Олена Більчук. «Биття» («У танці відстаней», частина 8, начерк, фантастика)

 

Скульптура Олександра Архипенка «МА»

 

 

Олена Більчук

БИТТЯ

(«У танці відстаней», частина 8, начерк, фантастика)

Розпочалася нова доба. Ще було увімкнено режим ночі. В ілюмінаторах мерехтіло тихе зоряне світло. Й пам’ять про невидиму далеку гарячу зірку, яка для Землі завжди світить у режимі світанку.

Залишилось дві доби екранування, а потім їхній відсік, який під час переходу через Простір ЕлI з невідомих причин відокремився від зорельоту «Мажара», стане видимим для мешканців незвіданої планети Етерії.

За правилами — потенційний ворог, особливо з більш розвиненими технологіями, не має отримати жодної інформації про Землю. Рішення прийнято. Не тепер — щоразу, напередодні польоту, кожен із зорельотців мав підтвердити свою готовність у разі необхідності здійснити це.

А саме: якщо протягом двох діб за Богданою, Устимом, Уляною і їхнім капітаном Василем не прилетить із Землі рятівний зореліт, то у відсіку ними буде увімкнено режим самоліквідації.

***

— Доброго ранку! — Устим на мить завмер, тримаючись за люк: у відокремленому відсіку не було автономної системи штучної гравітації.

— Доброго! — усміхнулася Уля.

На стіні, праворуч від входу до невеликої каюти, що тепер стала пунктом управління, висіла картина: її залишив з попереднього міжнародного польоту зорельотець з Австралії. Дерева з білими стовбурами ніби злітали увись, розжарене повітря, небесна прохолода синіх пагорбів на обрії. Здавалося, що евкаліпти так сильно прагнули висоти, що висота стала горизонтом.

Репродукція акварелі була досить якісною. Уля бачила схожу ще раніше — в одному з мистецьких альбомів в бібліотеці сестри. Там, серед Уліних улюблених, були акварелі Тараса Шевченка й альбом сестриних замальовок зі степового заповідника, який розташовувася віддалік від космодрому (тому космодром невеликий, з одним стартовим майданчиком, і хоч про заповідник піклувалися, він лише нещодавно відновився після війни, яка була багато десятків років тому).

Кольори на акварелях мали такі ж відтінки, як і теракотові кольори Етерії. Етерія, Тера Сієна.

— Знову ти не зачинила вікно, — пожартував Устим, помітивши, що Уля уважно дивиться на картину.

«Жартує, як зазвичай», — подумала Уля.

— Віта! — запливли в каюту Богдана й Василь.

— Що там із сигналами? — запитав Василь Улю.

— Тільки не сприймай биття свого серця за стукіт коня очікуваного друга.

— Гаразд, Устиме, — Уля поправила навушники. — Капітане, очікуваних сигналів не спостерігається. Поки що.

— Добре. За пів години продовжимо експеримент з монокристалами згідно плану досліджень.

— Хтось буде етейову пасту? — Богдана попрямувала до одного з контейнерів. — Найкращий засіб за відсутності рятівних сигналів. Ох, погляньте! — скрикнула раптом, вказавши на екран настінного монітора.

Його заполонили літаючі прозорі кульки, наче заставки на моніторах перших комп’ютерів в режимі паузи.

— Схоже, ми встигнемо відсвяткувати чийсь день народження, — задумливо промовив Устим.

Несподівано згасло світло. Й за мить каюту наповнив запах. Подібний до запаху соснового лісу. Так, дуже подібний.

Освітлення знову з’явилося. У повітрі каюти зависло п’ятеро сріблястих кульок. І ще безліч крихітних чогось.

«Віта! Ми — мешканці планети, яку ви називаєте Етерія. Ми знаємо про вас, вашу планету Земля й не завдамо вам шкоди», — почули зорельотці. Тільки ж якою мовою?

«Телепатія», — подумали.

«Так, вона. Можете висловлюватися подумки, будь-якою мовою — однак ми зрозуміємо вас», — кульки завмерли, лише ледь-ледь коливаючись й так само легенько мерехтіли.

На вигляд вони були однаковими й водночас — різними. Особливості, які створюють індивідуальний образ, були невидимими, просто відчувалися.

— Зелені чоловічки з великими очима — це точно не про вас, — Устимовий голос прозвучав, як шквал після оголошення безвітряної погоди.

Кульки лише продовжували мерехтіти.

«Ми приховали свою зовнішність, точніше, явилися в одній із наших іпостасей, в якій спілкування з нами для вас найбезпечніше, а також не відволікає на здогадки про наш спосіб існування. Наразі не на часі його розкривати». — «Як давно ви спостерігаєте за нами?» — «Ще до старту зорельоту «Мажара». — «То інформація про поклади речовини йота на вашій планеті була приманкою?» — «Ні. Ви самі вийшли на інформацію про нашу планету й захотіли наблизитись. Коли це сталося, ми вирішили не втручатись у справи землян. У вас на планеті відбувається період, який нагадує той, що ми пережили колись. Але немає потреби у наших підказках. У вас достатньо досвіду й ресурсів». — «Чому ж все-таки вийшли на зв’язок з нами?» — «Ми пропонуємо вам оселитися на нашій планеті, якщо за вами не прибуде рятівний зореліт, якщо на Землі вирішать не витрачати на порятунок декількох життів останні запаси речовини, відсутність якої призведе до призупинення міжзоряної програми. Простір з необхідними умовами для вашого життя на нашій планеті вже створено. Подробиці надамо у разі, якщо ви наважитесь скористатися цією пропозицією». — «А якщо за ними прибудуть?

Ви не остерігаєтесь, що тепер про вас можуть дізнатися на Землі? На цей час зближення з нашою цивілізацією не можна назвати цілком безпечним». — «Те, що на Землі дізнаються про нас, нам нічим загрожує, адже у вас координати лише експериментальної голограми, яку ми ще раніше створили для своїх потреб. Справжня планета для вас з певних причин невидима. Можливо, ми колись зблизимось. Природа Космосу — взаємодія. Хоча й не буває повної безпеки там, де є свобода». — «Скільки маємо часу, щоб відповісти вам?» — «П’ять земних діб: доки у вас є живлення. Ми зможемо евакуювати вас за пів години. Код сигналів, за якими можна вийти з нами на зв’язок, уже є на екрані».

За цими словами чотири кульки вмить зникли.

Кулька, яка залишилась, раптом наблизилась до Улі, майже впритул: «Ім’я художника — Альберт Наматьїра?» — «Так, — відповіла Уля. — У мене теж є запитання». — «Слухаю». — «Ми кажемо: Етерія. А як ви називаєте свою планету?»

Почувся нерозбірливий шум, схожий чи то на дотик морської хвилі до каменя, чи на потріскування деревини у вогні. А потім кулька зникла.

***

— Що скажеш, капітане? — звернувся Устим до Василя.

— Мабуть, нам щойно запропонували стати піддослідними. А якщо без жартів, то ці кульки-іншопланетяни викликають довіру.

— А запах лісу? І могло бути ще щось, тільки вже невидиме й невідчутне, здатне впливати на нервову систему. У мене теж з’явилося відчуття спокою, на мою думку недоречного, якоїсь дитячої довіри.

— Але знищувати відсік, щоб приховати інформацію про Землю, вже немає сенсу. Їм відомо навіть про Альберта Наматьїра, — сказала Уля.

— До речі, що за художник?

— Австралійський, минулого століття, це репродукція його картини у нас на стіні.

— Кульки сповістили, що у них був період на планеті, схожий на наш, — як гадаєте, це про спроби утримати мир в умовах різноманітності, сильних протиріч і купи озброєння як стримуючого фактору? — Устим увімкнув на екрані кадри із зображенням Етерії.

— Може бути. Принаймні це одна з причин, чому ми тут, — відповів Василь.

— Це як спроба утворити кристал, у якого грані з різних речовин, — сказала Уля.

— Я б не був песимістом. Якщо діяти згідно внутрішнім принципам, поступово відповіді будуть приходити, від точки до точки, а потім враз — і стане ясніше, хоч трохи. І принципи — вони мають проговорюватися з іншими, — відгукнувся на її слова Устим.

— Тоді важливо говорити тими самими значеннями, — додала Уля. — Приміром, наше слово «прощення». Воно може сприйматися як  —  потурати, або — забути. Іноді хочеться все забути, забуття. І все-таки — обираєш досвід. Залишити минуле в минулому — не те саме що забути. І той, хто спричиняє зло, насилля не має уникнути відповідних дій.

На мою думку, прощення, це про бачення, а не бездіяльність.

Про бачення того чистого, світла, що залишається в кожному, навіть попри страшні скоєні речі, хай лише дрібка, про можливість до змін, хай мізерну. Якщо не бачення, то віра, якщо не віра, то знання. Що зло не має одвічної й довічної прописки. Хоча прописка може бути тривалою, особливо, якщо місце оточене болотами чи пустелями, якщо не будуються мости, немає взаємодії з іншими, чи взаємодія на рівні ілюзорних або поверхневих вогнів, а мости й дороги задля домінування, а не пізнання й поваги, співпраці.

— Ого, Улю. Згоден. Якщо слово можна вилучити з контексту й витлумачити інакше, чи навіть більше — протилежним значенням, варто проговорювати значення. Доки не з’являться уточнюючі неологізми чи знайдуться давні слова. Ну, це якщо не застосовувати телепатію, звісно. А в тебе що, є паралельне з космічними польотами життя?

— Є бібліотека у моєї сестри, невелика, але хороша, і деякі книжки іноді самі потрапляли до рук. І ми ж «ступаємо по землі», а не по зоряним спалахам.

Богдана, що після візиту іншопланетян дотепер мовчала, наблизилась до настінного монітора. Від теракотових відтінків Етерії її біляве волосся заясніло золотавим кольором.

— Послухайте, це все, безперечно, дуже важливо, але нам щойно запропонували щось

неймовірне. Це вперше з’явилася можливість дослідити іншопланетну цивілізацію. І я не відмовлюся від неї, навіть якщо прибуде рятівний зореліт. Знаю, що ви на це скажете — ось одразу відповідь: на Землі в мене немає близьких, тих, кому моє неповернення завдасть болю.

— Для чого про це говорити зараз? Можливо, нам усім доведеться не приземлитися, а приетеритися, — Василь теж наблизився до монітора.

— Я хочу впевнитися, що зможу вийти на зв’язок з Етерією у будь-якому разі, що ви мене не зупинятимете. Краще зараз. На етапі «якщо», а не «коли».

Устим відкрив контейнер і дістав тюбик етейової пасти.

— Тримай,— подав його Богдані, — хтось вже забув, що хотів раніше.

— Дякую, Устиме, — взяла тюбик Богдана. — Але я б не порівнювала цей тюбик із дослідженням іншопланетної цивілізації. Ви ж маєте мене зрозуміти.

— Я не для порівняння, це була невдала спроба тебе трохи відволікти, — усміхнувся Устим.

— У такому разі з нашої планети ти будеш на Етерії одна. Можливо, в зовсім іншому світі.

Найімовірніше, це назавжди. Не те саме що заснути, поринути в сон й прокинутись, — тихо сказала Уля.

— Богдано, — продовжив Василь, — коли ти була маленькою, ще до тих дев’яти років, як нас відібрали в програму підготовки зорельотців, ти дивилися в небо? Пригадуєш? Коли ти вперше поглянула на нього, як пам’ятаєш, думаєш, відчуваєш — ти прагнула саме цього чи тільки цього, чи, може, відчувала ще щось? Твоє рішення залишитись, навіть якщо прибуде зореліт, емоційне. Замало часу для прийняття настільки важливого рішення. Тому особисто я не підтримую його. І як капітан, я відповідаю й за те, щоб ми всі повернулися додому. Далі робитимеш, що вважатимеш за потрібне.

— Ти не зможеш мене примусити.

— Так. Але я зможу залишитись з тобою на Етерії.

— Ти маніпулюєш, капітане.

— Ні, користуюсь своїм правом на вибір. Залишитись з пораненим, відправивши інших додому. Адже ти у стані стресу. Як і ми всі.

Василь поглянув на монітор, потім його погляд ковзнув вздовж стіни й зупинився на картині.

За цей час, як їхня команда відділилась від іншої частини екіпажу, він трохи згорбився. І зараз був схожий на вірного собаку, якому вдалося витягти господарів, друзів з біди, але він ще не знає, чи ті виживуть.

— А пригадуєте вовчицю Ару? — запитала Уля.

Так, вони її пам’ятали, сіро-буру вовчицю Ару. Якось вона наблизилась до огорожі їхньої школи, точніше дитбудинку для майбутніх зорельотців, що розташовувався майже в лісі, і спостерігала за дітьми, що тренувалися на відкритому спортивному майданчику. А згодом, коли приходила, сідала й дивилась навколо, ніби вже охороняла їх. Коли Ара з’явилася вперше, викликали фахівців, біологів й охоронців, потім за вовчицею наглядали, проте ніхто її не чіпав. Так тривало десь зо три тижні, потому Ара більше не приходила. Але за декілька років Уля зустрілася з нею. Дівчина затрималась у дитбудинку й спізнювалась на іспит в Академію астронавтики. Здійнявся сильний вітер, небо стало темно-синім, наближалася гроза. Для польоту шкільним літакомобілем умови могли стати небезпечними — його рейс відмінили й Уля побігла на зупинку автобуса. Там нікого не було, й траса теж була пустою.

Жодного автомобіля. Уля вдивлялася вдалину — й раптом відчула, що до неї підійшла Ара й сіла поряд. Вони чекали на автобус разом. А щойно той з’явився на обрії — Ара побігла до лісу. Вже біля нього озирнулася, поглянула на Улю золотистими очима й зникла у соснах.

Уля вдягнула навушники, які зняла, коли у каюті з’явилися кульки.

— Увага, приймаємо сигнали! — схвильовано вигукнула й увімкнула гучномовець.

Сигнали з рятівного зорельоту Землі!

— Готуємось, — спокійно промовив Василь, — зореліт виходить з Простору ЕлІ, за три години має початися з’єднання з нашим відсіком. Устиме, візьми на себе сектор завдань Богдани. Богдано, ти маєш годину, щоб обдумати своє рішення.

 

 

Задум «Петриківка»

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

"Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: