Зірка Мензатюк. "Чари-Комиші" (оповідання про рослини водойм зі збірки "Зелені чари")

На річку! На річку! Там тепла, прогріта зеленаста вода, там гарячий пісок, сонячні зблиски, веселі бризки, там сміх і гамір! А попід берег, по коліна в воді стоїть зеленою стіною... Що ж там стоїть? Що ти за зілля, як тебе звуть? Шумлива, різуча — авжеж осока! Де вода чи болітце, там і вона.
Усі її знають, тільки остерігаються чіпати, бо недовго й порізатися. Тому й осока, що січе своїм гострим листям.
Високі стебла, темні качалочки — то рогіз. Хто не ліз у воду, щоб дістати його тугі коричневі суцвіття? Вони гарні у вазі. Але як висохнуть та пустять пух, буде в ньому вся хата. Бо хіба жарт: в одній качалочці 150 тисяч насінин! З рогозу плетуть килимочки, сумки, навіть домашні капці, які іноземці купляють як сувеніри.
А це що: стоїть дід над водою, хита сивою бородою? Або: діжечка на діжечці, а зверху кобилячий хвіст? Не впізнали? Очерет! Колись його порожнисті стебла-„діжечки” врятували життя не одному козакові. Коли обступали вороги, що нема як одбитися, то він — з головою в воду, в рот — очеретину, сидить на дні та й тихенько дихає. Був козак — і щез, мов дим! В очеретяних заростях люди ховалися від татарів. Очерету ж видимо-невидимо, немов стіна — не проглянеш. Тільки чайки тривожно кигикали вгорі, виказуючи сховок: „Пігік! Пігік! Тут є чоловік!”
Очеретом, як і соломою, покривали будинки. Тепер у Європі знову в моді очеретяні покрівлі. Вони мальовничі й досить довговічні, у спеку в будинках під таким дахом — приємна прохолода.

Хто хоч раз бував у плавнях, не забуде того безмежного, шумливого зеленого моря. „Січ — мати, а Великий Луг — батько, от там треба й умирати”, — говорили запорожці про відомі плавні на лівому березі Дніпра навпроти Хортиці.
В одній зі своїх мандрівок я потрапила у велике козацьке село Петриківку на Дніпропетровщині, центр народного петриківського розпису.
Біля степової річечки Чаплинки стояли густі й височезні, метрів 4 заввишки, зарості очерету й іншого водяного зілля.
— То Чари-Комиші. Так називається це місце, — пояснили місцеві жителі.
Це ж як треба любити рідну землю, щоб навіть суворий комиш назвати чарами!
У Петриківці бував Олесь Гончар, милувався тим буйним зіллям. Згодом одне зі своїх оповідань він назвав „Чари-Комиші”.
Здається, водяні рослини навмисне стараються, щоб їх легше впізнавати. У їжачої головки круглі колючі супліддя справді, наче маленькі їжачки. Стрілолист вистромлює з води листя, достоту, як наконечники стріл. Калюжниця блискуча, мов намащена маслом. 

Гарного цвіту над водою чимало, річка квітчається ним, як дівчина. Високо здіймає парасольки рожевих квітів сусак, ясніють, мов золоті сузір’я, кущі болотних півників. На плесі красуються напрочуд запашні жовті глечики. Квіти є й під водою — там цвіте кушир, довгі стебла якого схожі на пухнасті ялиночки. Замість бджілок його пилок переносить течія річки.
Навіть ряска цвіте! Так-так, оті крихітні зелені кружальця, що рясно вкривають застояну воду (тому й ряска, що рясна), також мають мацюпусінький, менший за мачинку, цвіт. А от листя в ряски нема: зелене кружальце — то стебло, а ніякий не листочок.
Дивовиж на воді вистачає. Пам’ятаєте пісню-загадку: