Олена Більчук. «Мажара» («У танці відстаней», частина 5, начерк, фантастика)

 

Олександр Архипенко. Скульптура «Гондольєр»
 

 

Олена Більчук

МАЖАРА

(«У танці відстаней», частина 5, начерк, фантастика)

Планета Етерія світилася ніжно-пастельними теракотовими відтінками. Зонд для дослідження стану планети мав сісти на її поверхню за вісім годин. Він був надісланий із зорельоту «Мажара» в зону можливої наявності речовини йота. За щасливим збігом, у цій зоні не прослідковувалося видимих ознак поселень — обрисів будівельних комплексів, доріг чи штучного освітлення у затемнений час.

При прибутті в сектор Етерії зореліт увійшов у режим прихованості, яку забезпечувала система Екранування об’єктів у космосі ŜOS (ШОС) — це абревіатура назви системи мовою есперанто, Ŝirmádo de objе́ktoj en la spáco. Такий режим дозволяв бути непоміченим для можливих іншопланетних цивілізацій. Відповідно, зв’язок із Центром координування польотів на Землі був обмежений.

Мінхо, капітан міжнародного екіпажу, задумливо дивився на Етерію — в ілюмінаторі вона нагадувала стигле яблучко на тарелі, здавалося, досить простягнути руку — і можна до неї доторкнутися.

…Ось вона гора Пекту,
Яка квітне навіть узимку.

Тихо наспівував Мінхо. Іванна, що почула останні слова, одразу ж упізнала аріран — народну корейську пісню. І не тому, що мала науковий ступінь у галузі комунікації. Національні мови були оголошені загальною цінністю — пропагувались й поглиблено вивчались у різних куточках Землі: наприклад, за багатозначністю слів прослідковувалась історія, розвиток того чи іншого народу, а за фразеологізмами — неповторність образного сприйняття.

— Вітаю, капітане.

— ВІтаю, Іванно. Завтра вранці, на нараді, ви маєте розповісти про результат спостереження за світлими точками на поверхні Етерії у затемнений період — як щодо того, щоб ми попередньо коротко обговорили це зараз? — уточнив Мінхо, звернувши увагу на трохи стомлений вигляд Іванни.

— Так, звичайно, Мінхо, можемо поговорити.

— Тоді до справи.

— Спостереження виявило, що загоряння й зникнення цих точок мають певний ритм і точно — не є хаотичними. Це нагадує — або спосіб спілкування, але з ким? Або внутрішню упорядковану систему. Тобто ми можемо мати справу із технологічно розвиненою цивілізацією, можливо, на порядок сильнішу за нашу. Це якщо коротко.

Іванна теж поглянула в ілюмінатор, на ніжно-теракотову планету.

—  Протягом багатьох років люди мріяли про зустріч із братами по розуму, а зараз ми спостерігаємо за ними із засідки.

 — Розумію, Іванно, вас хвилюють питання етики. Незабаром стане відомо всьому екіпажові, а вам скажу зараз: перше дослідження нашої експедиції показало — попередні висновки про наявність речовини йота в надрах Етерії були помилковими. Завтра ми отримаємо результат повторного дослідження, який, найімовірніше, підтвердить перший. І я прийняв рішення — зореліт повернеться додому, адже скористатися можливістю спробувати вступити в контакт із невідомою високорозвиненою цивілізацією, проявитись — справа надто ризикована. У разі чого, на Землі може бути недостатньо знань і ресурсів для захисту. Принаймні на цьому етапі.

Іванна глибоко видихнула.

— Так, наш досвід навчив нас мислити з врахуванням можливої ворожості, — сказала вона. — А якби знайшлася необхідна речовина на Етерії, а її цивілізація виявилася б слабшою за нашу? Людям вдавалося створювати штучний образ ворога навіть із сусідніх народів. Потоком фальсифікацій, а також правдивими частинками, що мали в загальній картині маленький відсоток і були вилученими з контексту, — які зображувалися як цілісна картина. Люди, їхні вчинки — не краплини у морі, судження за частинками про загальне — були жорстокими маніпуляціями чи помилками, з тяжкими наслідками. А намалювати образ ворожого іншопланетянина з Міжзоряної хмари в Рукаві Оріона було б зовсім нескладно.

— Згоден, було б нескладно, — Мінхо поглянув на Іванну, він говорив на есперанто з м’яким східним акцентом. — Розповім вам свою історію. Мої дідусь і бабуся познайомились у літньому дитячому таборі. Бабуся на той час мала чотирнадцять років, вона народилася в Сеулі, а дідусь був її ровесником, сином втікачів із Північної Кореї. Північні і південні корейці, як ви знаєте,  хоч і були одним народом, але на той час розділені ідеологічно. Вони обоє відчували залежну причетність: дідусь — до ідеології вождя, бабуся — соціальних мереж.

Зазвучала приємна мелодія — сигнал сповіщення про увімкнення режиму ночі.

— За десять хвилин розпочнеться режим ночі, то продовжимо розмову завтра?

— Гаразд, поговоримо завтра. Добраніч, капітане Мінхо.

— Доброї ночі, пані Іванно.

***

Сана вийшла з поїзда на широку платформу — в обличчя віє теплий осінній вітер, праворуч, не поспішаючи, іде літня пара з хлопчиком років шести, назустріч — жінка, кличе когось, стурбовано озираючись, ліворуч віддаляються гучні голоси компанії молоді, позаду хтось б’є у дзвоники сміху, угорі летять літакомобілі, продовжує рух швидкісний поїзд…

Так може початися повість, подумала Сана, — з руху: на початку літа 1630-го року двоє друзів, братчики Київської братської школи, вийдуть із міста у пошуках легендарної бібліотеки: Олекса, молодий шкільний учитель, киянин із діда-прадіда, і його товариш Антоніуш, що приїхав до Києва з Варшави, — онук провансальця, який утік у Річ Посполиту після Варфоломіївської ночі. Вони прямуватимуть спершу пішки, дорогою через ліс…

Пізно увечері Сана заглибилась у події тих століть.

Кажуть, свідомість росте повільно, як трава. Та іноді — це трава присипана — глиною, добривом чи камінням, якій доводиться не просто рости, а пробиватися, знову й знову присипана, щоб що?

Її засипала ніч.

Рано вранці Сана прокинулася від незвично сильного шуму. Кинулася до вікна — не може бути: цього року часто бували сильні дощі, але зливу такої сили вона спостерігала вперше в житті.

Сана поглянула на рідних й тихенько пішла знову у вестибюль — пошукати в інтернеті епіграф до повісті. Її погляд призупинився на одному із віршів, датованому 2012 роком:

Тут гума по асфальту — й не дратує магістраль,
де видно сосни — струнні сосни, у дорозі — в ряд.
Не скаже стрункості сосни — безликий ти солдат —
Озерце тихе, де пляшки — й легенди про Грааль.

Цю лінію — по назві "Київ" — не читає ліс,
читає ліс невміло й золотисто — явний знак:
йому безмежно. І йому врочисто, він — дивак.
Так по бурштин іде вода з морів — а де ж він?
Скрізь. 

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

"Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: