Публікації за тегом: Оповідання

"Нас було двійко у батьків, і кликали нас двійнятами, і плутали, і пестили, як нікого, бо дуже пишалися — двійко ж. Татко любив забирати нас обох до себе на роботу. А його ательє знаходилось далеко від нашого дому, тож додому він носив нас по черзі на спині, а нам то страх як подобалось. Ми інколи навмисно покульгували, щоб він це робив. А ще обожнювали на його роботі засиджуватись, особливо в кімнаті одній, яку він примірковою називав. Інші її примірочною іменують. А мені до вподоби більше приміркова і нині. Правда, тоді ми на неї просто "міркова" казали, адже так швидше вимовляється. Ми там одна одну метром міряли і реготали, мірки порівнюючи. Постійно вони відрізнялись, коли ми до перемірювання брались. І суттєво. Іноді з вішаків чужий одяг тихцем познімаємо і на себе прилаштовуємо. А як хто йшов, ми ховалися. Одного разу нас відсварили за це, та так, по-доброму, ми й уваги не звернули — далі свою гру вели, правда, обережніше, щоб на проблеми не наразитись. Чи то тато вдавав, що не помічає, чи то за роботою дійсно не зауважував — досі загадка..." (Галина Мирослава)

 

""Готово?" — питає мене Захар Іванович. "Готово!" — відгукуюсь я і стрибаю на раму гарячого і волохатого від пилу "Білорусика". Захар Іванович пускає трактор. Машина тихенько вуркотить і котиться дорогою, за нами починає бігти, ворушитися трос, і я бачу: трос підіймається вгору, натягується в повітрі, немов струна; трактор наш гуде все важче й важче, а нам із скирти махають руками, сигналять: "Давай!.. Давайте! Протягуйте далі!" Десь там знизу, з того боку високої розкішної скирти, рушає і повзе вгору повна сітка соломи. Ми з дядьком тягнемо її на вершину обмолоченої гори, трос уже завис високо над землею і сліпучо виблискує на сонці. Я чую, як тоненько дзвенить натягнутий дріт, і мені знов згадується недавня пригода..." (Віктор Близнець)

"...Минуло п'ять років.  Млин життя перемолов минуле, залишивши Віру, Надію та Любов, які збирала по зернині, хоча іноді вдавалася в розпач, але на поміч завжди приходили вірні сестри. "Мамо, я знайшов фотоальбом. Це ти?"  –  якось запитав син, показуючи на старі світлини. Усміхнулася і відповіла: "Мабуть, це не я. Придивися. Тут я безкрила, а зараз вже є крила." І плавно підняла руки до неба, ніби для злету..." (Людмила Кибалка)

 

"Інколи пишуться різні за характером нотатки – роздуми, спомини, жарти… І ти ще не уявляєш, а у якій же формі це потраплятиме на очі читачу. Але потім щось, написане у той чи інший час, раптом... ніби об’єднується у якусь ще не зовсім зрозумілу для тебе спільноту. Ось так у мене і з’явився цикл «З письменницького зошита». І ця публікація буде для нього дебютною. Отож..." (Володимир Даник)

 

 

 

"Якось зауважила, що мимоволі людей сортую, утримуючи в голові впорядковану інформацію в папочках. Кількість тих файликів не настільки велика, щоб не трималась у пам'яті. А класифікувати насправді легко, бо про кого б не йшлось, він так чи інакше у чомусь обмежений. Рівень обмеженості, безумовно, різний. Якщо починати розкладати за однією окремою ознакою, то папочок виходить дві — хтось має цю рису, хтось не має. Але так складати було би нудно — я вже пробувала. Назайво згайнований час. І почала їх розділяти за принципом - як та чи інша людина малювала би дерево. Часто, щоб бути певною, мені доводилось йти від протилежного, тобто як вона не може малювати дерево..." (Галина Мирослава)

 

До добірки короткої прози Володимира Даника увійшли такі новели: "Вісімсот романтиків", "Там, де і Дмитро...", "І це – добре!", "Це – професійне...", "Грати – треба вміти!", "А так – це ж пам’ять...", "І все одно – смачно!"

 

 

 

 

"Коли титан Прометей викрав на Олімпі небесний вогонь і подарував його людям, на Землі спалахнула чудовими сімома кольорами веселка - така велика була радість усього живого на світі. Вже і захід відгорав, і день згас, і сонце пішло, а веселка - та як і раніше - світилася над світом, даруючи людям надію. Вона не гаснула до самого світанку, а коли уранці знову повернулося на своє місце сонце, - там, де горіла і переливалася фарбами чарівна веселка, розквітли неймовірної краси іриси." (Переклад Тамари Швець)

"Оточуюча нас природа і тварини - це непізнані і загадкові явища та істоти, які можуть впливати на нас, людей, в залежності від того, як ми ставимося до них!"

(Тамара Швець)

"Вилетіла Бджола з вулика, покружляла над пасікою. Чує, десь далеко-далеко дзвенять дзвіночки. Полетіла Бджола на музику дзвіночків. Прилетіла до лісу. На галявині — конвалії. Кожна квітка — маленький срібний дзвіночок. Усередині — золотий молоточок. Б’є молоточок по сріблу — лунає дзвін. І в степу, і на пасіці чути. Так Конвалія кличе Бджолу." (Василь Сухомлинський)

"Коли весна сягає свого зеніту, ці лісові квіти враз заполонюють міські вулиці прекрасними білими букетами. Тонкі незрівнянні пахощі струменіють тоді містом, і здіймаються в душі незбагненний щем і зачарування, і хочеться, покинувши все, мчати в ліс, під зелені шатра молодого листя, до солов’їного щебету, до прохолодної папороті, до сріблистих місячних галяв. Конвалія - то лісова знаменитість. Хіба ще фіалка може похвалитися такою ж увагою поетів і митців. А скільки легенд про ці квіти! Одна з них так пояснює появу конвалій..." (Зірка Мензатюк)

"За незлічені вишневі садки, за пісні про рясні вишні поети назвали Україну вишневою. З давніх-давен дійшла до нас сумна легенда про вишню. Колись у степу жив старий січовик з дочкою-одиначкою. Дівчину посватав вродливий козак, але молодятам не судилося жити в парі. У день їхнього весілля на село напали татари. Козака убили в сутичці, загинула й наречена. Засмучені їхньою долею люди поховали молодят в одній могилі. І ось на ній виросла незвичайна вишня, схожа на загиблу дівчину: невисока, кругловида, зі смаглявими плодами. Так з’явилася вишня-степовичка. Народний художник Федір Панко з козацького села Петриківка на Дніпропетровщині, звідки походить відомий народний петриківський розпис, змалював давню легенду в картинах, котрі обійшли багато виставок, друкувалися в альбомах і книгах..." (Зірка Менатюк)

"Хто не знає півоній? Важко уявити весняні квітники без цих пишних рожевих, білих чи пурпурових квітів. їхнє розмаїття безмежне: у світі налічується 10 тисяч сортів півоній. У Китаї, де вирощування півоній вважають не тільки приємною, а й богоугодною справою, вони цвітуть цілими садами. А китайські діти слухають казки про добру богиню незвичайної вроди на ім’я Дух Півоній. Дикі півонії також мають багато видів. Два з них ростуть в Україні. У горах Криму трапляється півонія кримська. А в степу - півонія вузьколиста, яку ще називають степовою півонією, або воронцем..." (Зірка Мензатюк)

""Ну й вигадуєш, ха-ха! Пелюстки в клітинку? Гарна казочка!" А я ж нічого не придумую. Заплющую очі - й мов наяву бачу луку свого дитинства, Велику Рудку в селі Мамаївцях на Буковині. Ранньою весною, ще лиш зазеленіє трава, на луці з’являлися квіти, які любило все село. Вони виднілися здалеку - темні цятки на тлі молодої трави. То були прекрасні квіти! Високе стебло з вузькими та довгими закрученими листками, а на ньому - ніби тюльпани, схилені додолу. Та найдивніше, що вони мали пелюстки, розкреслені в дрібнесенькі білуваті й вишневі клітинки. Не квітка, а справжня тобі шахівниця! Може, білі весняні метелики грали на них у шахи та були світовими переможцями, достоту, як українські шахісти? Наукова назва квітки - рябчик шаховий..." (Зірка Мензатюк)

"Трава, як руно, сонце, як золото, вишні в цвіту, і ми, малі, під вишнями, у кульбабовім раю. Весною в дівчаток не було милішої забавки, ніж кульбаба. У які тільки шати вона не прибирала нас, в які коштовності не перетворювалась! Розділиш стебло навпіл, зав’яжеш на зап’ясті - маєш золотий годинник; зробиш із стебла кільце - ось тобі й браслет; понанизуєш кільця одне за одне - то вже намисто, а скільки плели вінків!.." (Зірка Мензатюк)

"Ці чудові пахучі квіти цвітуть навесні ледь не в кожному квітнику. Давні греки склали про них гарну сумну легенду. Вона оповідає, що Нарцис був сином річкових божеств. Йому напророкували, що він житиме довго, якщо не побачить свого відображення. Це було неважко: зроблені з металу дзеркала тоді ще траплялися вкрай рідко. Нарцис виріс красенем, усі дівчата закохувалися в нього, проте він любив тільки полювання. Через його байдужість німфа Ехо висохла з горя, і від неї зостався лиш голос. Одного разу на полюванні Нарцис нахилився до джерела, щоб напитись, і раптом побачив своє віддзеркалене обличчя. Власна врода так вразила юнака, що він не зміг відійти від потічка і навіки застиг над ним, милуючись собою. Так і перетворився на чудову квітку..." (Зірка Мензатюк)

Перелік авторів, які визначені в колі читання оновленої програми з «Літературного читання», має рекомендований характер, і може бути змінений учителем з урахуванням читацьких інтересів учнів та авторами чи укладачами підручників, зважаючи на авторську концепцію підручника.

"Маленька Ганнуся дивилася, як горить в печі вогонь. Він то розгорявся, то затухав... Його довгі червоні язики щось між собою гомоніли, ніби сперечалися, хто першим полізе в димар...
І тут Ганнуся не втрималася, і - до бабці:
- Бабцю, скажи, будь ласка, а чому вони ховаються? Вони ж можуть хату спалити, як вилізуть на горище!..
- Та ні, ну що ти таке говориш?  Вони горять, поки в печі знаходяться - це їх день... А коли ховаються у димарі, то вже затухають, ніби спати лягають - так, як і ти вночі..." (Юлія Хандожинська)

Оповідання «Радість польоту» було написано у 2017-му році та опубліковано вперше у альманаху літературної школи «litosvita». В 2018-му році на конкурсі «Фант-фест» авторка отримала за твір приз глядацьких симпатій та була нагороджена дипломом третього ступеня.  

"Маленька Марійка вибігла на подвір'ячко і почала гратися своїми улюбленими іграшками. Найбільше вона полюбляла ляльку Орисю і руду пухнасту білку з рожевим бантом. Аж тут прийшла бабуся, принесла квочку з курчатами і каже Марійці: "Будеш гратися іграшками і наглядати за курчатками, щоб їх ворони не покрали. До квочки і курчаток не лізь, я квочку прив'яжу за сливку, а курчатка будуть бігати біля своєї мами." "Добре, бабусю," - мовила Марійка. У мене є чим гратися, тож я до твоєї квочки не полізу. Тільки бабуся пішла, Марійка одразу ж захотіла погладити курчаток. Вони ж такі жовтенькі, як сонечка чи як маленькі кульбабки. - Орисю, лягай спатки з білкою поруч, а я піду погляну на курчаток. Дівчинка підійшла до квочки. Квочка вела себе спокійно, бо не вперше бачила дівчинку. А Марійка - ближче, ближче... І - до курчат... Взяла саме найменше - те, що не могло втекти..." (Юлія Хандожинська)

"У шістнадцятій школі нашого чудового міста є 4-Г клас. Це - мій клас... :) Оксана Михайлівна - наша вчителька. Вона - дуже класна!
Ви впевнитеся у цьому, прочитавши до кінця ось цю надзвичайну історію, що з нами нещодавно трапилася... Одного дня, коли розпочався перший урок – природознавство – Оксана Михайлівна повідомила нам фантастичну новину. Усі діти попіднімали голови від зацікавленості. "Сьогодні ми будемо вивчати острів Мадагаскар. А потім, через тиждень, ми полетимо на цей острів, а саме – в країну «Фантанзія»". – пояснила Оксана Михайлівна..." (Діана Олійник)