«— Устиме, ти в Центрі?
— Так.
Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.
— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.
— Добре, Улю.»(Олена Більчук)
"Розпочалася нова доба. Ще було увімкнено режим ночі. В ілюмінаторах мерехтіло тихе зоряне світло. Й пам’ять про невидиму далеку гарячу зірку, яка для Землі завжди світить у режимі світанку. Залишилось дві доби екранування, а потім їхній відсік, який під час переходу через Простір ЕлI з невідомих причин відокремився від зорельоту «Мажара», стане видимим для мешканців незвіданої планети Етерії. За правилами — потенційний ворог, особливо з більш розвиненими технологіями, не має отримати жодної інформації про Землю. Рішення прийнято. Не тепер — щоразу, напередодні польоту, кожен із зорельотців мав підтвердити свою готовність у разі необхідності здійснити це. А саме: якщо протягом двох діб за Богданою, Устимом, Уляною і їхнім капітаном Василем не прилетить із Землі рятівний зореліт, то у відсіку ними буде увімкнено режим самоліквідації..." (Олена Більчук)
До цієї добірки оповідок Володимира Даника циклу "З письменницького зошита" увійшли такі:
"Вірші, написані учора", "Прагнучи осмислити", "Серед філологів", "Мудрець чи... не мудрець", "Уміли капризувати".
Читайте також вірші: "Мамине серце", "У діда ювілей".
"Ця історія розпочалася у далеких 90-х. Тоді Дмитро та Катерина зустрілися і утворилась нова сім'я. Катерина була з багатодітної родини, Дмитра виховувала сама мати, жили теж небагато.. Через деякий час пара зіграла весілля..." (Карина Гусельникова)
Галина Мирослава. «Петлі» (оповідання з книги «Маю вам сказати») — читати та слухати, відео
"Плету я з дитинства. На яких тільки дротах не плела! До чого не бралась! Вже б і не порахувала, скільки ж то виплетено шкарпеток, шапочок, рукавичок, светрів. А всі ж різними в’язками, ґудзи змінюються, форми пропусків… Повторення не для мене. Люблю нове та неспробуване. Не знаю, подобається мені насправді чи не особливо подобається в’язати, мабуть, то просто звичка. Як тільки вільна хвилина випаде, я за плетиво. Так і живу посеред петель, поміж лицевими та виворітними. Правду кажучи, я давно зрозуміла, що там, де є лицева, завжди має бути виворітна. На що б не поглянув. До прикладу, з одного боку червоний колір – колір божественного вогню, а з другого – символ диявола. З однієї сторони, ніж служить для нарізання хліба, а з другої, це страшна зброя. Проблема завжди полягає в тому, щоб відрізнити лицеву петлю від виворітної. Чому петлю? Так за чим не підеш, у петлю тебе воно за собою тягнутиме, – я до цього теж дійшла. От і я колись заміжньою була. Хто його знав, що так життя складеться..." (Галина Мирослава)
"Вчора була річниця смерті мого брата. Я намагався його згадати та скільки не силувався, згадував лише як він протикав яблука шпажками. Коли мама перед святами пекла на кухні, я завжди крутився біля неї, мене роздирало мало не на шматки бажання потрапити їй на очі. Я розривався від бажання, щоб для приготування нашої традиційної хатньої страви — яблук у карамелі, вона вибрала для проколювання яблук з-поміж усіх мене. Але вона вперто довіряла цю справу тільки моєму братові. Казала, що ніхто краще за нього цього не зробить. Мене це злостило.І я набирав повні кишені яблук та віддалявся в свою кімнату. Там, у нижній шухляді письмового столу, лежала чимала колекція цвяхів, які я позносив бозна-звідки. Я витягав їх пригоршнями та протикав ними яблука, отримуючи насолоду..." (Галина Мирослава)
Мене звати Тетяна Прокоф’єва. Я — з міста Покров, що на Дніпропетровщині. Маю у творчому доробку 6 альманахів, де опубліковано мої поезії. Пишу від душі та серця. У кожен рядочок укладаю частинку добра. Вірю, що світло перемагає темряву!
Книга “Дім” Катерини Тихозорої й Олександра Продана розповідає історію маленького хлопчика та його сім’ї, чий дім було зруйновано через повномасштабне вторгнення росії в Україну і через що вони були змушені покинути його. Розповідь написана від імені хлопчика, бачення якого — реалістично й водночас по-дитячому оптимістично — за допомогою ілюстрацій майстерно передав Олександр Продан. Сам митець на момент початку вторгнення перебував на Київщині, тож на власні очі бачив, як все починалося. Дорослі роздуми, над якими розмірковує маленький герой книги дорогою до безпекового місця, влучно й по-дитячому просто передала авторка Катерина Тихозора.
"Кожна жінка мріє про жіноче щастя! Але щастя в умовах війни — це щось інше. Усі жінки різні та і поняття щастя у кожного різне. Якщо поставити питання: "Що таке щастя?", то на мою думку половина відповість: "Кохання!" Але..." (Карина Гусельникова)
Майстриня-писанкарка Ірина Михалевич: «Про майстер-класи» — нотатки циклу «Думки про писанку»
"Вітаю, друзі! Рада знову спілкуватися з Вами. Випало трохи снігу, стало ще красивіше. А на ліщині гойдаються довгі такі сережки. Вони вміють навіть посеред зими (наприкінці січня й у лютому) дарувати жовту сонячну барву писанкам. Про ліщинові сережки я створю окремий допис (можливо, навіть відео-сюжет). Дякую Галині Тудай за цінну інформацію, яка стосується саме цього природного барвника..." (Ірина Михалевич)
"Він дарував їй тюльпани, а вона плакала: квіти, подаровані ним, — найгарніші! "Дякую!" — сказала вона, сховавши посмішку. "Кохана, це — для тебе!" Їхня історія кохання була схожа на фільм, довгий, але із щасливим кінцем. Багато років тому Тамара зустріла Віталія на одному заході спільних знайомих. Тоді дівчина не звернула уваги на хлопця, але доля звела їх знову. Віталій побачив дівчину неподалік роботи, де він працював. Вона там була у справах. Запропонував випити кави, вона погодилась..." (Карина Гусельникова)
Ольга Швиденко. Казка «Пригода сніжинки»
"Маленька Сніжинка відкрила очі та посміхнулася: — Ура! Сьогодні я народжуюся у світ! Вона помахала на прощання Мамі-хмаринці, своїм братам і сестрам-сніжинкам, що також чекали свого часу, і полетіла з неба донизу. Вона падала і співала пісеньку, якої її навчила Мама-хмаринка..." (Ольга Швиденко)
"День починався ранковою свіжістю. Після дощу на асфальті дріботіли калюжі, поодинокі листочки неслися, немов кораблики. Христинка в червоних чобітках йшла, тримаючись за мамину руку. Кожного разу вона намагалася хоча б однієї ніжкою ступити у воду, але мама повторювала: — Христинко, не йди в калюжу, будеш мокра і брудна. — Мам,у мене ж чобітки,а вони чарівні. Я можу у них скрізь ходити. Мама була непоступливою..." (Інна Паламарчук)
"Ввечері ми довго не могли заснути. У вікна заглядала темрява, вітер хитав гілки, мов сердився на весь світ. Скрипів старий клен і постійно тягнувся до нашого вікна своїми ручищами. Та найбільше тривожило виття — пронизливе і дуже страшне..." (Інна Паламарчук)
"Жила одна дівчинка. Вона дуже полюбляла полуницю. Вона обожнювала полуницю. Але їй не можна було її. Тому що у дівчинки на полуницю сильна алергія, навіть ліки не завжди допомагали. Одного разу, лише одного разу, вона не послухалася, і з'їла одну, найменшу, найкрихітнішу полуничку, та так глибоко заснула, що її мама і тато завчасно посивіли, а лікарі і медсестри здивувалися поверненню пацієнтки до життя. Опісля вона довго плакала, обійнявши батьків, і заприсяглася ніколи не порушувати заборони. Дивно, але ось тільки любов до полуниці не минулася. Її аромат, вигляд, пам'ять про її смак приходили дівчинці уві сні. І тоді вона вперше сіла, і намалювала полуницю. Несміливо, невміло, але вийшло якось по особливому, зворушливо. Одна полуничка на аркуші паперу. Батьки було стривожилися, але потім зрозуміли, що так дівчинка просто дає вихід своїй забороненій любові. Дівчинка намалювала полуницю ще раз. І вийшло краще..." (Юлія Дмитренко-Деспоташвілі)
"Прокинувшись сьогодні зранку за вікном побачила сніг. Це, напевно, перша зима, не враховуючи лютий 2022 року, якій я не радію. На подвір'ї бігає дітвора, вони радіють снігу, адже тоді можна буде зліпити снігову бабу. А я, мабуть, як і більшість дорослих, не в захваті від снігу і морозної погоди, адже нашим захисникам зараз холодно. Бувши в окопах на передовій, не дивлячись на погоду, вони захищають нас, виборюють нашу незалежність. Перечитала новини... Мене охопив біль і гордість одночасно..." (Карина Гусельникова)
П'ять цікавих оповідок циклу «З письменницького зошита» від Володимира Даника:
«І ДОКТОРКА, І КЛАСИКИНЯ!»,
«СКАЗАНО — УКРАЇНСЬКОЮ...»,
«СЛОВА, ЩО — МОГЛИ Б...»,
«КРАЩЕ ЗНАЮТЬ»,
«І МУЗИКА, І ГЕОГРАФІЯ».
"Вітаю Вас, друзі! Зима над нами широко розкинула крила. Сподіваймося, під ними нам буде затишно. Образи птахів на українських вишиваних рушниках особливо щемкі, образ птаха в нашому світогляді посідає чільне місце, він таїть в собі стільки важливого, бо промовляє про родину, Батьківщину, свободу, вічну весну..." (Ірина Михалевич)
Яків Жарко. Оповідання «Пташки»
"Як мертво та сумно стає восени, коли пташки покинуть наші степи та гаї і полинуть від нас за море у далекий теплий край — у вирій. Не чути дзвінких їх чарівних пісень, бо найкращі співуни наші покинули свої оселі і подались за море, щоб там у теплому краї перебути тяжку негоду лютої зими. Щасливі!.. Вони не знатимуть того страшного холоду, який буде панувати над нашим краєм замалим не цілого півроку: вони не знатимуть тих страшних завірюх, що засвистять по гаях, що закрутяться по степах широких... А ми?.." (Яків Жарко)
"Вітаю Вас, друзі, з новим 2023 роком! Бажаю всім нам Перемоги, Миру і Добра! Зима. А в Аргентині — літо. Усе так тісно переплетено в нашому світі. У німецькій мові пори року чоловічого роду, в нас — жіночого, за виключенням літа. Року десь 94 (мені тоді було років 9) я ходила до пекарні, давали по хлібині в одні руки. Здається, то було взимку. Крім хліба, в тому пекарському магазині продавалися ще якісь продукти. Люди в черзі зодягнені в темні куртки. Тьмяве світло з вікна. Нудно. І раптом все змінилося — я забула, що вичікую чергу, стіни під кахлем кудись позникали. Якусь хвилю я стояла як зачарована, бо побачила на магазинній полиці коробку цукерок із написом “Пори року”. На малюнку — чотири панни з виразними очима, в яскравих шатах. Літо тримає сніп, на голові — вінок із колосся. Якби “літо” було ім'ям, воно звучало б як Сапфо, Кліо, Каллісто..." (Ірина Михалевич)