Галина Мирослава
Товариство
Коли метелик Фур, якого вітром занесло на довжезну зелену фуру і без його волі спершу понесло в подорож, а потім з такою ж легкістю викинуло з машини в якомусь тихому селі, отямився, то побачив поруч дивне на перший погляд товариство майбутніх мам: велику рум’яну поросну свиню, тільну красу корову, суягну тонкорунну вівцю, лошатну пишнохвосту кобилу та цуцняву чорненьку з рудизною собаку.
Збідований, геть знесилений метелик, зачувши їхню розмову, таку теплу і спокійну, враз відчув, що оживає. Йому стало так легко на душі – крильця залопотіли, лапки зашаруділи, а очка заблищали. Вагітні мами мило лежали на зелененькій травичці, час від часу погладжуючи свої пукаті животики. „Куцю, куцю, поросятонька, як ви там, рибоньки?” – похропувала свинка.
А кобилиця вела своєї легким іржанням: „Лошаточко моє, зозулько моя, я тебе кумисом частуватиму, щонайкращим у світі, тільки-но народишся”. Метелик дивився на них і відчував у повітрі випромінювання радості.
„Люб’яточка-ягняточка, ластівочки мої, признавайтеся, скільки ж то вас отут поховалося?” – цікавилась, бекаючи, кітна овечка і плескала себе ніжками трошки нижче грудей.
„А скільки насправді?” – подумав і собі метелик. Та не встиг він навіть припустити, скільки б могло в таку делікатну маму вміститись, як завмер від мелодії повторюваного м’якого гав-гав пухнастої собаки, що, здавалось, гладшала щомиті. Фур ладен був обійняти її серцем, тож не стримався і підлетів до неї якнайближче, наче до улюбленої сестри, однак, боячись потурбувати, приземлився неподалік, точніше, поміж нею та запашною коровою.
Збідований, геть знесилений метелик, зачувши їхню розмову, таку теплу і спокійну, враз відчув, що оживає. Йому стало так легко на душі – крильця залопотіли, лапки зашаруділи, а очка заблищали. Вагітні мами мило лежали на зелененькій травичці, час від часу погладжуючи свої пукаті животики. „Куцю, куцю, поросятонька, як ви там, рибоньки?” – похропувала свинка.
А кобилиця вела своєї легким іржанням: „Лошаточко моє, зозулько моя, я тебе кумисом частуватиму, щонайкращим у світі, тільки-но народишся”. Метелик дивився на них і відчував у повітрі випромінювання радості.„Люб’яточка-ягняточка, ластівочки мої, признавайтеся, скільки ж то вас отут поховалося?” – цікавилась, бекаючи, кітна овечка і плескала себе ніжками трошки нижче грудей.
„А скільки насправді?” – подумав і собі метелик. Та не встиг він навіть припустити, скільки б могло в таку делікатну маму вміститись, як завмер від мелодії повторюваного м’якого гав-гав пухнастої собаки, що, здавалось, гладшала щомиті. Фур ладен був обійняти її серцем, тож не стримався і підлетів до неї якнайближче, наче до улюбленої сестри, однак, боячись потурбувати, приземлився неподалік, точніше, поміж нею та запашною коровою.
А вона, велика й розкішна, усміхнулась до нього, зовсім крихітного, і тут же посунулась, щоб дати місце, виказуючи справжню повагу своїм запрошенням до товариства. Фур аж запалахкотів. Як приємно відчувати, що ти бажаний.Від радості метеликові важко було втримати себе на місці, однак він не хотів нікого образити, тим більше потурбувати. Якщо б не тепло, яке йшло від мам, він би нізащо не витримав − його крила звикли до льоту, до пурхання, до гри з вітерцем. Мами мило насолоджувались товариством, і це тривало до самого вечора, потім усі поволі почали розходитися.„Що тепер?” – подумав метелик. Вечір був непривабливо сірим, тягнуло на сон. Починаючи дрімати, Фур побачив перед собою на тому ж горбочку те саме товариство, проте чомусь біло-прозоре. Від кожної тваринки йшло ніжне світло і текли слова, продовжуючи полонити серце. Фур заковтнув повітря.
І тут зауважив, що з-поза кожної мами вибігло по дитятку: кругленьке поросятко, смішненьке телятко, в якого раз за разом роз’їжджались ніжки, підсліпувате цуценя, воно ще назвалось Цуцем, метке ягнятко, а за ними коник, не просо коник-красень, а коник-красунище.
„Бе”, - защебетала перша луна, нагадуючи товариству про себе.
„І-го-го” – затягнула друга, і третя не втрималась – зарохкала, хоча й зовсім тихо, проте дуже смішно, ото якби ніс людині закрити та почати хрипіти.
Метелик хотів проімітувати почуті звуки - марно. Єдине, що йому трошки вдалося, то пробуркати гав-гав. Правда, у виконанні Фура воно звучало як фуав-фуав.
„І коли ж вони понароджувались?” – пронеслось у метеликовій голові. „Цікаво, - подумав, - і собака ощенилася, і свинка опоросилася, корівка навіть отелилася, а кобилка олошилася, до того ж, тонкорунна овечка оягнилася. Усі, що по одному виношували, породили, як і ті, що одразу по кілька діточок плекали, покотом одне маля за одним покотили. А що було б якби...”
Здавалось, що білі плями вогників у вигляді різних рухливих істот, які щось по-своєму щебетали, виспівували, буркотіли, бубоніли, пищали, торохтіли, заповнили все навколо. І не було голці де впасти, щоб нікого не зачепити. Усі ті світлячки-цьомчики торкались до Фура носиками, щічками, вушками, поки не розніжили так, що він заснув, міцно і надовго.
Хто його знає, чи він ще й зараз не спить. Побачите – не будіть, сну не розбурхайте, солодкий він і весною пахне.
І тут зауважив, що з-поза кожної мами вибігло по дитятку: кругленьке поросятко, смішненьке телятко, в якого раз за разом роз’їжджались ніжки, підсліпувате цуценя, воно ще назвалось Цуцем, метке ягнятко, а за ними коник, не просо коник-красень, а коник-красунище.„Бе”, - защебетала перша луна, нагадуючи товариству про себе.
„І-го-го” – затягнула друга, і третя не втрималась – зарохкала, хоча й зовсім тихо, проте дуже смішно, ото якби ніс людині закрити та почати хрипіти.
Метелик хотів проімітувати почуті звуки - марно. Єдине, що йому трошки вдалося, то пробуркати гав-гав. Правда, у виконанні Фура воно звучало як фуав-фуав.
„І коли ж вони понароджувались?” – пронеслось у метеликовій голові. „Цікаво, - подумав, - і собака ощенилася, і свинка опоросилася, корівка навіть отелилася, а кобилка олошилася, до того ж, тонкорунна овечка оягнилася. Усі, що по одному виношували, породили, як і ті, що одразу по кілька діточок плекали, покотом одне маля за одним покотили. А що було б якби...”Здавалось, що білі плями вогників у вигляді різних рухливих істот, які щось по-своєму щебетали, виспівували, буркотіли, бубоніли, пищали, торохтіли, заповнили все навколо. І не було голці де впасти, щоб нікого не зачепити. Усі ті світлячки-цьомчики торкались до Фура носиками, щічками, вушками, поки не розніжили так, що він заснув, міцно і надовго.
Хто його знає, чи він ще й зараз не спить. Побачите – не будіть, сну не розбурхайте, солодкий він і весною пахне.
Казку надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
Останні коментарі до сторінки
«Галина Мирослава. "Товариство" (казка для малят)»:
Всьго відгуків: 0
+ Додати коментар