Володимир Сенцовський
БАБУСИН ОНУЧОК
Чи то соняшник гойднувся біля тину, чи білявий хлопчик заглядає в подвір’я баби Стехи.
Старенькій уже важко розпізнати. Сидить вона на ослінчику біля хати, на колінах руки тремтять — купаються в щедрому сонячному промінні. А довкола — зграйка білих ромашок, ніби сузір’я.
— Бабуню, — крутнувся біля неї Андрійко. — Послала мати, щоб я обірвав вишні. Ви, мабуть, самі не здужаєте?
— Еге ж, не здужаю-таки, — старенька привітно глянула на сусідського хлопчика.
— Зате я, бабуню, хутко всі обірву, — запевняє Андрійко. — Тільки листя посиплеться!
Баба Стеха дріботить до дверей, шукає в сінцях і виносить полотняну торбину. Хлопчик чіпляє її через плече й біжить у садок.
Коли бабуся підійшла до розлогої вишні, Андрійко вже осідлав найвищу гілку. Між зеленим листям тільки сорочка біліє.
— Не гойдайся, онучку, — застерігає старенька, — бо доведеться ловити тебе в пелену.
— Не бійтеся! — гукає згори хлопчик. — Зате мені звідси можна небо дістати!
— Еге ж, — клопочеться старенька. — Небо чи й дістанеш, штани залишиш на сучку.
Сидить Андрійко вгорі, між небом і землею, обриває стиглі ягоди й думає про бабу Стеху. Хороша вона. Завжди пригощає яблуками та вишнями, не свариться, коли якийсь бешкетник залізе до неї в садок. Живе вона самотньо, от і роздає гостинці сусідським дітлахам.
Андрійко глянув униз. Бабуся зіперлася на палицю, така маленька і суха, як маківка.
— Бабуню, а де ваші внуки?
— Далеко, ой, далеко, — хитає головою. — Онучок, як місячко, одненький. Мабуть, виріс уже...
— А чому він не їде до вас?
— Мабуть, клопоти не пускають. Уже й листи не пише...
Змовкла. Ще нижче схилилася на палицю.
— Не барися там, Андрійку, — стривожилася. — Дереву уже важко тримати тебе.
Хлопчик хвацько зістрибує на землю. Увесь обмурзаний вишнями. Пузата торбина відтягує йому руку.
Баба Стеха полегшено зітхає:
— От і гаразд,
— Прийду до в'ас і яблука трусити, — каже Андрійко.
— Еге ж, — старенька неквапно ступає, обмацуючи стежку палицею. — Вночі так гупають, аж у хаті дзвенить.
На рундуку хлопчик висипає соковиті вишні у велику емальовану миску.
— Бери, Андрійку. Мені вистачить.
Хлопчик дивиться на стареньку, на сиве її волосся, що вибилося з-під хустки, й раптом каже:
— Бабусю, візьміть мене внуком...
За матеріалами: Володимир Сенцовський. "Дивень-ранок". Оповідання. Художник Світлана Сікало. Київ, видавництво «Веселка», 1993 рік, 20 с.
Більше творів Володимира Сенцовського на нашому сайті:
