Оксана Давидова. Оповідання для школярів «У пошуках коштовного скарбу»

 

 

 

Оксана Давидова

У ПОШУКАХ КОШТОВНОГО СКАРБУ

(оповідання)

Я зараз хвалитимуся: от стане тепло і ми всією родиною помандруємо до справжніх фортець! Спочатку поїдемо в Кам’янець-Подільський. А ще зазирнемо в Хотинську фортецю. Взагалі – це я вигадав Україною мандрувати! Якось ми кіно дивилися. А там – мужні лицарі в обладунку, і міцні вороги, і гострі стріли! І штурм фортеці… оця фортеця мене і вразила. Я зітхнув і промовив:

– Ех… От щастить тим, за кордоном. У них он які фортеці є! А в нас що?! Самі вітряки!

Татко аж чаєм похлинувся:

– Так це ж наша, українська фортеця і є! Хіба ти не знаєш, скільки в Україні справжніх фортець?!

Виявилося, що я зовсім нічого не знаю. Ми з татком до самої ночі в Інтернеті сиділи. Друзі!.. Виявляється, у нас справжніх височенних і широченних фортець з вежами, підземеллями, вузькими бійницями і казематами – повно! І до них можна просто поїхати і руками помацати. Ой, в мене аж пальці затерпли, коли я уявив, що можу доторкнутися до стіни, яку колись справжні лицарі захищали.

Ця новина аж розпирала! Я кинувся дзвонити своєму другу – Сашку.

– Ти уявляєш! У нас є справжні фортеці! Приходь, покажу.

Та Сашко прийшов не сам. Дорогою зустрів дівчат: нашу однокласницю Ольку Синицю з подругою Наталкою.

Ми сьорбали чай і дивилися фотографії в Інтернеті.

– Так… Щастить тобі, Дімко… – позаздрив Сашко.

– Ага. Можеш справжній скарб знайти! – підтвердила Наталка. – Саме в таких старовинних місцях вони і лежать. Отак просто камінчик при дорозі відсунеш, а під ним –глечик повий золота і коштовностей!

– Тільки знати б де вони лежать… – зітхнула Оля. – Я б на свою частину скарбу комп’ютер купила. Щоб як в тебе – поклацав – і все дізнався. А ти, Наталко?

– А я б купила рушницю… – замріялася дівчина. – Для пейнтболу.

– Чого це?! – обурився Сашко. – Це я мрію в пейнтбол грати!

– Ну й купуй собі. Змагання влаштуємо…

– Ну що ви ділите невідомо що! – гукнув я. – По-перше ми навіть не знаємо де той скарб шукати. І по-друге. Якщо я скарб знайду – він мій буде. – І я показав язика.

Тут мене подушками закидали.

– Твій скарб буде, якщо ти його сам знайдеш. А якщо ми всі разом місце вгадаємо, то спільний буде. Гаразд?! – поставила ультиматум Наталка.

– І як же ти збираєшся його шукати? Скарб – там. А ти – тут! – вигукнув я з-під подушкових завалів.

– Спочатку пообіцяй!

– Обіцяю. Порівну поділимося. То як шукатимемо?

Наталка озирнулася навкруги. І, стишивши голос сказала:

– Ви ж про привидів чули? Є привиди, які… – Наталка зробила довгу паузу. – …які охороняють скарби! Отже треба влаштувати спіритичний сеанс. Тобто викликати Духа і розпитати його. Давайте всі сядемо по колу, візьмемося за руки і промовлятимемо разом: «О, дух, який охороняє скарб в…» Куди ти їдеш? – повернулась до мене Наталка.

– У Кам’янець-Подільський. А ще у Хотин, а ще…

– Та достатньо. «О, дух, який охороняє скарб у фортеці Кам’янця-Подільського, прийди до нас…» Дух явиться і муситиме все нам розказати!

Ми запнули вікна, запалили свічку. Стало темнувато і страшнувато. Ми взялися за руки і затягнули:

– О, дух, який охороняє скарб у фортеці Кам’янця-Подільського, прийди до нас… О, дух, який…

– Стійте! – заволав Сашко. Ми злякано замовкли. – А кого ми викликаємо?! А раптом дух поляка прийде. Чи ще гірше – турок. Там же хто тільки не воював! От ти турецьку розумієш?! – Сашко суворо глянув на Олю.

– Н-ні… трішки польську, але…

– От бачите! Прийде турок, розкаже де скарб, а ми не-зро-зу-мі-ємо!!! Треба нашого викликати! Ще й гарними словами, а не як у тупих американських фільмах!

І ми заспівали нової:

– Душа козача, душа таємнича... чи чуєш нас? Тоді явися... Душа козача, душа таємнича... чи чуєш нас? Тоді явися...

Разів сто вже мабуть сказали. А нічого не відбувалося. Ні, один раз почулися дивні звуки. Та виявилося, що то в животі у Сашка бурчить.

– Все. Нічого не вийде, – зітхнула Наталка. – В нього так живіт грає, що всі духи порозлітаються з переляку. Гадатимуть, що Сашко їх з’їсти хоче! І взагалі – нам вже йти треба.

Перед сном я думав про фортеці і про скарби. Уявляв цілі скрині, повні блискучих камінців і монет. А потім придумував що б на свою частину скарбу придбав: собі круті кросівки, а ще моторолер. Дарма що поки що на ньому їздити не можу. Хай постоїть, поки підросту. Мамі можна якусь гарну прикрасу зі скрині взяти, таткові…

– Ну-ну, – почув я глузливий голос. – І що б ти батькові придбав? Нові чоботи? Такі, щоб салом мастити. Чи ні, волів пару. Чи шаблю?

Я озирнувся: спершись на великий камінь, на мене підсміюючись дивився козак. Справжнісінький такий козак! У хутряній шапці, в кудлатому кожусі, з шаблюкою збоку. Вуса навколо рота темно-русяві і з-під шапки козацька чуприна виглядає.

– Дядьку, ви хто? – здивувався я. І було чого дивуватися! Ніби ж я з ліжка нікуди не вилазив. А тепер стою коло стіни фортеці. А переді мною, внизу, дерева в снігу і річка глибоко в западині в’ється.

– Як хто? – здивувався чоловік. – Я козак Гаврило. Ти ж мене викликав!

– То… це Ви скарб охороняєте? – зрозумів раптом я, що все добре – це в мій сон прийшов козак.

– Охороняю.

– То скажете де скарб… лежить?

– Тю, хлопче! Я ж його о-хо-ро-няю! А не стою, щоб кожному зустрічному віддавати! Цього ще заслужити треба. Довести, що ти мужній, і сильний, і хоробрий. І вмієш власною головою думати… Не так просто мій скарб дістати!

– А я… хоробрий! Від малюків колись собаку відігнав. І сильний – вже гарно підтягуюся, боротьбою займаюся… От думати… чесно кажучи, мій друг Сашко частенько мене піддурює. А я йому вірю.. ех…

– Ну то без доброго жарту козак жити не може! Але по-справжньому над друзями насміхатися не можна! Так Сашкові і передай!

– Ні, він не насміхається! Він гарний друг! – став захищати я товариша.

– О, бачу і ти друг гарний. Що ж робити… сказати про скарб?

– Скажіть. Будь ласка.

– Розумієш, це найдорожча коштовність, яку козаки мали. І її не можна віддати… Ну, гаразд. Я тобі розкажу спочатку бувальщину, щоб ти подумав, чи хочеш цей скарб взяти, бо як візьмеш – муситимеш сам його захищати.

– Колись я стояв на стіні цієї фортеці. Дивився вдалину. І раптом побачив – ворог іде. Ціле військо! Знаєш чого йде? Скарб наш забрати.

А цей скарб у вас вже тоді був?

– Був, хлопче. І ми його боронили. А ворог хотів наш скарб забрати, нас вбити, а жінок і дітей полонити, щоб вони їм прислуговували. Але той скарб нам шкода було. Ой, як шкода! То встав я, і друзі мої. І билися ми з ворогами, щоб не дістався їм скарб наш.

– І ви перемогли?

– І я загинув… Але скарб наш ми захистили!

– І де він? Де скарб?!

– Скарб? Наш найдорожчий скарб… це – рідна земля. І свобода. Дорожчого від цього нічого немає. Ти гадав, я розповідатиму про коштовності, золото?.. Та якщо ти матимеш золото, але не зможеш за нього купити хліба голодному, чи допомогти сироті, бо хтось забрав твою свободу і забороняє… Чи матимеш гроші, та не зможеш ступити ногою на рідну землю… Ні, синку, свобода – найбільший скарб. Чи зможеш ти взяти цей скарб? Чи зможеш утримати його? Для цього не треба мішка та лопати. Потрібна хоробрість і відвага.

Останні слова линули ніби здалеку. І сам козак Гаврило розтавав. Та останнім зусиллям вигукнув: «Хлопче, виконай моє прохання: як кудись помандруєш, стань на вільному місці і скажи, хоч пошепки: «Батьківщино, будь вільною!»»

– Батьківщино, будь вільною! – вигукнув я і прокинувся. – Україно, будь вільною!

Оповідання було опубліковано в журналі «Вигадуй, думай, грай», №3 за 2014 р. 

Ілюстрації Марини Марчук.

 

 

 Читаймо також на "Малій Сторінці":

Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.