Галина Мирослава (Галка Мир). "Казка про коней, таксу і царя"


Галина Мирослава. Казка про коней, таксу і царя.

 

 

        Галина Мирослава

              (Галка Мир)

Казка про коней, таксу і царя

Жив колись в одному царстві,
Не простому, а лицарськім,
Цар, не дуже вже й великий,
Десь завбільшки з черевика.

Кажуть, був він не то саксом,
Не то шведом, мав він таксу,
Коней мав, палац, картини,
Їздив часто, без упину,
Оглядав свої маєтки,
Успадковані від предків.

Кажуть, був той цар печальний,
Тихий був, сентиментальний,
Трохи надто романтичний,
Що царю не зовсім личить.

Але коні – що за коні:
І булані, і вороні,
Чалі, красі та гніді,
Гливі, в яблуках, руді,
Сиві, білі... Слід згадати,
Щоб побільше їх назвати.

Гривані та безгриваті,
І рахманні, і дичкаті,
І поважні, і баскі,
І покірні, й ворозькі.

Вміють гопки, вміють ристю,
Знають „гейта”, знають „вісьта”.
Тільки гира — і-го-го,
Вже зірвались за село.
Там пожумрають травиці
І поп’ють з джерел водиці.

І було б усе чудово,
Якби в царство те казкове,
Наче пташка до гнізда,
Не прискочила біда.

Першими відчули коні
Щось неладне. У загоні
Стали сумом сумувати,
День за днем лише мовчати.
Й такса все сидить на ґанку,
Скиглить звечора до ранку.

Хлипає. Бува, трясеться,
Аж цареві пука серце.
Мало їсть тепер небога.
Що робити? На підмогу

Кличе бахмата швидкого,
Чи не знає що й до чого.
Кінь похнюпився та зблід,
Мало знає кінський рід.
Такса ж тільки ревно плаче.
Гарячкує цар, одначе

Все ж велить: „Дуби рубайте
Та рови як слід копайте.”
День і ніч майстри ладнають,
Добудовують, рівняють.

Вже й мости нові підняли,
У всю довж шляхи проклали.
Хвіртки й брами теж готові
Із заліза та дубові,
Із засувами, замками,
Тристоронніми ключами.

На запас - каміння, порох,
Стріли, списи, різний мотлох.
Мужів сильних відібрали,
Все до цятки врахували.

Рада старців теж не спить,
Радить, що і де робить.
Човни стали майструвати,
Весла нашвидку стругати,
Щоб готовими були
Захиститись від біди.

Ґрунт потрохи занедбали,
Поросло зело, де мали
Відбірні поля яринні.
Що поробиш, чи ми винні?!

Коні в стайнях дичавіють.
А гуляти і не сміють.
Вже й не снять погарцювати,
Дрібошити чи ступати.
Кращих хоч беруть до воза,
Щоб служили для розвозу.

Рідко й цар до них заходить,
Не завжди тепер виходить.
Пустопаш не випускає,
Не сідлає, не плекає.

То й огнисті присмирніли,
А плямисті – посіріли.
Їм би вискоком в овес,
До трави допастись... Де ж!
Гучать сурми до роботи,
Не про них людські турботи.

Досить того, що помиті,
Сіно є, вода в кориті,
Позатикані всі шпарки,
Ані зимно, ані жарко.

А тим часом у селі,
На відшибі між полів,
Об’явився чоловік,
Що давно забув свій вік.
З бородою, як стіною,
Та з торбиною цупкою.

Має він штани протерті,
Просить їсти, щоб не вмерти.
Як дадуть – не їсть, ховає,
Тільки воду попиває.

Потім знову йде у поле.
А то людям очі коле.
Хочуть знати, та без жарту,
Як проходить він крізь варту?
Звідки він? Та йде до кого?
Де лежить його дорога?

Спершу бочились від нього.
Потім звикли ніби... З того
Все й почалось. Мовби  просто,
Без наруги та без злості,

Уночі, коли йдуть спати,
Стали коні пропадати.
А на ранок, як світнуло,
Коні є, все так, як було.
Та занадто вже пустують
І звертань до них не чують.

Цитькали до них, кричали,
Доконечне перестали.
Це нічого не дає.
Може бити? Шкода. Все

Доокола так, як слід,
Мабуть, коней мучить дід.
Гай-гай-гай! Коби то знати,
Щоб не просто ґвалт кричати.
Не на віру! Бог боронить!
То не жарт, то триста коней!

