Наталія Грегуль. «На нашу долю випала війна» — спогади про рік випробувань

 

 

 

Наталія Грегуль

НА НАШУ ДОЛЮ ВИПАЛА ВІЙНА

(спогади про рік випробувань)

Нам випало на долю найважче випробування — на нашу долю випала війна. Ми на власні очі побачили її жахливі картини і на власному досвіді дізнались, як це страшно. Ми пережили перший шок, відчули на власній шкірі холодок панічної атаки, коли серце колотиться так, наче хоче вискочити з грудей.

Але ми до останнього не хотіли вірити в реальність можливості цієї війни. Так, ми чули про неминучість війни, про накопичення російських військ біля кордону, але ми не допускали такої можливості в своїй свідомості. Нам здавалось, що в цивілізованому світі неприпустимо, щоб люди вбивали один одного. Але найжахливіше все таки сталося, хоч як нам цього не хотілося, і як ми не могли в це повірити. На жаль такі жахливі речі й досі відбувається в сучасному цивілізованому світі. Війна реальна в минулому, теперішньому і в майбутньому часі і ніхто від неї  не застрахований... Тепер ми це знаємо.

Ми з чоловіком серед тих, хто з початку війни залишився вдома  — в своїй країні!  Ми з Олександром залишились у своїй квартирі у Києві. Спочатку було дуже страшно, але  ми вирішили залишитися вдома. Олександр сказав: "Я нікуди не поїду, тут мій дім. Хай вбивають!" Ну а я трохи посперечалась, поки раціональна частина моєї свідомості судорожно враховувала всю небезпеку перебування мирного населення в зоні бойових дій. Але виявилось, що в глибині душі, я теж маю ті корені, які залишаються на своєму місці, попри все, щоб там не сталось.  Мабуть саме заради цього наші воїни йдуть у бій і захищають свою землю не шкодуючи власного життя. В цій статті я хочу поділитися з читачами своїми спогадами та своїми віршами, які я записувала під враженням пережитого.

 

 

Багато наших сусідів, хто залишився в нашому багатоповерховому будинку, перші тижні війни ночували в підвалі, коли від вибухів спати в квартирах було моторошно. Потім ми звикли, і здебільшого ночували в квартирах, хоч і вий сирен і гуркіт вибухів не стихали. За цей час ми перезнайомились з сусідами, яких раніше знали тільки наочно. Я з захопленням дивилась на сусідського хлопчика Костю, який весь час зберігав такий спокій і був таким врівноваженим і рівним як струна. Його стійкості в емоційному плані могли б позаздрити багато дорослих.  Я його називала не інакше як Наш Герой:)  Всі допомагали і підтримували один одного, особливо в підвалі під час бомбардувань, коли читали новини про хід бойових дій і подвиги наших Героїв захисників і мирних жителів. В підвалі  атмосфера була заспокійлива. Дочка сусідки Наталки з п'ятого поверху зовсім не могла спати дома в квартирі. Але коли спускалась в підвал, одразу засинала. Так на неї діяла тамтешня обстановка, можливо тихі розмови сусідів, можливо те, що там вона була серед людей, не сама. Пам'ятаю, як в підвалі ми читали вголос різні смішні анекдоти та неймовірні випадки на війні, які хтось дотепно оповідав в соціальних мережах, як ми всі дружно сміялись, і як це нам допомагало зберігати спокій і здоровий глузд.

А місто поступово пустіло, більшість киян виїхали з міста. За декілька тижнів багато наших сусідів з підвалу теж поїхали хто куди, здебільшого у напрямку західного кордону. Виїжджали поїздами, всі мали можливість виїхати  — залізницею здійснювалась безкоштовна евакуація зі станції Дарниця, що в 10 хвилина від нашого будинку. 

Місто продовжувало жити своїм незвичним досі воєнним життям, з блокпостами та паспортним контролем, з організованою Територіальною Обороною, з протитанковими їжаками і окопами. Продовжували їздити міські автобуси і трамваї, проїзд у них в той час був для всіх безкоштовним. Працювали магазини, спершу полиці в них підступно оголились, але поступово продукти знову з'явились, і проблем з продовольчим забезпеченням не було. Ввели в дію сухий закон — заборону на продаж алкогольних напоїв. Це обмеження сприйнялось теж абсолютно спокійно, як і інші вимушені обмеження  обумовлені воєнними станом.

Всі згуртувались, чоловіки колотили коктейлі Молотова, рили окопи, будували укріплення. В нашій багатоповерхівці  чоловіки контролювали  порядок та безпеку, охороняли будинок, перевіряли дах, на випадок залишених міток для ударів з повітря, підтримували в робочому стані всю комунальні системи. Всі були насторожі, бо знали про можливі загрози та небезпеку  диверсійних дій ДРГ та колаборантів.

Хто чим міг допомагав районній Територіальній обороні. Молоді хлопці одразу долучились до Тероборони. Навіть один наш сусід, якому трохи більше 50 років записався в Тероборону теж, і його того ж вечора викликали на нічне чергування. Правда його служба на тому й закінчилась — вночі був мороз і сусід добряче замерз, так що ледве вранці дійшов зігнутий додому — так його скрутив радикуліт.  Щоб воювати треба мати здоров'я, одного бойового запалу, як виявилось, недостатньо. Жіночка з нашого будинку готувала їжу на польовій кухні, ми носили продукти та ділились теплим одягом з бійцями Тероборони. Депутат районної ради налагодив щотижневу роздачу безкоштовного хліба для всіх хто цього потребував. Ну і звісно, всі жертвували гроші на потреби ЗСУ.

Тим часом дітей в нашій багатоповерхівці майже не лишилось. Я навіть здивувалась, коли зустріла одну сусідку з малим хлопчиком на прогулянці біля нашого озера.. Вона пояснила своє рішення залишитись в Києві, бо вважала це місто найбільш безпечним на той час а також тим, що у неї була робота, якої під час війни багато хто позбувся. Під час війни теж потрібні гроші, і добре, якщо хтось в сім'ї має можливість їх заробляти. Але більшість сімей з дітьми все ж таки виїхали з Києва. І як ми потім дізнались, біженців були мільйони.

 

 

Війна не минула нікого. Дехто з нашого будинку виїхав в село під Києвом і потрапив в окупацію та ледве вижив. А деяким нашим сусідам пощастило ще менше. Я чула, що одну родину з нашого будинку розстріляли по дорозі прямо в їх власному автомобілі.

Постраждалі були навіть серед тих, хто разом з нами переховувався в підвалі. Одного разу, рано вранці, коли ми виходили з підвалу стався нещасний випадок з моєю молодою сусідкою. Прямо в мене на очах вона якось невдало ступила вниз з парапету, впала і зламала обидві ноги, при чому на одній нозі стався відкритий перелом. Ми викликали швидку допомогу. А далі два тижні дівчина провела в лікарні на витяжці під вий сирен повітряної тривоги, перенесла складну операцію і потім на неї чекав довгий і важкий період реабілітації та півроку вдома в квартирі. Війна не тільки на полі бою, вона всюди, вона як той спрут, восьминіг, який охоплює своїми щупальцями все довкола себе.

Мої родичі з міста  Балаклії  Харківської області в перші дні війни опинились в окупації, ми підтримували зв'язок по телефону. Місяць вони спали з дітьми в підвалі приватного будинку одягнені і взуті. Потім вони розповідали, як їм вдалось врятуватись та втекти з окупованого міста, і яке то було для них щастя через місяць поспати на нормальній кроваті, без взуття і верхнього одягу.

Родичка чоловіка з села в Чернігівській області розповідала нам по телефону, що багато хат в їхньому селі зруйновано. Там йшли бойові дії та людям довелось пережити страхіття. Ті хто мали сили, приводили до тями постраждалих. Родичка розповіла, що всім кутком відпоювали одну бабу, яка спала на печі, коли від вибуху в її хаті вилетіли і двері і вікна і все потрощило. Тільки вона і вціліла на печі, але пережила такий шок, що довелось гуртом її відкачувати та втішати. 

Сон 1. Десь на третій тиждень з початку війни ми наважились перевірити чи все в порядку в нашій квартирі, яка стояла зачиненою з початку бойових дій. Біля будинку я помітила барикади і укріплення, іжаки і мішки з піском, прямо під нашим балконом. І неочікувано пронизливий спогад став перед моїми очима. Адже цю картину я вже бачила тільки уві сні, десь за два-три місяці до війни. Я так ясно бачила цю картину у своєму сні, і ось вона повстала перед моїми очима. То був не просто пророчий сон. Мені здалось, що наша реальність вже відбулась з нами раніше. Так, ніби наше майбутнє і теперішнє існує одночасно. Ми вже пережили цю війну раніше, а зараз ми тільки бачимо її в реальності. Майбутнє і теперішнє  взаємопов'язані, а час викривлений. Не варто панікувати або намагатись змінити реальність чи вирватись з неї. Ми всередині цієї часової матриці і спостерігаємо як відбувається те, що вже відбулось. Ми як свідки свого прожитого життя, яке записане в матриці, в законах всесвіту.

Сон 2. Напередодні війни мені наснився сон — ведмідь заліз до нашої спальні. Я злякалась, думала що то ведмедиця з ведмежатком, і вона мене зараз роздере.  Але ні, то був ведмідь, і він просто пішов геть. Сам пішов...

Так сталося і в житті. Окупант, цей чорний здоровенний російський ведмідь, вдерся в наш дім в нашу країну. Але завдяки героїчному спротиву українського народу, неймовірній хоробрості, стійкості і військовій вправності наших захисників колони ворожої техніки були зупинені на підступах до столиці. Під героїчним натиском наших захисників ворог спочатку застряг, а потім змушений був відступити, тікаючи з Київської області. 

Більше місяця  кияни жили в величезній напрузі,  гуркіт було чути і вдень і вночі. Про руйнування цивільних багатоповерхових будинків у Києві ми довідувались в новин в соціальних мережах. Друзі і знайомі писали, що зруйновано поблизу них, що вони бачили на власні очі. На телебаченні в той час працювала одна програма новин, яку транслювали всі канали. Трансляції велись з бомбосховища. Для багатьох киян на час повітряних тривог і бомбардувань укриттям служив Метрополітен. Бомбардуванням піддавались всі райони Києва, і центр і околиці, прильоти були навіть на території Києво-Печерської Лаври, біля Успенського собору і біля меморіального комплексу Бабин Яр, де загинула сім'я цивільних киян, які опинилися поруч з вибухом.  

Кияни дотримувались світло-маскувального режиму в своїх квартирах, не вмикали світла як стемніє. По декілька днів ми не виходили з квартир, коли військові оголошували комендантську годину по місту на два чи три дні. Під регулярні завивання сирени повітряної тривоги, коли по місту завдавались ракетні удари, і атаки ворожих дронів-безпілотників, ми жили наче уві сні, наче це тягнувся один безкінечний день-ніч, без означеного числа, ніби час зупинився, і зима ніяк не закінчиться, і цей лютий  триватиме безкінечно.

Коли було дуже страшно ми молились. Я пам'ятаю, як я  відчайдушно молилась Господу  всю ніч, кожну годину, коли прокидалась від вибухів, і читала новини на мобільному телефоні. Молилась  про спасіння і найбільше хотілось дочекатись ранку, коли буде нарешті світло і не так страшно. 

Пам'ятаю, як під завивання сирени повітряної тривоги ми з сусідами йшли пішки до церкви в кінці нашого району. В церкві було пусто. Ми молились з сусідкою вдвох, запалили свічки і молились, кожна по-своєму. Коли я обернулась на сусідку, побачила, що вона стоїть перед іконою навколішки. Вона просила у Господа за свою дочку, яка залишалась весь цей час у Гостомелі. Там було справжнє пекло, з якого не всім пощастило вирватись. І я чомусь не здивувалась, коли наступного ж дня її дочка разом з чоловіком були у Києву, були разом з нашими сусідами. Господь почув її молитву. Я це бачила на власні очі.

Ніхто не може здолати наш незламний народ! З нами Бог, з нами весь світ! Молитви мільйонів людей світу захищають нас, надають сили нашим захисникам, допомагають перемогти цих нелюдів окупантів, перемогти слуг диявола. 

3 березня, коли бомбардування Києва і Київської області були надзвичайно потужні, коли вже всім стало ясно, що ця війна розгорається як пожежа, яку неможливо буде спинити, я опублікувала пост російською мовою на своїй сторінці у Facebook. Я дуже хотіла щоб спинили війну, я сподівалась, що це ще можливо. 

