Олена Більчук. «Камінь» («У танці відстаней», частина 11, фантастика, начерк)

 

Олена Більчук

КАМІНЬ

(«У танці відстаней», частина 11, фантастика, начерк)

— Здогадайтесь, як цей кристал назвали. У вас три спроби.

— Щось на кшталт нептуніто? — припустила Уля.

— Занадто просто, як аж для трьох спроб, друга спроба! — вигукнув Василь. Він зараз нагадував хлопчака, яким був у дитинстві: із розкуйовдженим волоссям, широкою щасливою усмішкою.

— А ти постав питання так, щоб у нас не було іншого вибору, окрім як здогадатися, — у голосі Богдани вчувся виклик.

— Та це, схоже, був натяк, бунт на кораблі! Зосередьтесь, а то втратите спроби. За проханням-вимогою даю напрям — перше правило кодексу працівників космічної галузі.

—  Ага, шанування попередників… то, може,… щось таке як астроній? — Уля серйозно налаштувалась відгадати.

— Улю, занадто прямолінійно, трохи вбік, або, точніше, далі. Далі у часі — це була ще одна підказка — й у вас остання спроба!

— А то що? Інакше ніяк не дізнаємося? — в блакитних очах Богдани спалахували сяїнки сміху.

— Невже Лірида? — запитала Уля.

— Так! Ліридій.

Лірида — назва інтернату, їхньої зорельотної школи. Світла будівля, з двома вежами, і цим вона нагадувала Андрушівську обсерваторію. При заснуванні, а Уля, Василь, Богдана й Устим були серед перших випускників, у її лабораторію було подаровано на збереження й дослідження  невеликий метеорит — з метеорного потоку Лірид — один із уламків боліда. Він спалахнув над Київщиною у квітні 2023 року, спалах, природа якого не була ніким спрямована для знищення. Чистий голос Космосу — між вибухами, розривами війни.

Таким чином у назві новоствореного кристала науковці, що завершили дослід на космічній станції, передали їм привіт — тим, хто цей дослід розпочав.

— І завтра, о третій, вийдемо всі разом на зв’язок зі станцією.

— Чудово, —  в один голос сказали Богдана й Уля.

— Наразі це все, що відомо. Піду, бо Устим, мабуть, вже зачекався, віта!

— Бувай! Але з такими хорошими новинами можна ще не раз повертатися, Устиму теж ці слова передай! — гукнула вслід Уля. — Давно не бачила Василя таким радісним, — звернулася до Богдани. — Це, напевно, від зустрічі у космосі, хай лише через зв’язок.

— Так, напевно.

— Ти наче ще трохи гніваєшся на нього за Етерію?

— Не знаю, але я йому вдячна, насправді.  І я… я зблизилася з батьками, — Богдана почала наводити лад на столі. — Випадково дізналася, як їм непросто було ці роки, і зрозуміла, що наше відсторонення не було відчуженням. Вони не хотіли вплинути на мій вибір, а я й не цікавилася нічим особливо, окрім як нашими зорельотними справами.

— Розумію, — Уля підняла перемикач: його ненароком зачепила Богдана, і він упав поряд. — Богдано, ти ж знаєш, ми раді, що тебе запросили в Науково-дослідний центр, і якщо вирішиш залишитися і не зможеш приєднатися до третього етапу, то не сприймемо це за відступ. Матимуть наші експерименти результат чи ні — у будь-якому разі твоя особиста наукова праця не має зупинятися.

— Але ж ми розумно розбили наш експеримент на етапи, тому, сподіваюсь, у мене вийде все поєднати.

— Безсумнівно, ми дуже розумні, — усміхнулася Уля. — Ти ще залишаєшся на годинку, як планувала?

— Так.

— У холодильнику є пакет кефіру.

— О, дякую.

— До завтра.

— До завтра.

***

Корпус з біофізичними лабораторіями знаходився на території Ботанічного саду.

Вітер.

Весняний день проминав синім небом, бігли хмари.

— Добрий вечір.

Це була Галина Назарівна, вона мешкала в одній із кімнат корпусу навпроти, і зараз йшла назустріч:

— У вас позавчора світло всю ніч горіло, багато роботи, напевно?

— Так, але вночі просто забули вимкнути, автоматична система, буває, виходить з ладу.

— А-а. Я думала, там хтось був. Хоча… мабуть, був. Було світло.

— Так, світло.

— Гарного вечора, — Галина Назарівна попрямувала стежиною додому, і її тендітну постать огорнув вітер.

— І вам гарного вечора.

«Може, покликати її завтра на зустріч зі станцією?»

Уля присіла на лаву поряд зі стежиною, ще не розквітлим молодим каштаном. Повз проходило троє людей: вони дзвінко сміялися, говорили, здається, португальською. Горобець хитнув гілку. Величезна пір’їна у його дзьобику тріпотіла, ніби парус.

«Наче пізнувато вже сьогодні для залицянь, а може, йому й пощастить, а ні — то хай завтра», — подумала Уля. Вона згадала, прочитала, що пташенят горобці годують протягом місяця через кожні п’ятнадцять хвилин, а потім — щопівгодини.

Уля увімкнула на смартфоні режим малювання, провела перші лінії — й перемкнула на креслення. «З мене ще той художник».

Різноколірні багатокутники мали всередині кожен білу плямку, які з’єднувались між собою білими тонкими лініями. «Все-таки нерівні лінії було б краще». Уля долучила в деяких фігурах зміну кольору чи тону.

І надіслала зображення Сані й Устимові. «Просто умовна схема», — так підписала, «пізніше поясню», — додала.

«Тін-н-н».

Звук повідомлення, від Устима.

«Це ніби розгортка кристала, у якому грані з різних речовин?» — «Ніби».

«Цікаво, і якби ще лінії були нерівними», — відгукнулась Сана.

«Так, нерівні були б точнішими».

***

Уля піднялась на пагорб.

Синій Дніпро.

Й інші дороги.  Для літакомобілей — не надто багато.

Навколишні звуки — шум, шелест, щебет… — неначе розкришувалися, нагадуючи джазові імпровізації, а потім — знову звелися.

«Крашен вечір».

Вона сфотографувала місто, мости — й на прохання надіслала Сані.

— Не заважатиму? — почула за спиною.

— Що? Ні-ні, — трохи розгублено відповіла, озирнувшись.

Це був чоловік, якого Уля бачила вже раніше: серед команди реставраторів фасадів церков, що височіли за пагорбами.

— Добрий вечір. Я бачу вас час від часу в Саду. Ви теж десь тут працюєте?

— Так. О-он у тих лабораторіях.

— А я реставрую. А мешкаю з родиною о-он там, — чоловік показав на білу висотку, що виднілась за деревами. — Мій прапрадід також колись відновлював монастир, тільки не Видубицький, а Іонинський, і теж у 55 років.

— Цікаво.

— Гарно, — чоловік поглянув на Сонце, що наближалось до захмареного обрію. — Ніколи не розумів, як можна запросто руйнувати щось, передчасно, недомислами або ж, виправдовуючись, вказувати на інших, яким необережним правом, наче це створене тими, хто руйнує.

— Ви вірите, що все це кимось ось саме так створено? — запитала Уля.

— Спробую сказати словами науки — вірю, що був імпульс, вектор.

— Чому б не висловитися припущенням?

— Ви ж не станете заперечувати існування такої сили?

— Але силою віри було вчинено й багато зла на Землі. Й зведено стін і звинувачень там, де їх могло не бути.

— Розвиток науки надав ударну силу й раціональному, яке є відносним й неповним насправді.

— Так, розумію, про що ви. І те, що сприйняття Бога як Усього може сильно наблизити до відчуття повноти, до якої наука завжди лише йтиме. Та пізнання і творчість хіба не пов’язані з імпульсами?

— Я не заперечую науку. Напевно, ви нещодавно з кимось дискутували з цього приводу, — дружньо усміхнувся чоловік. — До речі, моє ім’я Феодосій.

— Уля. І я не кажу, що Бога в Космосі ніхто не побачив.

Квіти, а на пагорбі росли польові, почали потроху згортати пелюстки.

Неначе згорталися опори, ті, які були на перших космічних стартових майданчиках.

— Я іноді читаю наукові статті, хоч майже нічого не шурупаю, та все-таки можу щось відчути — я про красу взаємодії. Якщо не таємниця: над чим нині працює ваша команда?

— З кристалами. Але зараз не тільки задля дослідження й створення нових. На зорельоті у процесі експерименту..

— На зорельоті? Даруйте, що перебив, але тепер ясно, чому ваше обличчя мені здалося знайомим!

— Тоді, під час останнього польоту, сталася непередбачена зміна електромагнітного поля, яку зафіксували чутливі датчики. Тривала зміна. Й оскільки техніка працювала в заданому режимі й інших впливів не спостерігалося, то є припущення, що причина могла бути в нас. При сприятливих умовах. Ось ті зміни –- наша теперішня увага. Я вас ще не стомила?

— Ні-ні, продовжуйте.

— Насправді, нічого особливого. Це ж давно відомо, що будь-яке фізичне тіло може випромінювати, і так чи інакше робота мозку має вплив на середовище. А ми були на одній хвилі, міг статися сильний резонанс. І, напевно, не те що б думки збіглися, а саме налаштованість, певний стан. Це не є відкриття. Але підтвердження об’єднаної сили може посилити відчуття відповідальності не тільки за наші дії, а й за мислення, його вектор, як ви кажете. Та у нас поки не виходить досягти знову саме тривалого ефекту.

— Отже, таке не є частим?

— Ні, навіть несхожі люди можуть зрезонувати у чомусь, й на відстані теж. Питання в тому, щоб вхопити мить, а також зафіксувати — чи не спрацьовували інші вагомі фактори. Коротко кажучи, умови лабораторії досить штучні, а природні, спонтанні, можуть не дати достатньої доказової бази. У нашому випадку поки залишаємось на рівні припущення.

— Гадаю, у вас вийде. Вірю, — усміхнувся Феодосій.

— Знаєте… є відчуття, що наш міжзоряний період був тестовим. Немає сумніву, що незабаром будуть нові можливості й ми маємо бути готовими. І мені здається, що нам, людям, дещо вдалося пройти.

— Що саме?

— По перше, це ставлення до Космосу як до спільного простору. Так, як вдалося в Антарктиді. Потім необхідність знищення зброї масового ураження як стримувального засобу, залишити потужну зброю лише для захисту Землі від ймовірного нападу іншопланетян, з продуманим доступом. Яка, вірю, нам не знадобиться.

— Не вірите у зоряні війни?

— Ні.

— А у відсутність битв?

— Для мене мир –- це не відсутність битв. Битви –- не те саме, що бої. Сподіваюся, що боїв у майбутньому на Землі не буде. Але чи вірю? Це складно. Тому приєднуюсь до тих, хто вважає, що надпотужна зброя не може бути у нас на озброєнні. Адже людина, коли програє, наприклад у шахи, може змести всі фігури з дошки. Не можна допустити знищення життя на планеті тільки  тому, що хтось — а група людей досить легко може стати одним — раптом захоче довести свою велич чи не зуміє визнати власні хиби й не навчиться гідно програвати.

Сонце заховалося за синю смугу, осяваючи небо. Квіти, польові й ще тендітніші — квіти уваги, ледь похитувалися — вітер стишувався.

Ріка.

І вже прилетіли серпокрильці.

 

Photo by Felix Mittermeier.

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
 

 

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: