"Я дуже люблю гуляти надворі. Особливо з Квасолею. Що, ви подумали, що я полюбляю гуляти з повними кишенями гладеньких квасолинок? Ні! Квасоля – то мій друг. Це його прізвище, а звати його Сашко. А я – Дмитро Гонта. Ми – найкращі друзяки. І, як і в усіх друзів, у нас є секрети. А найбільше усілякі таємниці любить Сашко. Йому просто необхідно, аби щодня з’являлася нова таємниця. Іноді навіть вигадує щось, тільки би був секрет: "Придумав! А давай нашим секретом буде, – чим ми обідали в школі!" "Хіба ж то таємниця! З нами ж увесь клас у їдальні був!" – відказую я. "Твоя правда. Тоді давай по секрету уроки робитимемо!" "Це як? Самі вивчимо, а вчительці скажемо, що нічого не знаємо? Мені за такі секрети, знаєш, що батьки скажуть?!" Так і страждає, поки щось не вигадає..." (Оксана Давидова)
"Чомусь всі з осені й до кінця весни чекають на літо. І чим їм не подобається зима? Тут тобі і день Святого Миколая, і Новий рік, і Різдво. А крижані гірки, ковзани, лижі, снігові фортеці?! Такого влітку не буде! Головне – не захворіти. Та, кажуть, якраз на морозі всі мікроби й гинуть. Тому ми вдягаємося тепло і гайда надвір! Сьогодні ми з Дмитром Гонтою домовилися побудувати величезну снігову фортецю. Звісно, самі не впораємося, тому домовилися з цілою компанією. Ось-ось мають всі підійти. Я вже й замерзати почав. Коли дивлюся – нарешті Дмитро Гонта йде. Ну хоч хтось! А за ним і Дімка Скальський. Стоїмо. Чекаємо. І коли всі інші зберуться?! Та, мабуть, вони вирішили не йти на мороз, а вдома перед телевізором посидіти, ледарі! Дивлюся: вже друззяки мої знудилися. Треба їх якось розважити. "А чули ви, хлопці, що в нашому місті привид є? Справжній. Не гірший, ніж в якомусь шотландському замку!…"" (Оксана Давидова)
"Дмитрик, восьмилітній хлопчик, вискочив з душної низенької хати, що по самі вікна влізла в землю. Надворі було краще, ніж у хаті. Сонечко підбилося вже височенько і пригрівало. Сніг так блищав, що Дмитрик не міг на нього дивитись і кліпав очима. Була відлига, з стріх капало, з горбка збігали, мов весною, струмочки талої води, горобці весело цвірінькали, жидівські кози никали по майдані, чи не лишилось де на торговиці хоч стебла сіна від учорашнього ярмарку. Се тепло, ся немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечінь, на волю, он в те місто, що здіймається до блакитного неба шпичастими вершечками церков, зеленими та червоними дахами на кам'яницях. Але мати його, Ярина, виходячи з відрами на щоденну роботу, звеліла йому сидіти вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. Він стежив очима за матір'ю, що, зігнувшись під важкими відрами, повними води, переходила вулицю, бачив, як у брудних хатках уздовж вулиці відчинялись двері, висовувалися звідти жидівки і гукали на його маму.." (Михайло Коцюбинський)
Виткнулася десь далеко з жита хустинка. Це Харитя подалася стежкою в поле. І гарно навкруги, і страшно... А що, як вовк вибіжить з лісу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшениці? Адже вона одна на ниві... Повернутися додому? А хто ж їхнє жито вижне, коли ненька нездужає? Проте, як смілива дівчинка взяла на себе господарчі клопоти, як вона порадувала свою хвору маму, ви дізнаєтесь, прочитавши книжку. Написав її класик української літератури Михайло Михайлович Коцюбинський.
"Тітку Альберта, тету, всі родичі кликали тільки Анкою. А сьогодні Аль слухав розповідь про Єгипет у школі й почув, що єгипетський хрест, символ безсмертя й мудрості в Стародавньому Єгипті, називали анком або анкхом. Він аж здригнувся. "Ім'я Анка містить анк – єгипетський ієрогліф "життя"'', – подумав Альбертик і став розглядати на плакаті над дошкою зображення знака біля фараона, угорі він побачив коло, під яким своєрідний хрест. "Такий знак, – сказала Марія Іванівна, класний керівник хлопчика, – використовували також мая і скандинави, тільки вони не називали його анком". Отож, є якийсь зв'язок між анком і Анкою. Спершу Аль подумав, що ім'я Анк пасувало б до якогось чоловіка, хоча такого імені Альберт ніколи не чув. І чоловіка в Анки нема, вона живе сама, хоча поруч з їхньою квартирою. "Треба шукати інший розв'язок", – змикитив хлопець..." (Галина Мирослава)
Читаймо збірки оповідань від Миколи Трублаїні:
Зміст:
Яшка і Машка
Шоколад боцмана
Омар
Нічна тривога
Пустуни
Рятують боцмана
Ловля летючих риб
Людина в морі
Друга коробка шоколаду
"Жив на світі маленький Меліпончик. Батьки здебільшечки називали його Мелі, що означало "мед" грецькою мовою. Якщо ви подумали, що Меліпончик – це традиційний польський пончик або солодкий галицький пампух, то дуже помилились. "Чому? Ким же він був?" – запитаєте мене. Відповідаю: "Безжальним меліпоном з великої родини меліпоніні." Лише не подумайте, що він когось кривдив без причини. Мелі, як усі бджоли з родини меліпонів, не мав жала, тобто був безжальний. Такий собі блакитноокий пустунчик-трутничок у штанцях у жовтаво-чорнуватеньку смужку, однак до справжнього трутня йому ще треба було рости..." (Галина Мирослава)
Борис Харчук. Оповідання "Бабуня"
"Дідуня в нас не було. Наші дідуньо, сказано, пропали ні за цапову душу ще в першу світову. Вони загинули зовсім молоді: внуками і не бралося на зав'язь. А коли ми знайшлися (двоє хлопців і три дівчини), то нам вкрай бракувало дідуня. Дівчата, правда, це якось не дуже розуміли, навіть наша найстарша сестра Надя, а про близняток Вірку і Любку нема чого й казати, бо вони ще винянчувалися в колисці. Мені ж і Петрові хоч сядь і плач: надходила весна — не було змайструвати кому нам возика, а чи вчинити таке колесо, щоб ми гасали ним ціле літо; надходила зима — не було кому змайструвати санчата чи витесати дерев'яні ковзани. В нас не було дідуня — не було кому вистругати такого свистка, щоб найдальша далина відгукувалася луною на його заливисте фю-ю-ють.. Та біс із тим возиком, що скажемо вищав би, з тим невловимим колесом, за яким тужили наші ноги; біс із тими санками, які переганяли б вітер, з тими ковзанами, на яких ускакували б незамерзлі ополонки. Біс із тим голосистим свистком, від якого усім закладало б у вухах..." (Борис Харчук)
"Вона не була дочкою грецьких богів. Може й не знала про бога грому й блискавок Зевса і богиню пам'яті Мнемосіну. Але вона була Музою, невисокою темненькою дівчинкою, яка нещодавно оселилась у його будинку. Павлик ніколи не чув такого імені раніше. Таке незвичайне. Почувши його вперше, він автоматично ввімкнув телефон і спитав голосом пошукову систему, що означає ім'я Муза. Відповідь не забарилась. На екрані з'явилось речення: "Муза – та, що дарує натхнення". "Як музика. Муза і музика", – промовив сам до себе хлопчик. Щось дуже схоже, водночас невловне, було між цими двома словами. Павлусь намагався відгадати, чому батьки дівчинки вибрали саме таке ім'я для донечки. Він бачив Музу майже щодня, і кожного разу так і кортіло запитати: "Чому?". Проте стримувався, хоча все всередині нього кипіло. Невдовзі він випадково почув, як тато казав мамі, що нові сусіди, Арсен і Софія, – греки..." (Галина Мирослава)
"Життя навколо настільки непросте, а проблеми, які виникають, настільки серйозні, що як тут — не іронізувати?! Бо іронія... при всій нібито полегшеності відповідного підходу... це ж таки серйозна річ! Бо зачіпає серйозні теми. І добре, коли ця серйозність (хоч і в іронічному варіанті...) приходить до читача з дуже невеликою паузою. Після написання. Приходить завдяки виданню, що його тримаєш у руках. Бо, скажімо, мої іронічні мініатюри віршовані друкувалися, крім книг, і в газеті “Голос України”. І афоризми, написані у іронічному стилі, теж. А іронічні мініатюри... у прозі?! Ще ні... А у книзі, що у мене в руках, вони — вже є! Що ж це за книга?! “Антологія сучасної новелістики та лірики України. 2020”. Книга ця вийшла завдяки зусиллям канівського видавництва “Склянка часу”. І деякі з оприлюднених там іронічних мініатюр приведені нижче. Життя змінюється. Бо виникають нові можливості, нові тенденції. І це помічають, звичайно ж, усі. Любимо книгу?! А інтернет нам дозволяє ознайомитися з дуже немалою кількістю книг, до яких би ми, мабуть, просто не добралися б у їх паперовому варіанті. Що, певна річ, значення його... тобто паперового варіанту... аж ніяк не применшує! Причетна до цього аспекту теми і наступна іронічна мініатюра..." (Володимир Даник)
"Віталик любив бавитись зі своїм сусідом Глібом з квартири навпроти. Коли він був зовсім маленький, чомусь називав Гліба Хлібом, але Глібчик не ображався, бо сам, так не раз бувало, переплутував слова – якось навіть звернувся до Віталія: "Італь". Мабуть, згадав про Італію, де відпочивав з батьками. А тепер найкращого друга нема. Точніше, є, тільки дуже далеко, дуже-дуже – аж в Аргентині. На другій півкулі Землі, по другий бік від екватора. Там навіть вода в умивальнику закручується в іншому напрямку при стіканні в отвір, не так, як у нас – за годинниковою стрілкою, а проти. І пори року там теж інші. От коли у нас весна, до Гліба надходить осінь, і коли на календарі березень, як зараз у Віталика, за вікном у Гулька в позаекваторній Аргентині перший місяць осені. Тужить Вітась за Глібчиком, так би хотів з ним погратись..." (Галина Мирослава)
"На початку березня сніг ще не встиг розтанути повністю. Усюди були калюжі, а там де колись були снігові замети, сніг тримався. І як сонячні промені його не надкушували, він вперто лежав і не щезав. Пташки дзеленчали, кури вийшли з курника й сварливо порсалися на городі в землі. Качок було не впізнати. Замурзані, в болоті, вони неквапливо, але радісно перекочувалися з однієї калюжі в іншу. Кіт сидів на даху курника й ловив вусами перше весняне тепло. Оля спостерігала з вікна. Вона дуже хотіла вийти на вулицю, взути чоботи й пострибати разом з качками в калюжах. Але дівчинка захворіла й мама не дозволила їй. Тому Олі тільки й залишалося пити малиновий чай та дивитися у вікно. Раптом вона побачила, як мама побігла до сараю. Довгий час матуся не виходила звідти. Оля почала хвилюватися чи все гаразд. Вона вже одягалася, щоб побігти до матусі, та мама вийшла на вулицю і радо усміхалася. Щось гукнула Олі, але півень так голосно закукурікав, що Оля нічого не розчула..." (Ксенія Бондаренко)
"Даринка йшла за дідом по стежинці, яку він розчищав від снігу. Йшли ближче до лісу. Був місяць лютий. Недаремно він отримав таку назву. Зима наче відчувала, що ґаздує останні дні і незабаром поступиться весні. Тому вона накидала снігу так багато, що дерева загорнулися в нього, немов в пухові хустки. Було занадто холодно. Дівчинка одяглася тепло, та мороз в'їдався в одяг і починав дошкуляти і кусати. Щічки одразу розчервонілися, мов стиглі осінні яблука, а вії вбралися в біле пір' ячко від морозу. Даринка вже хотіла кликати діда додому, бо її ніжки пекли й просили тепла. Та вона мала допомогти дідусеві. Там, в лісі, пташки та дрібна звіринка потребували людської допомоги. Ягідки і насінинки заховалися глибоко в снігу. Останні дні хурделило безперестанку, а поле, село та ліс замело. У пташок навіть не було можливості вилетіти у пошуках їжі. Дідусь набив торбину горіхами, насипав зерна, налив гарячої води в пляшку. Вони йшли в знайоме місце. Місце, яке добре знали лісові друзі. Годівнички, мов гойдалки, кружляли, закликаючи до себе." (Ксенія Бондаренко)
Читаймо та слухаймо цікаві казочки та оповідання для малят від Ксенії Бондаренко.
"Народилася я на Одещині, де й мешкаю зараз. Маю двох діточок. Писати дитячі вірші почала несподівано для себе. Перший віршик з'явився в серпні 2020 року, а вже через два місяці віршиків назбиралося на цілу збірку. Тому разом з читачами було вирішено видати збірку дитячих віршів для дорослих і маленьких під назвою "Веселе подвір'я". Радітиму, якщо малятам сподобаються мої твори." (Ксенія Бондаренко)
"Скрижалі української прози поповнюються книгою «Ненаписана доля», у якій — 10 оповідань. Шановний читачу, Ви перейметеся 10-ма різними за сюжетом долями, разом з героями пройдете дорогами духовного зростання, спокутування гріхів, виживання, пізнання великого кохання й розчарування, зрозумієте, як багато у житті важать чесність і порядність, шанування прабатьківських традицій, віра у себе, таїнство душі… Отож, нехай Вас до глибини душі схвилюють життєві перипетії героїв оповідань: перенесені милі страждань Міри й Віоли – «Зустріч через півстоліття»; нерозділена любов Андрія й Ольги – «Під грушею»; ставлення Петра й Данила до духовного начала – «Стара церква»; повернення Андрія до Галини через пройдені випробування – «Старша дружка»; тепла весняна сльоза Асі – «Особливий день»; проникливі погляди Гната і його сина Гаврила в монастирі (до чого призводять чуже багатство і нелюбов) – «Чужа земля»; незвичний подарунок сироти з дитбудинку Єгора – «Дві цяточки»; страждання Марини через Артура Місника та її загартований характер – «Ненаписана доля»; Карпо й Орися зустрілися за надто складних обставин – «Розбита дорога»; врятована від самогубства Алла й негідний вчинок Руслана – «Катя»..." (Катерина Бондарчук)
Леся Українка. Оповідання "Метелик"
"Бiдний нiчний сiрий метелик сидiв в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидiв вiн сумно, стуливши своï темнi крильця. Так смутно йому було, дарма що не був вiн там самотнiм, — мав-таки сусiда: сусiд той був лилик*; та з того сусiдства невелика була користь для метелика: лилик був неговiркий, понурий собi, та до того ще з якимсь презирством дивився на бiдного метелика, — сказано, нерiвня! Лилик сидiв тихо в своєму кутику, нi за чим вiн не жалкував, та нiчого й не бажав, хiба тiльки кутка ще темнiшого, щоб мiг сидiти там спокiйно i нiколи того прикрого, разливого свiтла не бачити. Правда, тут у льоху теє свiтло не дуже докучало, — а все-таки часами дехто надходив зо свiчкою, навiть часом i над бочкою нахилявся, набираючи капусти, — i се було дуже прикро лиликовi; коли б сила, вiн би теє свiтло крилами згасив навiки..." (Леся Українка)
"Антон ніколи не бачив снігу раніше. А тут за ніч випало його стільки, що можна не просто тракторцем вивозити, а справжнім трактором. Мамуся запропонувала піти подивитися на снігову бабу. "Снігова баба - це баба на снігу?" - голосно запитав Тось. "Так," - бадьоро вигукнула матуся. "Лежить?" - почав уточнювати Антось. Тато з мамою від здивування повідкривали роти. Бабуся, як тільки почула, впала на сніг, розляглась на ньому, ще й порухала руками. А коли встала, з усмішкою на весь рот, зі снігу, на ньому залишилось зображення ангела з крилами. Антоньо й собі усміхнувся, зрозумівши, що то не так, і, ледь перепочивши від хвилювання, поставив нове запитання..." (Галина Мирослава)
"Тихого вечора, щойно на небі з'явилася велика зірка, бабця Ганна запалила стареньку лампу, схожу на грушечку. "Бабцю, що, вже Різдво прийшло?" - допитувалася Марійка. "Прийшло." І тут враз під вікном, як маленькі пташечки, защебетали колядники. У хаті було так тихо, що здавалося чути, як дихає лампа. Дзвінкі дитячі голосочки, мов різдвяні дзвіночки, несли в хату радість і дух свята. Ганна відчинила двері, привіталася, подякувала і кожному з дітей в торбинку поклала гостинці..." (Юлія Хандожинська)
