Картина відомого українського художника Ярослава Чижевського.
Галина Мирослава
КОРОВАЙ
(Різдвяна казка)
Коли на саме Різдво стоїть страшний тріскун надворі та помежи людьми, а дівчата, лякаючись справжнього морозу та всіляких дрібних морозенків, не ходять щедрувати, не пророчать статків та гараздів, то гаруй – не гаруй, а цілий рік не ведеться.
Тогоріч і в нас був такий тріскун-льодовище, а ще й вітросвище. Дівчата не збирались попід вікнами, от біда взяла та й нагромадилась. Насунуло в село Лихо, якого піддобрити навіть не вдавалось. А чого тільки не робили! Для нього донесхочу готували величезну кількість різних страв: і печеню, і душенину, і голубці, і драглі, навіть борщик зі сметаною, щоб наїлось та відчепилось, – не помагає. Про заморське і не кажіть – в рот не брало.
А в той час жив у Брюховичах один чоловік, якого всі кликали Безкоровайний, бо йому на весілля не випекли короваю, так-от тому чоловікові однораз віще наснилось: якщо випечуть коровай оттакий-от завширшки та оттакий-от заввишки, то не встигнуть озирнутись, як Лихо згине – і край.
Та спекти коровай – справа не з легких, не кожна ґаздиня впорається. То не просто хліб, то коровай!
Зібрались люди на нараду, порадились та й вирішили, що слід прохати того, хто по світах мандрує, багато набачився, хто малюнки й картини, на яких короваї намальовані, вивчав, хто ґешефт знає. Знайшли таку коровайницю ген-ген за горами в краях далеких. Стала вона пекти, дивляться – як заведена працює, рухи всі мов завчені, мірить, важить, ніби в аптеці працює, аж нуд бере. Марудила-марудила, зрештою принесла свій коровай. А він псові під хвіст не годиться, купи не тримається. Сміх та й годі! Тільки мани напустила. Нареготілися добре, а що робити далі – того не знають. Лихо лихом обростає, поспішати треба.
– Нехай наша пече, – хтось крикнув.
– Най пробують, – погодились.
Влаштували змагання. Поприходили господині зі своїми короваями. І гарно, і добре, але чогось-таки бракує.
Картина Олени Кульчицької (1940 р.)
Тоді знову зійшлись люди на майдан, слово дали коровайницям, вони й погодились пекти разом, проте кожна жінка тягла своєї. Укотре нічого путнього не вдалось. Однак жінки подумали й домовились заздалегідь обрати над собою старшу, ту, без якої весілля – не весілля, і пекти тільки гуртом, аби кожна від свого серця й розуму щось додавала, порадившись зі старшою.
– Нех буде з вами в добрій справі Бог, – побажали односельці.
Робота закипіла. Ой леле, який-то був коровай, на славу всенькому світові, оттакий-от завширшки та оттакий-от заввишки!
Тільки-но його винесли, Лихо миттю розтопилося, ніби було сніговою бабою, що потрапила під дощ.
Тепер наші дівчата – хоч що! – і в тріскун щедруватимуть, а коровайниці такі ж чудові короваї (ховайте слинку!) на кожне весілля пектимуть!
(1990 рік)
Казку люб’язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Ілюстрації з вдячністю взято з інтернет-ресурсу https://spadok.org.ua/
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
