Галина Мирослава
Гавкіт
(казка)
Якось кошенятко без імені зауважило, що слово гавкіт ховає в собі кота, тобто воно після гав має ще кіт. Це його страшенно здивувало.
— Як таке може бути? — не вгавало воно. — Може, слово гавкіт — це привітання, щось на зразок: „Гав, кицю (котику)!”?
Розмисливши трохи, вело своєї:
— Але що ж тоді змушує собак ганятися за котами, не давати їм жити спокійно, як душі того треба? Парадокс. Чому ж тоді такі біди тяжіють над котами через собак, які мали б нас любити, адже ми, майже всі з нас, того насправді варті? Ми ж такі м’якенькі, лагідненькі, особливо до тих, хто нас любить. Чому?
І одного разу вона довідалась причину. Стара сусідська киця Мася, така ж біла, як кошенятко без імені, підкликала малу до себе, посадовила та й почала розповідати.
Далеко звідси за кількома широкими смугами лісу в тихенькому куточку жив собі один добрий господар. Не сумував, бо мав надійних друзів — корівку Му, кізочку Ме, баранця Бебе, а також кошенятко, безіменне та німе. Дід не знав, як його кликати, адже воно вміло лише мовчати. Хоча навчитись мовчати — найважче з усього, інколи треба хоч якось дати про себе знати, а воно чи то не хотіло, чи то не могло. Дід вирішив зачекати з іменем. Сподівався, що якось поволеньки все стане на свої місця.
Час просувався вперед, а кошеня не давало жодних сигналів, воно було таким непомітним, що з’явився страх перечепитись через нього та розбити голову. Дідусь не на жарт хвилювався за себе та більше за своїх друзів — корову Му, кізочку Ме, баранця Бебе. Одного дня він вирішив придбати собі песика Гавчика. Сходив на ринок та й вибрав білого, як кицька, песика. Приніс малого додому, погладив його, послухав його тихеньке гав-гав, ліг спати. Уранці прокинувся відсвіжений, помився і завперше пішов до корівки. Аж її нема. Тоді він заскочив поглянути, чи на місці кізочка. І її нема. До баранця зазирнув. Ой, лишенько! Нема і його. Пішов гукати песика. Не озивається. Нікого не видно. „Чи не досить з мене тої біди?” – думає.
І тут долинає до нього з поля якийсь шум. Він чимшвидше туди. І що б ви думали? Посеред поля між ромашками повсідалось якесь товариство, з вигляду ніби його, тобто ніби корівка Му, ніби кізочка Ме, ніби баранець Бебе, ніби цуценятко Гавчик і ніби його киця. Та говорять вони усі по-іншому – корівка каже ме, баранець мукає, кізонька бекає, кітка гавкає, а песик мовчить, неначе його заціпило. Що робити? Дід не знає (і я б не знала). Жене ту череду додому, щоб дати снідання. Поснідали та знову в поле дременули. Цілий день вони то бігали, то їли, то бавились, а надвечір, як стало сутеніти, прецінь домів подались. Прислухався дідусь – дивується. Тепер уже корівка бекає, баранець мекає, кізонька мукає. Кицька далі гавкає, а цуцик продовжує мовчати.
— У чому ж річ? – намагався розшифрувати дід. Виглядає так, ніби гав украв кіт, а інші просто помінялися голосами. Думав дід, думав, так і заснув.
На ранок те саме. Тільки на той раз корівка мовчить, кізонька бекає, баранець мекає, цуценя мукає, кицька ж лащиться до нього і гавкає.
— Псика! – він до неї розлючено, але їсти усім дав. Вони ж знову кудись зірвались. Увечері повертаються і виспівують, одна корівка на баранчикове мукання, козяче бекання і собаче мекання мовчить. Наступного дня вже баранець замовк. За ним коза не забарилась. І так день за днем. Терпів дідусь, терпів, та не витерпів – на п’ятий день поніс цуценя продавати. Продав. Вертається. А на порозі сидить кошеня і жалісливо плаче-нявкає, імені просить. Назвав його тоді дід Нявкою. Через днів три Гавчик повернувся, а кіт чогось з дому подався. Чекали його, чекали — не дочекалися.
І хоч корівка там мукає на щасливу зірку, кізонька мекає на високий політ думки, баранець бекає на золоту нитку удачі, собака гавкає на гостину, нема там кицьки, нема кому нявкати на здоров’я і ластитись до господаря. Єдине, що добре, Гавчик тепер нявкати навчився, щоб коли треба буде, котом прикинутись. Чого-чого, а галасу в їхній хаті на всіх вистачає.
Вислухало все кошеня без імені, кивнуло, а перше слово, яке з нього вирвалось, було „гав”. Так і звуть його тепер.
Казку надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