Якби різками хлящав,
Чути було б між отав.
То хіба вони плазують
Аж за царство, де вартують?!

Думали собі, гадали,
Поки коні не пропали
Вже назовсім, назавжди,
Тільки хто би знав куди.
Де кобилки, де лошатка?
Залишилась тільки згадка.

Цар аж хильці став ходити.
І хиріти, і марніти.
Потягнувся до вина –
Порожніє геть казна.

Бо вино – то знає всяк –
Справжня трута. Позаяк
Коней військо йде шукати
Пішаком. А в тих палатах,
У затемнених покоях,
Наложити головою

Обіцяють його вої,
Але коней із собою
Привести сюди назад,
Щоб цар був безмежно рад.

Бо ті коні – справжні коні:
Скачеш одвукінь, то жоден
Не відстане, не зіб’ється,
Огир то чи кобилиця.
Цукор лижуть просто з рук,
Очі перлами навкруг

Сяють, грають, мерехтять,
Заворожують, манять.
Якби навіть осікались,
То швиденько б поправлялись.

Сіно, трави та овес –
Їм смакує корм увесь.
Вміють коні копитами
Танцювати до нестями!
Ще й розпушують хвости!
А як вміють вплав плисти!

Як здіймають вгору гриви,
Повні величі та сили!
Хтось мов чапелька чвалає,
Хтось, стрімкий, орлом сідає...

Блиск від шкіри, кінський пах,
Шиї, ноги – справжній смак!

Такса ж горе ділить з паном,
Пестить він її, як панну.
Тільки їй смачні наїдки
І свої, і хтозна звідки.

Сам купає у купелі,
Сам розчісує кучері.
Та по ночах сняться коні.
Відгульні, без сідел! Воля!

Грають коні, землю б’ючи,
Як згадає — серце мучить.
Сняться вольні пасовища,
Де трава голів повище,

Де пахнота серце крає,
Де земля розмаєм сяє,
Де цар верхи на баскому
Скаче день і ніч без втоми.

Хутко стали дні минати,
Такса почала линяти,
Сиплеться жмутами шерсть,
Ще нудніше відтепер.

Ось і військо повернулось,
З лиця спало, геть зігнулось,
Вкрай обкурене шляхами,
Вщент заморене гадками.
Очі долу опускає,
Тільки скоса позирає.

А за військом йде дідок,
Наче маковий чубок.
Вправно, гарно, мов танцює.
Мабуть, дід той щось мудрує.

Цар як вгледів, так і зблід.
Ухопившись за живіт,
Сів на дзиґлику дубовім
І завмер напоготові.
Обережно, з пів поклоном,
Дід спинився біля трону.

І таке прорік протяжно,
Дуже чітко та поважно:
„Або – такса, або – коні,
Швидко вибирай сьогодні”.

Цар одразу скрикнув: „ Коні!
Я кохаю їх. З собою
Ти привів усіх? Кажи.
Як я скучив, як тужив!”
Тут одразу дубленисті
Та жовтавозолотисті,

Карі, сірі, ще й брунатні,
Мов вельможі дуже знатні,
Затопили цілий двір,
Хоч очам своїм не вір.

І запряжені, й без пут.
Поусюди там і тут.
Коні славні, любі, милі,
Навіть паконі у силі.
І обнюхують носами.
І обмахують хвостами.

Шиї вгору підіймають,
Гриви врозтіч розкидають.
Скільки радості та дива!
- А що такса?
- З неї діва

Найпрекрасніша постала,
Так, що сонцем обійняла.
Отакої ще краси
Цар не бачив, хоч бери
Та лети назустріч. Очі
Тягнуть поглядом дівочим,

Стан — мов стелиться весна
І голубиться... Та ба,
Цар не бачить, цар не чує,
Вкотре коней знов рахує.

З кіньми так і залишився,
Дід став голубом і звився,
Юнка теж пірнула в небо
Горличкою. Мабуть, треба
Вже казати вам бувайте
І мені. Не забувайте
 
Про царя, про таксу, коней
І про тих, хто світ боронить
Від біди та від напасті,
Бо без них - хіба пропасти.

 

Галина Мирослава. Казка про коней, таксу і царя. Малюнок коника - автора.

Малюнок автора.

Поезії надіслані автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

Дитячі поезії Галини МирославиГалина Мирослава,  у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина - з сім'ї вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним - безмежна любов до української мови та поезії.


Останні коментарі до сторінки
«Галина Мирослава (Галка Мир). "Казка про коней, таксу і царя"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми