Олександр Архипенко. Скульптура «Місяць».
Олена Більчук
НИТКИ
(«У танці відстаней», частина 4, начерк, фантастика)
Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті вулиця.
Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною.
Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею.
Знову спрацював сигнал, з точними координатами. Уля підбігла до високої будівлі — і побачила двох чоловіків, що зависли на рівні передостаннього поверху, десь на відстані двох метрів один від одного, тримаючись за напівобірваний карниз тераси. Поглянула через розпізнавальний пристрій — так, це були Устим і Данило. Вона кинулась всередину, біжучи до ліфта, озиралась навколо, з надією помітити щось схоже на мотузку, адже у її наплічнику був лишень один комплект репшнура.
Коли вибігла на відкриту терасу, почула слова Устима:
— Улю, спершу — капітан.
Уля закріпила репшнур схоплювальним вузлом за одну із колон.
— Даниле, тримай!
А потім кинулася до Устима, тримаючись за колону, схопила його за зап’ясток, за мить карниз обірвався й вони разом ринули униз.
Дві секунди стрімкого руху — раптово змінилися на — ширяння? «Невже тут є аеродинамічна труба-невидимка?» — подумала Уля.
Вона повільно спускалася вниз, споглядаючи Місяць й уявляючи, як у водах його неіснуючого моря могла б відображатися Земля…
Приземлення. Серед кущів. Тихо. Зовсім тихо.
«Якось чудернацько. О цій порі тут мав би звучати об’єднаний хор цикад і коників».
Уля розплющила очі. У кімнаті, навпроти, сидів Данило, він зняв шолом й поклав його на стіл.
— З посадкою у штатному режимі!
— Так — не нормально.
Уля теж зняла шолом.
— Улю, по-перше, я отримав твою згоду на занурення у віртуальне моделювання. По-друге, якби не обмеження у часі, я б не став використовувати такий метод.
— Що ж, принаймні результат тебе задовольнив? Адже я кинула страховку тобі, як капітанові.
— А може, кинути єдину страховку Устимові теж було правильним? Для виконання подальшого завдання залишилось б двоє толкових людей. Як багато капітан зможе зробити сам, без команди? Чи з напарником, якого мучить совість і біль, що він не встиг порятувати друга дитинства? Ще хочеш віднайти найправильніше рішення? У тебе була можливість допомогти — і ти це зробила. Так, як змогла і відчувала у той момент. Це все. Крапка.
— Крапка?
— Ти прагнеш контролювати те, і тих, що не піддається твоєму контролю. Одна із причин агресії і воєн, до речі.
— До речі, у таке темне моделювання можна було б додати психоделічну музику. Особливо в коридорах.
— Тоді б ти одразу здогадалась, що щось не так, — засміявся Данило. У нього був красивий, відкритий, майже дитячий сміх, неочікувано для його характеру. Невисокий на зріст, Данило, здавалося, мав досить типову зовнішність, що було б добре для розвідки десь на Землі, типову, якби не постава. Люди, які б настільки тримали поставу — насправді, зустрічаються нечасто. — А про те, як вчинили у програмі твої напарники, хочеш дізнатися?
Уля відповіла не одразу.
— Ні, Даниле. Скористаюся можливістю обрати довіру.
***
Уля прямувала у сектор відпочинку Тренувальної бази зорельотців. І натрапила поглядом на «Синоптика» — розташовану на стіні програму передбачення погоди. «Це точно не «Вахтерка», — усміхнулася.
Уже багато днів було хмарно, час від часу сильно дощило. Хоча тренування, в основному, проходили в спеціальних приміщеннях, вона раптом відчула, що було б добре, хоч на декілька хвилин, загорнутися у серпневий сонячний день, неначе в м’яку світлу ковдру.
І натиснула на кнопку завтрашнього дня.
Хмарна погода протримається увесь день. Дощ розпочнеться ще до світанку, але до середини дня повинен припинитися. Вітер північно-західний, помірний, місцями пориви до 25–30 м/с.
Якщо матимете бажання, можете залишити відгук про нашу роботу. Дякуємо.
Поряд із мікрофоном, на сенсорному екрані з’явилася клавіатура. Подякувавши за працю синоптикам, Уля швидко набрала далі:
Наскрізь бездашні собаки, бездашні дерева і люди уміють ткати плащики з ни́ток міцних дощів.
***
Уже тиждень у ЗМІ не було повідомлень щодо польоту зорельоту «Мажара» на одну із планет Місцевої Міжзоряної хмари в Рукаві Оріона.
З Центру досліджень Космосу відповіді на черговий запит Сани теж поки не було. Окрім «очікуйте».
Деякий час вона сиділа й дивилась на монітор, потім почала щось друкувати.
— Сано, а що це за дві рибки плавають в банці, у нас намічається акваріум? — неголосно запитав її чоловік, Степан, він щойно повернувся додому й тихо зайшов у кімнату.
— Привіт! Це Уля, ще до польоту, просила придбати й подарувати пані Зоряні в акваріум університетської бібліотеки. Впізнаєш?
— Ще б пак, це ж знаменита даніо реріо, — Степан зняв легку осінню куртку й підійшов до монітора. — Можна зазирнути?
— Нестор перед сном, і Мурчик, майже пів години роздивлялися цих рибок. Так, звичайно, можеш поглянути.
— Як у Нестора день минув?
— Набігався, сьогодні рано заснув.
— Це добре. «У пошуках бібліотеки Ярослава Мудрого», — прочитав уголос Степан. — Новітній напрям мистецтвознавства?
— Частково, — загадково відповіла Сана. — Просто подумала, що… Словом, це робоча назва повісті.
— Сано, щоб написати історичну повість, треба ж ого яка підготовка плюс вільний час.
— То написати фантастичну? Без претензій на пророцтво, й описувати події, наприклад, що стаються аж під час зіткнення Андромеди з Чумацьким шляхом.
— А про це вже є роман. Здається, він називається «У заграві Грандіозної Зустрічі».
— Грандіозно звучить, не чула про нього раніше. І, до речі, якби написала щось на цю ж тему, то могло б здатися, що скористалася чиєюсь ідеєю, а це не так, як бачиш. Так що писання сама по собі справа ризикована. Вечерятимеш?
— Робити, взагалі, справа ризикована. Дякую, люба, лише чаю хочеться, трохи пізніше. Пропоную на вулиці, там свіжо й не холодно зараз.
— Розумію, коли ти кажеш про підготовку й час. Скоро закінчиться відпустка, і часу стане зовсім обмаль. Але у мене, ще з дитинства, часом буває відчуття, що я можу не встигнути, що завтра може не бути. І це вже з десяток років триває, — усміхнулася Сана.
— Ось чому твоя страва часом сира чи недопечена — бо ти живеш як на вулкані, — Степан теж усміхнувся й знову підійшов до Сани, обійняв її, а потім присів поруч. — Так може бути тому, що ви з Улею рано втратили батьків. Не відкладати в довгий ящик — це добре, просто не намагайся обігнати своє дихання.
— Знаєш, це ще як насінина. Є та, що росте попри обставини й виростає у кволу рослинку, проте все одно живе, і та, що дочекається слушної нагоди й розквітне на повну силу, і та, що так і не встигне проклюнутись. Але ж усе — не марно, і вони всі стануть добривом для наступних.
Почувся сигнал отриманого повідомлення — Сана швидко відкрила скриньку, то було нагадування про завтрашній день.
— Пригадую, коли ми на курсі вчили кіномистецтво, — продовжила Сана, — я натрапила на історію життя однієї родини німецьких акторів. І мене тоді вразила розповідь про їхнього дідуся, який постійно намагався створити власну аптекарську справу, він пробував знову й знову. Але не виходило й врешті його родина поневірялась. Звичайно, розумніше, правильніше було б змінити напрям, щоб мати можливість подбати про близьких, але все одно, мені здається, що його прагнення не були марними. Знаєш, можливо, коли вдається щось зробити, я зараз не хочу применшити чиїсь особисті досягнення, але може бути, що деякі речі відбуваються, як у казці про ріпку, коли автор — це мишка, яка майнула хвостиком — і витягнула ріпку, навіть не підозрюючи про зусилля інших.
— У такому разі — чому б тобі не перестати зазначати своє авторство, наприклад, під статтями.
— Авторство, підпис — це відповідальність. Десь так і з країнами. Наша земля — скільки племен, народів пройшло по ній, мешкало, будувало тут, скільки разів мінялися кордони, і все ж вона — наша. Але не як власність, а як відповідальність. Земля, небо, повітря, вода — ми не можемо ніде поставити свій авторський чи власницький підпис, але відповідальність — є. Може, я неясно висловлююсь. Степане, я сильно хвилююсь за Улю. Тиждень без повідомлень — так раніше ніколи не було.
— Сано, тут треба просто чекати. Роблячи щось хороше. Насправді, я підтримую тебе в рішенні щось робити. Нашу бурову бригаду за тиждень посилають в експедицію, на південь, у степ, і це буде неподалік від космодрому. І, може, я там зустріну Улю майже прямо з корабля, тобто з ракети. Все, іду заварювати фірмовий зелений чай. То будемо пити його на повітрі?
— Добре, будемо.
Степан пішов на кухню, обережно рухаючись, щоб не розбудити Нестора в сусідній кімнаті. Високий на зріст, у такі хвилини він мав трохи кумедний і зворушливий вигляд.
Сана накинула штормівку і вийшла на поріг. Там вже сидів котик Мурчик. Вона присіла поряд. Вдалині зблиснула ріка. Їхній будиночок був на пагорбі, тому її обриси були видні ще з порога. Осінній вечір був ясним — зоряним і місячним. Сана підвела голову й поглянула на Місяць, й подумала про те, що якби на Місяці було море, у його водах відображалася б наша блакитна, світла Земля.
Олександр Архипенко. Скульптура «Жінка і кіт».
Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на "Малій Сторінці":
«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...»
(Олена Більчук)
"Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії. На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)
Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: