Олена Більчук
ЗІРКИ
(«У танці відстаней», частина 10, фантастика, начерк)
Великі краплини вдарили об шибку. Голосно, наче хтось жбурнув сіллю в металеву пластину. З вишневої гілки безстрашно злітав останній листок, ще сліпучо-жовтий.
— Ого, знову дощ, — сказала Сана й відгорнула завісу, відкривши повністю панорамне вікно, — у кімнаті стало трохи світліше.
Будинок був невеликий, а наявність багатьох зон — вітальної, для роботи чи для тренувань — була наслідком продуманої системи висувних і розкладних меблів, перегородок. Лише невелика дитяча кімната не змінювала призначення. І зараз там тихіше за тихо — Нестор був у садочку.
— Квіти ще квітнуть, — Уля теж підійшла до вікна.
— Не хотіла прибирати посохлі, поки ти не повернешся.
— Листя, напевно, теж зимуватиме в саду. Сестричко, це без зауважень, я люблю такі килими.
— Може, ще чаю? Поки гарячий.
Сана потягнулася до столика й почала дзвінко наливати чай у високі сині керамічні чашки.
— Улю, хотіла уточнити. На графіку ж можуть бути позначеними лише об’єкти із магнітним полем, а ти розповіла про голограму, якось заплутано виходить.
— Еге ж, заплутано, — привітно глянула Уля, — якщо мати справу з усілякими уподібнювачами. І вперше відкритою іншопланетною цивілізацією. А можливо, то й не була голограма. Про Етерію — все так тепер, наче сон. Ці кульки…пригадуєш, як тітонька розповідала про свій сон із кульками — нашими батьками.
— Так, в житті бувають дивовижні збіги. Поки вперше не стикнешся — не повіриш, — Сана подала Улі одну з чашок. — Усе ж, було б дивніше, якби їх не було.
— Сано, — Уля спершу тримала чашку обома руками, ніби хотіла їх зігріти, або ж навпаки — прихистити тепло у чашці, — думала пізніше сказати, як стане ясніше, але… все одно рішення прийнято: нам відмовили у продовженні нашого експерименту перетворення кристалів: недоцільно створювати спеціальні умови на Землі, якщо експеримент можна продовжити в космосі. Тому надалі він буде проводитись на МКС біля Нептуна, іншою командою. Але ми домовились з Інститутом фізики в Києві. Там, на базі їхніх лабораторій, на правах угоди й за свій кошт, все-таки поновимо роботу. Словом, ми залишаємо наше космічне місто й перелітаємо в Київ.
— Коли?
— Орієнтовно, десь за два тижні.
— Улю, якщо у вас не буде фінансування проекту, то й в іншому підтримки теж. Раптом хтось з вас одружиться чи ще якийсь форс-мажор.
— Нічого, якось дамо тому всьому раду. З житлом, заробітками теж. Де зможемо, подбаємо завчасно.
— Тобто ти визначилась?
— Так.
— А щодо бібліотеки в Університеті — не передумала зайти? Там твоя рибка на дні акваріума, можливо, вже й гніздо облаштувала. Тобі, до речі, теж вітання від Семена.
— Вже й забула про рибку! — Уля поставила чашку на столик. — Ні-ні, не передумала, повідомлю, коли збиратимусь. І ще: я поїду на декілька днів з міста, зв’язку може не бути.
— Куди?
— Точно не знаю. До того ж… можливо, зможу побачити зірки.
— Побачити зірки?
— Так, звісно ж, я їх бачила. Через прилади, систему ілюмінаторів, на екранах чи на небі у світловому шумі, завжди згідно з планом, прямуючи з точки А в точку Б. А так ось — просто, через нашу атмосферу, і яскравими — не пригадую. Залишу літакомобіль, поїду швидкісним поїздом.
— Громадським транспортом? І непомітно? Та до мене вже більше десятка разів підходили брати твій автограф.
— Зате до мене лише раз, хоч я теж буваю в публічних місцях. Це тому, що фото, яке поширили, надто хороше вийшло, — усміхнулася Уля.
— Слухай, як то кажуть: скільки світу — стільки й дива, то чому б тобі не пошукати див у мене в саду? Загрібаючи листя, наприклад? І зірки ті ж самі будуть. Домовимось з усіма сусідами на кутку, якогось вечора повимикаємо вуличне світло, до того ж час від часу ми так і робимо. Це якщо ти не зібралася в Гренландію, чи в Австралію.
— Я тебе почула, — Уля дзвінко засміялася. — Звичайно, допоможу попоратися в саду. Не хвилюйся за мене.
— Ясно… — Сана поглянула на синю смужку неба, що зникала серед біло-темних хмарин, а потім на сусідського рудого кота, що чимчикував перехильцем по доріжці разом із затихаючим дощем. — Добре, що є ще два тижні. За декілька днів повертається Степан. Він теж хоче з тобою побачитись. Сказав, що знайшли якусь унікальну речовину, але впритул до зони заповідника.
— Заповідника? Так, це новина. Знаєш, коли етерійці повідомили: у вас достатньо ресурсів — я подумала тоді: це про щось охопливіше, ніж надра.
— Зруйнувати заповідник — це виклик. Треба мати броню від серця, щоб цього не відчути.
— От і з’явилася ідея, як роздобути кошти на проект: збути нашу форму зорельотців як універсальну броню від усіляких викликів.
— Тепер ви точно не пропадете, — трохи сумно засміялась у відповідь Сана. — А чай, до речі, вже охолов.
Хоча Уля не любила холодного чаю, цей здався запашним, добрим.
— Дякую, сестричко, добрий, — вона обережно поставила порожню чашку й підійшла до комп’ютера. Біля нього лежали аркуші з надрукованим текстом, знайомим шрифтом.
Раніше в суспільстві підіймалася хвиля побоювань: якщо штучний інтелект може видавати якісні зображення, звучання, комбінувати ідеї або ланцюжки роздумів — зрештою, чи не втратиться сенс людям щось робити в цих напрямках для інших? Тепер — щодо діяльності більш розвинених цивілізацій, якщо вони справді існують. Та людині завжди буде цікава інша істота, де б вона не була, й особливо людина — далека чи ближня у просторі й часі, яка бачить ті самі дерева й зірки, переживає схожі чи не схожі випробовування, відкриття, повторення, біди й радощі. Тоді не настільки важливо, наскільки досконалим є те, що хтось робить. Намальовані на воротах лебеді, побачені на сусідній вулиці, може й не викличуть такого ж захвату, як загадковий, прекрасний Тадж Махал, але можуть підняти хвилю такого ж сердечного тепла.
— Це чернетка продовження твоєї повісті?
— Так, декілька аркушів.
— Тільки не подумай, що я проти, просто цікаво — для чого ти її пишеш? Дурне питання, звичайно. Все одно, що спитати, для чого ти дихаєш. Але окрім цього?
— Коли вивчаєш історію, іноді думаєш: ось тут би більше ясності, ось тут би менше темних плям, усіх цих викривлень й розривів у просторі — і може не станеться, не сталося б непоправного. Це, звичайно, схоже на синдром «із запізненням усі розумні» й таке інше. А потім розумієш, що висвітлення не обов’язково додає ясності, навіть якби й наміри найкращі. Іноді воно затуманює ще більше, коли виділяється не найважливіше. Напевно, якщо це моє висвітлення, то воно потрібно в першу чергу мені, моєму баченню, можливо тільки мені. Хоча може бути й... Не знаю, як відповісти на твоє запитання. Це все-таки більше про співпереживання.
— Наука також має свої лабіринти й глухі чи приглушені кути. І науковий погляд теж — може бути не зверхнім. Коли ми дивимось у мікроскоп на якусь клітинку, то це про уважність, а не зверхність. Сила науки в тому, що ми не відкидаємо факти, навіть якщо щось не до вподоби чи здається неважливим. Серце й розум — два подорожніх, їм і смішно, й небезпечно гратися у «хто перший і більш значущий». Хоча вони й не йдуть нога в ногу. То я візьму почитати продовження, добре?
***
«…
— Отут, ближче до вогню, тепліше буде, — вже не так голосно сказав Дмитро. — А скажи-но, парубче, що за нова віра така, хто вони такі — гугеноти? Те, що єретики, і так ясно.
— Гугеноти — це на французький манер кальвіністи, — відповів Антоніуш.
— Знаю таких. А як для француза, то гарно по-нашому говориш.
— Я лише по матері француз. Дід і бабця утекли з немовлям, тоді ще зовсім молоді були, в Річ Посполиту після Варфоломіївської різанини, ви, напевно, чули про неї. Їм вдалось врятуватися, а тут знайшли свободу для віруючих.
— Про Варфоломійську не чув. То кажеш, тут, в Посполитій, багато вольностей?
— На той час було більше, дядьку Дмитре, — озвався Олекса. — «Я не хочу бути королем вашого сумління», — казав Сігізмунд II.
— Отож. Немає віри ні словам людей, ні угодам на папері. Тільки якщо людина в Христі православно віру свою тримає й пересторог у вірі дотримується, — виразно поглянув Дмитро на Олексу. — А покажи-но ногу, — обережно розгорнув пов’язку Антоніушу. — Ну так, наче нічого страшного. Як до Житомира не зійде, то підемо разом до мого знайомого, Менахема, він людина чесна і ліки у нього добрі. У далеку дорогу завжди треба. Та й ви візьміть, якщо аж до тої Франції дійти хочете.
— Спасибі, — сказав Антоніуш.
— Лаштуйтеся на нічліг — тут або де вам зручніше. Тільки ж глядіть, не проспіть, няньчитися з вами не буде коли, та й кому. Завтра, як зоря зійде, валка вирушає.
— Добраніч, дядьку Дмитре, не хвилюйтеся, не проспимо, — сказав Олекса.
— Спасибі, — тихо сказав Антоніуш.
…»
Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: