі, отямився, то побачив поруч дивне на перший погляд товариство майбутніх мам: велику рум’яну поросну свиню, тільну красу корову, суягну тонкорунну вівцю, лошатну пишнохвосту кобилу та цуцняву чорненьку з рудизною собаку. Збідований, геть знесилений метелик, зачувши їхню розмову, таку теплу і спокійну, враз відчув, що оживає. Йому стало так легко на душі – крильця залопотіли, лапки зашаруділи, а очка заблищали. Вагітні мами мило лежали на зелененькій травичці, час від часу погладжуючи свої пукаті животики. „Куцю, куцю, поросятонька, як ви там, рибоньки?” – похропувала свинка. А кобилиця вела своєї легким іржанням: „Лошаточко моє, зозулько моя, я тебе кумисом частуватиму, щонайкращим у світі, тільки-но народишся”. Метелик дивився на них і відчував у повітрі випромінювання радості..."  (Галина Мирослава)

"У незаймані часи кущі порічок росли собі вздовж річок. Як червоні, так і чорні, зрідка й білі траплялись. Тоді ніхто не висаджував їх у садах, а для чого, якщо куди не йдеш, порічку знайдеш. Діти частенько бігали до річок по ягоди. Наберуть собі повні жмені та й смакують.
– Куди ви? – питають батьки.
– Біжимо вздовж річки збирати порічки, - відгукувались діти.
– Та біжіть вже. Тільки дбайте про себе, не робіть дурниць, - попереджали батьки.
Якось Дарця, дівчина років восьми, яку батьки любили без тями, збираючи ягоди, забрела занадто далеко від дому. А тут ніч у потилицю втупилась. Йти ж затемна страшно. Дарця сіла під кущиком та гірко заплакала..." (Галина Мирослава)

"От тамечки, серед великого конопляного поля, жило-було село, не знаючи горя жило. Коноплі називалось. І жили в ньому люди тихі та мирні. Хіба часом найстарші в селі дід з бабою, що мешкали на околиці, зойкали. Ото як піде дід пилкою гуляти, баба й кричить: "Йой, пили-пили, колись допилипишся." Поки не сталось те, чого не бажалось. Прокинулись вони одного ранку, гульк - на ґанку колисочка висить, а у колисочці щось деренчить та ще вовтузиться..." (Галина Мирослава)

"Якось кошенятко без імені зауважило, що слово гавкіт ховає в собі кота, тобто воно після гав має ще кіт. Це його страшенно здивувало. "Як таке може бути? — не вгавало воно. — Може, слово гавкіт — це привітання, щось на зразок: „Гав, кицю (котику)!”?" Розмисливши трохи, вело своєї: "Але що ж тоді змушує собак ганятися за котами, не давати їм жити спокійно, як душі того треба? Парадокс. Чому ж тоді такі біди тяжіють над котами через собак, які мали б нас любити, адже ми, майже всі з нас, того насправді варті? Ми ж такі м’якенькі, лагідненькі, особливо до тих, хто нас любить. Чому?"..." (Галина Мирослава)

"Один дідусь, звали його просто - Бортник, жив високо у горах, ув одному з найглухіших гірських місць. Мав він велику пасіку, де вирубував вулики – борті в деревах, але найбільше любив відшукувати мед у природних бджолиних гніздах. Пасіку полишив йому його дід, щоб жив онук солодко серед розкоші природи. Бортник змалечку ріс при меді, тому був навчений брати його з вуликів так, щоб не руйнувати бджолиних гнізд. Умів він і з вощиною собі порадити - робив з неї свічки. Якось на широку полонину завітав Гукало-Грюкало. Від нього в усі боки неслись якісь неперервні писки, калатання, шамкотіння, гудіння, дикий рев, грюканина, тарахкання, гуркання, а Бортник звикся з блаженною тишею гір, зі звуками живої природи, його серце не готове було до дурного галасу. Знав дідусь стрільбу з рушниць і пістолів, проте той звук був короткий і швидко забувався, машинний звук також швидко минав, а ця какофонія не закінчувалась..." (Галина Мирослава)

"Стежка", "Диво", "Світло", "Камені" - чудові казки, створені пані Галиною, що виховують і змушують замислитись про найважливіше у житті...