«Русские, надо остановить эту войну! И не из-за санкций! Хоть они тоже вам не мед с маслом. Штаты уже празднуют победу в этой войне, громко и восторженно аплодируя Байдену в Конгрессе! Они достигли поставленной цели ослабить Путина и всю Россию. Руками украинцев они загребают жар! ВЫ БОМБИТЕ НАШИ ГОРОДА, ТЫСЯЧИ ВАШИХ МОЛОДЫХ ПАРНЕЙ  ЛЕЖАТ УБИТЫМИ НА УКРАИНСКОЙ ЗЕМЛЕ, И ТЫСЯЧИ УКРАИНЦЕВ ИСТЕКАЮТ КРОВЬЮ, ЗАЩИЩАЯ РОДНУЮ ЗЕМЛЮ. МЫ УБИВАЕМ ДРУГ ДРУГА В ЭТОЙ БЕЗУМНОЙ СХВАТКЕ.
А далеко за океаном хладнокровно наблюдают КАК БЕСПОЩАДНО СЛАВЯНЕ УБИВАЮТ ДРУГ ДРУГА. НАТО не является стороной конфликта на Украине и не стремится к войне с Россией —Столтенберг. Остановите это безумие, никому из нас эта война не нужна!!!»

Я не політик, і моє сприйняття реалій, можливо, некомпетентне і суб'єктивне. Я можу помилятись. На той момент, я сприймала ситуацію саме так. Тільки з часом, подальший розвиток події відкоригував моє ставлення до ситуації, в якій ми опинились. Я побачила, як весь світ підтримує Україну, і поступово лідери впливових країн світу допомагають Україні не втратити свою державу. Весь світ допомагав нашим військовим відбивати атаки ворога, не скласти зброю і не стати на коліна перед більшою в декілька разів армією окупанта.

Спочатку ми були паралізовані коли побачили, як нашу країну нищать, і нам здавалось, що ми залишились сам на сам у своєму горі в ці трагічні дні. Люди відчайдушно благали про допомогу, просили  Європу і Америку закрити над нами небо, підписували онлайн петицію про закриття неба над Україною. Ми благали про допомогу, ми сподівались на неї. І світ нас почув! Тисячі людей в усьому світі виходили на площі і вимагали підтримати Україну в боротьбі з агресором. Всюди організовувались штаби гуманітарної допомоги Україні, нам допомагали відомі люди по всьому світу, мільйонам українським біженцям надали прихисток в різних містах Європи та інших країнах світу. Ця підтримка надала нам сили, це зміцнило наш народ і нашу віру в Перемогу.

І що саме дивовижне, попри все, ми не сумнівались що Україна переможе. Ми знали, що так буде з самих перших днів війни. У нас не було ніяких сумнівів, що путлєр програє, що його дика спроба захопити Україну це безумство, яке приречене з самого початку на поразку. На жаль, росіяни допустили можливість щоб це сталось, і ця війна як акт самогубства для них. Їх вождь безумець, який бачить по-своєму свій викривлений світ, бреше сам собі і всьому своєму народу. Ця війна страшенна його помилка, за яку нам доводиться платити позахмарну ціну. Пам'ятаю, як ми чекали на смерть путлєра з дня на день, з якою надією читали в інтернеті різні прогнози та передбачення, мріючи щоб він швидше здох.

Ось один  вірш, написаний від імені російського солдата, на який я випадково натрапила і інтернеті. Цей вірш розлетівся в соціальних мережах десь через тиждень після початку війни, і його поширювали як листівку.

 

 

Коли восени путін оголосив додаткову мобілізацію нових солдат на війну, я написала короткий вірш листівку: 

 

 

Війна це не тільки смертельна руйнівна сила, а ще й потужна буремна сила, яка загострює всі почуття, яка збуджує всі життєві сили і пробуджує жагу до життя. Хто з мечем до нас прийшов, від меча і загине! Наші воїни в боях показали таку силу і хоробрість, такі бойові вміння,  що окупант й не сподівався.

Лють і ненависть до ворога стала вражаючою, бо звірства окупантів на підступах до Києва в Бучі, Ірпені, Бородянці, Гостомелі і багатьох інших містах і селищах збурила народний гнів, підняла з глибин родові енергії, енергії наших предків, силу народного духу.

Сила емоцій від шокуючої реальності змусила бачити все оголеним, називати речі своїми іменами, відбулась глибока переоцінка цінностей і розуміння таких речей, про які раніше і не думав. Ми не розраховували на те, що в сучасному цивілізованому світі наші сусіди з Росії будуть вести себе як звірі.

Свої  емоції почуття я  намагалась передати у віршах, які писались самі собою. Вже потім я прочитала, що СЛОВО — ЦЕ ЗБРОЯ. 

Рік безжальної війни, Бог послав нашому народу таке важке випробування, бо знає що ми його витримаємо! Ми Переможемо! Україна Переможе! Я абсолютно мирна людина, і мої життєві орієнтири на 100% пацифічні, я проти будь якої війни, і я обираю мир апріорі, як безумовне право на життя. Навіть за  цілий рік війна не опанувала моєю мирною свідомістю, я продовжую жити мирним життям і радіти простим повсякденним речам. Я вірю і чекаю на кінець цієї безумної війни.

Рік щоденного кровопролиття —  це ДУЖЕ ДОВГО! Всі українці чекають відплати і покарання винних, вірять, що ворог заплатить за кожне загублене життя, за кожного невинно вбитого українця, за кожну дитину, за кожну вдову, за кожну сироту, за всіх полеглих в боях, за кожного закатованого мирного жителя.

 

 

Сон 3.  Я бачила гарний сон! Я бачила прекрасну підземну річку, наче в розрізі на схемі. Я бачила, як вона тече, чиста і повноводна, але підземна. Розумієте? Вже йдуть невідворотні життєві процеси в нашій землі, які поки ще не очевидні, але Дуже Скоро ми всі їх відчуємо і побачимо на власні очі. Бо Ріка Життя тече швидко, і в неї сильна течія. Ми думаємо про мир і наближаємо нашу Перемогу!

 

 

БІльше року у нас йде війна і руйнується наш довколишній світ.

Перетворюється на руїни і згарища все, що будувалось на протязі життя декількох поколінь українців, гинуть наші люди, старі і малі, ллється кров, стогнуть від болю поранені, ридають вдови і матері загиблих Героїв. Весь світ побачив жахливі фотографії та відео свідчення цієї жахливої війни. Це неможливо прийняти як неминучість чи закон природи. Це щось таке, що свідомість відмовляється сприймати, проганяє думки про все це,  як щось руйнівне. Серце кров'ю обливається, коли бачиш, як окупанти знищують наше все — наш урожай на полях, сучасні сільскогосподарську техніку, комбайни, будинки, цивільних людей, все, що попадається на їхньому шляху. Це — нашестя сарани, яка вражає і з'їдає все. Це — НАПАСТЬ, якій немає ні кінця не краю.

 

 

Тим часом з жовтня  місяця ворожі генерали застосували нову тактику ведення війни — почали піддавати всю територію України регулярним масованим ракетним атакам.

Після чергового щотижневого масованого бомбардування України в листопаді майже всі українці опинились без світла, води і тепла. А після того, як ворожа ракета майже повністю зруйнувала багатоповерхівку в Дніпрі, і кількість жертв серед мирних мешканців сягнула більше 100 чоловік, я написала вірш англійською мовою.

 

 

На 8 місяці війни ворог вкотре випустив по Україні 44 високотехнологічні ракети, які летять низько і змінюють траекторію,  і які дуже важко знищити. Нашим ПВО вдалось знищити 44 з більше 50 ракет. Це неймовірно гарна робота ПВО!!! Багато хто в цей ранок прокинувся від моторошних звуків роботи ПВО, так наче гремить грім. У результаті прильотів у багатьох района міста відсутнє світла, у 80% домівок відсутня вода. Страшно, але ми це витримаємо, ми це переживемо! Бо інакше не можна:)

 

 

Одного осіннього дня в у селі, коли ми з чоловіком повертались до Києва з нашої дачі в селі, ми йшли через поле на автобусну зупинку і почули якісь незвичні звуки. 

У небі, синхронно змахуючи крилами, летіло четверо лебедів і якось по-своєму геготали.  Вони летіли дуже швидко, не клином, а поруч один з одним, вишикувавшись в одну лінію.Чесно кажучи, я вперше бачила лебедів в наших краях. А вже вдома в Києві мене приголомшила одна асоціація! Це ж як танець маленьких лебедів з "Лебединого озера" Чайковського!  Зазвичай за радянських часів по телевізору показували "Лебедине озеро" коли помирав генеральний секретар партії, за зміни влади! "Лебедине озеро" тоді транслювали з ранку до вечора... Гадаю, ті четверо лебедів в осінньому небі — то був знак!
А три тижні в селі на Паску промайнули так само швидко як і два місяці проклятої війни в Києві. Таке враження, що час тепер спливає неймовірно швидко, або тягнеться неперервно-довго. 

У селі ми переробили всю роботу: поприбирали територію, повигрібали торішнє листя, виорали і засіяли город, посіяли і посадили овочеві грядки, порозчищали зарослі кущів і дерев на обніжку, я прополола полуницю і квітники біля хати. Весна цей рік почалась холодна, і якби не піч, то сільське життя було б нестерпним. А так, дякуючи Богу, Сашку і новій бензопилці, дров було вдосталь, в хаті було тепло, а спати на печі навіть жарко. На Паску ми з сусідкою напекли в печі пасок, як колись в давнину пекла моя моя баба Маруся, накрасили крашанок і сходили на світанку в церкву та посвятили наші гостинці.

Ніколи ще сільська робота не захоплювала мене так сильно, — то була найкраща терапія від пережитого воєнного стресу, страху і нервового напруження. Скажу чесно, трудова терапія була не гірша ніж пігулки Магній-антистрес, або валеріна, які я приймала дома як заспокійливе.

Ну і спілкування з ріднею та сусідами, це теж чудодійний засіб для відчуття того, що життя триває, попри війну, яку ми всі відчули кожною клітиною свого тіла і душі. Іноді навіть вдавалось забувати, що йде війна. Дякую за це природі і весні!

Сон 4. Влітку знову бачила сон. Такий, заплутаний, коли багато різних картинок. Але один кадр я добре й чітко побачила. Це було сухе кремезне дерево, чоловіки голими руками легко обламували з нього сухі гілки, все повідпадало,  і залишився один здоровенний стовбур. Ніякого інструменту не було. І от хтось з чоловіків просто добряче його пхнув і зненацька стовбур рухнув і впав на землю. Різко впав так,  одним махом. Слава Богу нікого не придавило. Я точно не знаю, про що це... Але точно про війну. Щось сухе скоро рухне, просто впаде, як та суха деревина. 

Напередодні Нового року я написала ще одного вірша.

 

 

Фото з Дніпра після повторної ракетної атаки в результаті якої загинуло більше ста мирних жителів багатоповерхівки мене просто приголомшили. Ця трагедія сталась в середині січня 2023 року.
Як таке може відбуватись в центрі Європи сьогодні???

Я не розумію, як військові можуть націлювати і спрямовувати крилаті ракети на багатоповерховий житловий будинок, на мирних жителів??? Це за  якими такими законами війни вони таке роблять???
Хіба це не тероризм?

Хіба на таке можливо закривати очі???

У  XXI сторіччі???

Цивілізований світ на наших очах зникає, розсипається на осколки, встрачає надію, сходить нанівець...

Така жорстокість і сліпа ненависть до мирних жителів показує всю звірячу натуру окупанта. Цих нелюдів треба зупинити будь що!

Я дякую  Богу, що ми живі і ми у себе вдома. Я вірю, що війна скоро скінчиться. А поки що, ми підтримуємо один одного і віримо в нашу Перемогу!  Кожного дня ми молимось за наших захисників і за Україну! 

Господи, принеси МИР на нашу землю, щоб ми  знову  раділи весні, теплу, сонцю, пташкам, цвітінню дерев. Щоб на Паску напекли пасочок, накрасили крашанок, зустрілися з рідними і друзями, щоб могли всім разом обійнятися, наплакатись і насміятись. 

Вибухи ще не стихли на нашій землі, ще палають міста і села, ще валить чорний дим на згарищах, ще кожного дня гинуть люди, ще цебенить кров у поранених, ще плачуть перелякані діти, ще ми бачимо страшні картини смерті, моторошні докази звірств нелюдів, які мордують мирних жителів, жінок і дітей, бачимо сотні трупів і братські могили.  Господи Всесильний, Зупини Катів, Зжалуйся над нами, Захисти і Помилуй! Досить горя і смертей! Пошли нам Мир! Прости нас і врятуй!

 

 

Дякую нашим славним воїнам, які боронять землю від окупанта! Господи, дай їм стільки  сили і мужності, скільки треба щоб вистояти і здолати ворога! 

Наш народ і наша земля єдині! Ми тут народились, і ми будемо господарями на своїй землі. Нікому не віддамо те, що належить нам по праву! Господи, допоможи вигнати загарбників! Хай наш край стане їм кісткою в горлі, щоб вони тікали звідси не озираючись, щоб назавжди  забули сюди дорогу! Геть з України, геть звідси, дикі зайди!

(05.03.2023)

 

"Цвіт нації". Картина Олега Шупляка.

Матеріали люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

 

Дивіться також на нашому сайті: