Олена Більчук. «Нитки» («У танці відстаней», частина 4, начерк, фантастика)


 

Місяць — скульптура Олександра Архипенка.

Олександр Архипенко. Скульптура «Місяць».
 

 

Олена Більчук

НИТКИ

(«У танці відстаней», частина 4, начерк, фантастика)

Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті  вулиця.

Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці  чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною.

Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею. 

Знову спрацював сигнал, з точними координатами. Уля підбігла до високої будівлі — і побачила двох чоловіків, що зависли на рівні передостаннього поверху, десь на відстані двох метрів один від одного, тримаючись за напівобірваний карниз тераси. Поглянула через розпізнавальний пристрій — так, це були Устим і Данило. Вона кинулась всередину, біжучи до ліфта, озиралась навколо, з надією помітити щось схоже на мотузку, адже у її наплічнику був лишень один комплект репшнура.

Коли вибігла на відкриту терасу, почула слова Устима:

— Улю, спершу — капітан.

Уля закріпила репшнур схоплювальним вузлом за одну із колон.

— Даниле, тримай!

А потім кинулася до Устима, тримаючись за колону, схопила його за зап’ясток, за мить карниз обірвався й вони разом ринули униз.

Дві секунди стрімкого руху — раптово змінилися на — ширяння? «Невже тут є аеродинамічна  труба-невидимка?» — подумала Уля.

Вона повільно спускалася вниз, споглядаючи Місяць й уявляючи, як у водах його неіснуючого моря могла б відображатися Земля…

Приземлення. Серед кущів. Тихо. Зовсім тихо.

«Якось чудернацько. О цій порі тут мав би звучати об’єднаний хор цикад і коників».

Уля розплющила очі. У кімнаті, навпроти, сидів Данило, він зняв шолом й поклав його на стіл.

— З посадкою у штатному режимі! 

— Так — не нормально.

Уля теж зняла шолом.   

— Улю, по-перше, я отримав твою згоду на занурення у віртуальне моделювання. По-друге, якби не обмеження у часі, я б не став використовувати такий метод.

— Що ж, принаймні результат тебе задовольнив? Адже я кинула страховку тобі, як капітанові.

— А може, кинути єдину страховку Устимові теж було правильним? Для виконання подальшого завдання залишилось б двоє толкових людей. Як багато капітан зможе зробити сам, без команди? Чи з напарником, якого мучить совість і біль, що він не встиг порятувати друга дитинства? Ще хочеш віднайти найправильніше рішення? У тебе була можливість допомогти — і ти це зробила. Так, як змогла і відчувала у той момент. Це все. Крапка.

— Крапка? 

— Ти прагнеш контролювати те, і тих, що не піддається твоєму контролю. Одна із причин агресії і воєн, до речі.

— До речі, у таке темне моделювання можна було б додати психоделічну музику. Особливо в коридорах. 

—  Тоді б ти одразу здогадалась, що щось не так, — засміявся Данило. У нього був красивий, відкритий, майже дитячий сміх, неочікувано для його характеру. Невисокий на зріст, Данило, здавалося, мав досить типову зовнішність, що було б добре для розвідки десь на Землі, типову, якби не постава. Люди, які б настільки тримали поставу — насправді, зустрічаються нечасто. — А про те, як вчинили у програмі твої напарники, хочеш дізнатися?

Уля відповіла не одразу.

— Ні, Даниле. Скористаюся можливістю обрати довіру.


***

Уля прямувала у сектор відпочинку Тренувальної бази зорельотців. І натрапила поглядом на «Синоптика» — розташовану на стіні програму передбачення погоди. «Це точно не «Вахтерка», — усміхнулася. 

Уже багато днів було хмарно, час від часу сильно дощило. Хоча тренування, в основному, проходили в спеціальних приміщеннях, вона раптом відчула, що було б добре, хоч на декілька хвилин, загорнутися у серпневий сонячний день, неначе в м’яку світлу ковдру. 

І натиснула на кнопку завтрашнього дня.

Хмарна погода протримається увесь день. Дощ розпочнеться ще до світанку, але до середини дня повинен припинитися. Вітер північно-західний, помірний, місцями пориви до 25–30 м/с.

Якщо матимете бажання, можете залишити відгук про нашу роботу. Дякуємо.

Поряд із мікрофоном, на сенсорному екрані з’явилася клавіатура. Подякувавши за працю синоптикам, Уля швидко набрала далі:

Наскрізь бездашні собаки, бездашні дерева і люди уміють ткати плащики з ни́ток міцних дощів.


***

Уже тиждень у ЗМІ не було повідомлень щодо польоту зорельоту «Мажара» на одну із планет Місцевої Міжзоряної хмари в Рукаві Оріона.

З Центру досліджень Космосу відповіді на черговий запит Сани теж поки не було. Окрім «очікуйте».

Деякий час вона сиділа й дивилась на монітор, потім почала щось друкувати.

— Сано, а що це за дві рибки плавають в банці, у нас намічається акваріум? — неголосно запитав її чоловік, Степан, він щойно повернувся додому й тихо зайшов у кімнату.

— Привіт! Це Уля, ще до польоту, просила придбати й подарувати пані Зоряні в акваріум університетської бібліотеки. Впізнаєш?

— Ще б пак, це ж знаменита даніо реріо, — Степан зняв легку осінню куртку й підійшов до монітора. — Можна зазирнути?

— Нестор перед сном, і Мурчик, майже пів години роздивлялися цих рибок. Так, звичайно, можеш поглянути.

— Як у Нестора день минув?

— Набігався, сьогодні рано заснув.

— Це добре. «У пошуках бібліотеки Ярослава Мудрого», — прочитав уголос Степан. — Новітній напрям мистецтвознавства?

— Частково, — загадково відповіла Сана. — Просто подумала, що… Словом, це робоча назва повісті.

— Сано, щоб написати історичну повість, треба ж ого яка підготовка плюс вільний час.

— То написати фантастичну? Без претензій на пророцтво, й описувати події, наприклад, що стаються аж під час зіткнення Андромеди з Чумацьким шляхом. 

— А про це вже є роман. Здається, він називається «У заграві Грандіозної Зустрічі».

— Грандіозно звучить, не чула про нього раніше. І, до речі, якби написала щось на цю ж тему, то могло б здатися, що скористалася чиєюсь ідеєю, а це не так, як бачиш. Так що писання сама по собі справа ризикована. Вечерятимеш?

— Робити, взагалі, справа ризикована. Дякую, люба, лише чаю хочеться, трохи пізніше. Пропоную на вулиці, там свіжо й не холодно зараз.

— Розумію, коли ти кажеш про підготовку й час. Скоро закінчиться відпустка, і часу стане зовсім обмаль. Але у мене, ще з дитинства, часом буває відчуття, що я можу не встигнути, що завтра може не бути. І це вже з десяток років триває, — усміхнулася Сана.

— Ось чому твоя страва часом сира чи недопечена — бо ти живеш як на вулкані, — Степан теж усміхнувся й знову підійшов до Сани, обійняв її, а потім присів поруч. — Так може бути тому, що ви з Улею рано втратили батьків. Не відкладати в довгий ящик — це добре, просто не намагайся обігнати своє дихання.

— Знаєш, це ще як насінина. Є та, що росте попри обставини й виростає у кволу рослинку, проте все одно живе, і та, що дочекається слушної нагоди й розквітне на повну силу, і та, що так і не встигне проклюнутись. Але ж усе — не марно, і вони всі стануть добривом для наступних.

Почувся сигнал отриманого повідомлення — Сана швидко відкрила скриньку, то було нагадування про завтрашній день. 

— Пригадую, коли ми на курсі вчили кіномистецтво, — продовжила Сана, — я натрапила на історію життя однієї родини німецьких акторів. І мене тоді вразила розповідь про їхнього дідуся, який постійно намагався створити власну аптекарську справу, він пробував знову й знову. Але не виходило й врешті його родина поневірялась. Звичайно, розумніше, правильніше  було б змінити напрям, щоб мати можливість подбати про близьких, але все одно, мені здається, що його прагнення не були марними. Знаєш, можливо, коли вдається щось зробити, я зараз не хочу применшити чиїсь особисті досягнення, але може бути, що деякі речі відбуваються, як у казці про ріпку, коли автор — це мишка, яка майнула хвостиком — і витягнула ріпку, навіть не підозрюючи про зусилля інших.

— У такому разі — чому б тобі не перестати зазначати своє авторство, наприклад, під статтями. 

— Авторство, підпис — це відповідальність. Десь так і з країнами. Наша земля — скільки племен, народів пройшло по ній, мешкало, будувало тут, скільки разів мінялися кордони, і все ж вона — наша. Але не як власність, а як відповідальність. Земля, небо, повітря, вода — ми не можемо ніде поставити свій авторський чи власницький підпис, але відповідальність — є. Може, я неясно висловлююсь. Степане, я сильно хвилююсь за Улю. Тиждень без повідомлень — так раніше ніколи не було. 

— Сано, тут треба просто чекати. Роблячи щось хороше. Насправді, я підтримую тебе в рішенні щось робити. Нашу бурову бригаду за тиждень посилають в експедицію, на південь, у степ, і це буде неподалік від космодрому. І, може, я там зустріну Улю майже прямо з корабля, тобто з ракети. Все, іду заварювати фірмовий зелений чай. То будемо пити його на повітрі?

— Добре, будемо.

Степан пішов на кухню, обережно рухаючись, щоб не розбудити Нестора в сусідній кімнаті. Високий на зріст, у такі хвилини він мав трохи кумедний і зворушливий вигляд. 

Сана накинула штормівку і вийшла на поріг. Там вже сидів котик Мурчик. Вона присіла поряд. Вдалині зблиснула ріка. Їхній будиночок був на пагорбі, тому її обриси були видні ще з порога. Осінній вечір був ясним — зоряним і місячним. Сана підвела голову й поглянула на Місяць, й подумала про те, що якби на Місяці було море, у його водах відображалася б наша блакитна, світла Земля.

 

Жінка і кіт — скульптура Олександр Архипенко

Олександр Архипенко. Скульптура  «Жінка і кіт».

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

Крокуючий солдат. Скульптура Олександра Архипенка.

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

Минуле. Скульптура Олександра Архипенка, 1926 р."Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

Простираючись горизонтально — скульптура Олександра Архипенка.««Як же цей торс нагадує тюленя. Тюленя, коли він не у воді. Істоту, що знаходиться у менш сприятливому для руху середовищі. Тільки тюлені, зазвичай, дивляться прямо або вбік, а тут — уверх…» «Улю!» — покликав Устим. І теж підійшов до скульптури Олександра Архипенка, що розташовувалась на невеликому майдані Саду просторових експериментів — архітектурного комплексу поряд із Центром дослідження Космосу. На майданчику, майстерно викладеному мозаїчною бруківкою, було з десяток скульптурних композицій різних авторів...» (Олена Більчук)

 

Місяць — скульптура Олександра Архипенка."Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті  вулиця. Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці  чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною. Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею..." (Олена Більчук)

 

Гондольєр — скульптура Олександра Архипенка."Планета Етерія світилася ніжно-пастельними теракотовими відтінками. Зонд для дослідження стану планети мав сісти на її поверхню за вісім годин. Він був надісланий із зорельоту «Мажара» в зону можливої наявності речовини йота. За щасливим збігом, у цій зоні не прослідковувалося видимих ознак поселень — обрисів будівельних комплексів, доріг чи штучного освітлення у затемнений час. При прибутті в сектор Етерії зореліт увійшов у режим прихованості, яку забезпечувала система Екранування об’єктів у космосі ŜOS (ШОС) — це абревіатура назви системи мовою есперанто, Ŝirmádo de objе́ktoj en la spáco. Такий режим дозволяв бути непоміченим для можливих іншопланетних цивілізацій. Відповідно, зв’язок із Центром координування польотів на Землі був обмежений..." (Олена Більчук)

 

Скло на столі — скульптура Олександра Архипенка."— Якби колись сміливці не ризикували у спробах злетіти, не опускались на незвідану глибину, не відкривали нові землі, або не проводили небезпечні наукові експерименти, ми, розвідники космосу, зараз не обговорювали б тут — іти на контакт з Етерією чи ні. — Так, Грейс, нас тут не було б. Але на той час вони ризикували тільки собою. — Розумію, капітане Мінхо. Що ж, скористаємося наступним шансом років так через …надцять, і, можливо, тоді високі технології будуть лише допоміжною, а не стримуючою силою. Вечірня нарада міжнародного екіпажу у складі капітана зорельоту й капітанів команд, а також двох науковців наближалася до м’якого завершення. В ілюмінаторі й на екрані Етерія, у затемненому часі, блимала вогнями..." (Олена Більчук)

 

МА. Скульптура Олександра Архипенка."Розпочалася нова доба. Ще було увімкнено режим ночі. В ілюмінаторах мерехтіло тихе зоряне світло. Й пам’ять про невидиму далеку гарячу зірку, яка для Землі завжди світить у режимі світанку. Залишилось дві доби екранування, а потім їхній відсік, який під час переходу через Простір ЕлI з невідомих причин відокремився від зорельоту «Мажара», стане видимим для мешканців незвіданої планети Етерії. За правилами — потенційний ворог, особливо з більш розвиненими технологіями, не має отримати жодної інформації про Землю. Рішення прийнято. Не тепер — щоразу, напередодні польоту, кожен із зорельотців мав підтвердити свою готовність у разі необхідності здійснити це. А саме: якщо протягом двох діб за Богданою, Устимом, Уляною і їхнім капітаном Василем не прилетить із Землі рятівний зореліт, то у відсіку ними буде увімкнено режим самоліквідації..." (Олена Більчук)

 

Мокрець, Зірочник середній (Stellaria media).«— Устиме, ти в Центрі?
— Так.
Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.
— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.
— Добре, Улю.»

(Олена Більчук)

 

Рисунок Олександра Архипенка."Великі краплини вдарили об шибку. Голосно, наче хтось жбурнув сіллю в металеву пластину. З вишневої гілки безстрашно злітав останній листок, ще сліпучо-жовтий. — Ого, знову дощ, — сказала Сана й відгорнула завісу, відкривши повністю панорамне вікно, — у кімнаті стало трохи світліше. Будинок був невеликий, а наявність багатьох зон — вітальної, для роботи чи для тренувань — була наслідком продуманої системи висувних і розкладних меблів, перегородок. Лише невелика дитяча кімната не змінювала призначення. І зараз там тихіше за тихо — Нестор був у садочку..." (Олена Більчук)

 

Photo by Felix Mittermeier.« — Здогадайтесь, як цей кристал назвали. У вас три спроби. — Щось на кшталт нептуніто? — припустила Уля. — Занадто просто, як аж для трьох спроб, друга спроба! — вигукнув Василь. Він зараз нагадував хлопчака, яким був у дитинстві: із розкуйовдженим волоссям, широкою щасливою усмішкою. — А ти постав питання так, щоб у нас не було іншого вибору, окрім як здогадатися, — у голосі Богдани вчувся виклик. — Та це, схоже, був натяк, бунт на кораблі! Зосередьтесь, а то втратите спроби. За проханням-вимогою даю напрям — перше правило кодексу працівників космічної галузі...» (Олена Більчук)

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті:

Олена Більчук. Твори для дітей: казки та дитячі оповідання.

Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати",  "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша", "Історія, яку розповів вітер". А також — оповідання та повісті.  

Останні коментарі до сторінки
«Олена Більчук. «Нитки» («У танці відстаней», частина 4, начерк, фантастика)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми