Олена Більчук. «Синє радіо» («У танці відстаней», розділ 12, фантастика, начерк)


 

Олена Більчук

СИНЄ РАДІО

(«У танці відстаней», розділ 12, фантастика, начерк)


На розкриту долоню Улі несподівано впав жовтий листок — літо у розпалі. А день — надвечір'я.

— Улю, за твоїми словами, кульки були сріблястими, а Василь описав їх ...

— Василь? — притишила голос Уля. — Ви зустрічались?

— Так, зустрічались. Можна? Глянути, — Данило взяв листок з Уліної долоні. — І, за його словами, вони були зеленими. А в Устима — синіми. А Богдана — Богдана бачила не кульки.

— Зачекай. То у вас був збір, де ви говорили про іншопланетні кульки, а я про це ось щойно дізнаюся? Згадавши про них побічно.

— Схоже, тебе це зачіпає більше, ніж те, що ваші спогади різняться.

У лаву врізався, не сильно, малюк на триколісному яскраво-червоному велосипеді.

— Синочку, обережно! Вибачте, — молода жінка підбігла й трохи відкотила велосипед.

Данило простягнув хлопчику листок.

— Нічого, все гаразд.

— Дякую, — озвалася жінка.

І хлопчина скерував велосипед до сліпучої від сонячних променів паркової доріжки, міцно затиснувши в руці подарунок.

— Гаразд, спершу щодо кульок, — сказала Уля. — Ми припускали, що зустріч з іншопланетянами могла бути галюцинацією, під дією різних чинників, наприклад, обмежене постачання кисню. Тому не стали поширюватися про побачене після повернення. Чи може тобі назвали іншу причину?

— Навіть, коли знайшли диск?

— Так. Вирішили зачекати дослідження в Центрі. Але поки що запиту з Центру не було.

— Те, що досі цього не сталося, не дивує?

— Дивує. Зате наразі у нас є час і можливість діяти власним чином. Якщо нас долучать до досліджень — невідомо, чи буде так. А якщо спілкування справді сталося, то теж нормально, що спогади не однакові. Зрештою іншопланетяни могли дізнатись про нас щось особисте — і явитися для кожного знайомим образом. Срібляста сяюча кулька — така була у моєму сні, про маму.

— Чудово, дізнались особисте. А ти якось казала, що не віриш у загрози від іншопланетян.

— Уяви — якщо цивілізація досягла розвитку рівня освоєння міжзоряного простору й при цьому не самознищилась, то в ній, як мінімум, не будуть домінантними агресивні настрої. І одна з причин не виходу на контакт — вона може бути в обережності, а не в байдужості чи затаєності у лихому.

— Припустимо, є іншопланетяни і в них ось такий світогляд. Гадаєш, ми так зможемо? Без втручань в біологію?

 — Сподіваюся. Адже повсюдне застосовування генної інженерії, саме повсюдне, а не якісь окремі випадки, свідчитиме про нашу поразку. Про нашу поразку як біологічного виду. Про те, що ми здалися і поспішили змінити, якщо не зламати те, що не пізнали.

— Слухай, ти ж сама собі суперечиш. Я про вихід у міжзоряний простір. Адже ж нам таки вдалося там пошаритися.

— Еге ж, саме пошаритися. Вдихнути, як то кажуть, міжзоряного повітря.

— А як тобі майбутня розбудова колонії на станціях у хмаринах Венери? До речі, так, як в Антарктиді, надовго не вийде. З часом, якщо там зросте не одне покоління, земні венеріанці дозріють до самостійності.

— Я за розширення, тільки що поширюватимемо? Якщо вміння влаштовувати катастрофи, то це лише відстрочка в часі й зрештою збільшення масштабу біди.

— Звучить, наче виступ з якоїсь трибуни. Улю, готуєшся?

— Ахах — ні! До речі, Даниле, щодо колонії на Венері — то плануєш туди переселитися? Чи, може, втекти?

— Може й так. "Світ ловив мене, та не спіймав".

— А ти впевнений, що він тебе ловить? — знову засміялась Уля. — Хоча... все-таки — чому ти не відгукувався? Ми ж зустрілися випадково, просто здибалися тут, на цій лаві біля Золотих воріт.

Поблизу порхнула зграйка горобців — об'їхавши невеликий сквер, до лави знову під'їхав юний велосипедист, цього разу щосили натискаючи на голосний сигнальний дзвінок.

— Улю, я радий, що ми зустрілися.


***

Біля джерельця була дівчинка, років десяти.

— Привіт. Не заважатиму? — запитала Уля.

Дівчинка відійшла вбік.

— Добрий день, — сказала.

— Я можу почекати, — Уля привітно всміхнулася.

Дівчинка лише дивилася. Зазвучав глиняний глечик — Уля почала набирати воду.

— Бувай.

— До побачення.

Стежина назад, до будинку сестри, Улі здалася коротшою. До того ж у спеку глечик із холодною водою хо́роше торкався долонь.


***

Сана спустилася з ґанку назустріч.

— Тримай, — Уля простягнула їй глечик.

— Дякую. А я бачила.

— І що саме?

— Ти побігла через безлюдну дорогу, коли йшла до джерела.

— І?

— А перед цим озиралася. Так, наче не хотіла комусь перейти дорогу з пустим посудом.

— Ти про це? Невже думаєш, що я стала забобонною? Просто не хочеться комусь псувати настрій на рівному місці, комусь ймовірно забобонному, не стану ж пояснювати посеред дороги про усілякі забобони.

 — Уявляю цю лекцію та ще й посеред дороги, — Сана засміялась. — Насправді, я здогадалася, і це було кумедно. Я подумала, добре, що це не стосується літакомобілів. А потім... я подумала... подумала, що ось це — відчувати відповідальність за все — гаразд, не за все, але чому б не відпустити когось з його страхами йти своїм шляхом?

— Не знаю, Сано, можливо, твоя правда. До чиїхось страхів додавати свої — така собі турбота. А якщо без додавань? Зрештою, було весело. До речі там, біля джерела була дівчинка, з такими великими темно-карими очима, вона нагадала мені Несторову подружку, яку бачила декілька років тому.

— Це, напевно, Мер'єм, донька Номана, нашого друга, вони сьогодні прилетіли десь на тиждень, неподалік гостюють у родичів.

— Номан? Він, пригадую, працює інженером на заводі опріснення морської води?

— Раніше, а зараз в Інституті збереження Чорного моря. Улю, ходімо вже додому, — Сана торкнулася дзвіночка біля дверей.
 
— Дз-з-инь.

Двері розчинилися й війнуло гарячим запахом лаврового листя.

— Сано, як щодо того, що я попорпаюсь після вечері в нашій скрині, на горищі?

— Так, звичайно, тільки потім речі у тому ж порядку поскладай, щоб я не плуталась.


***

— Поглянь, на що натрапила, — Уля тримала в руках довгуватий зошит і невеликий радіоприймач — із синім боковим корпусом, майже як новий, хоч явно вироблений десь у минулому столітті. — Ти і його зберегла. Його ж і не під'єднати зараз.

— За раз — так. Хоча, якщо буде бажання, — ти ж знаєш, це можливо, — Сана кинула погляд на зошит: — А хіба ти не читала раніше?

— Ні. Якось не складалося.

— Тут навіть більше записів, чим на комп’ютері.

Сана вийшла, за нею прошурхотіла перегородка — зачинилася.

Уля поклала радіоприймач на столик і сіла поряд, розкрила зошит: великі округлі літери ясно поєднувались у слова — як же добре, що це не її нерозбірливий почерк, де частинки літер зривало вітром, так що текст ставав схожим на напіврозлетілий осінній сад.

Можливо, просто замало практики — щоб при написанні швидкість мислення й швидкість запису узгоджувалися.

Гортала сторінки, лише милуючись почерком, нарешті призупинилась: "Сьогодні почала читати "Значення, що розгортаються. Три дні діалогів із Девідом Бомом". Девід Бом — о, мама цікавилася фізикою?

Набрала в пошуку: девід бом, значення що розгортаються — та-ак... три дні діалогів.. у вихідні... схоже, це воно — Уля вивела текст зі смартфона у режим читання з великого екрана.

— Може, чаю, — зазирнула Сана.

— Ні, не зараз. До речі, стіна гарно нерівна, — усміхнулася Уля, — неначе легка хмарність, — й почала читати.


***

Уля відвела погляд з екрана й відхилилась на крісло. Знову відкрила зошит:

"... Як же багато співзвучного. Те, що ми часто мислимо у межах, створених в минулому, не обов'язково хибних, можливо колись точних, але автоматично, не вслухаючись в теперішнє, і часом сприймаючи фрагменти як цілісність, — відомо. Але така форма діалогів, що доповнює звичні, —  вона для мене є новою: коли пошук істини не є основною метою, коли це не дискусія і разом із тим не просто обмін думками — такі діалоги особливі. Ніби вихід на деякий час у світ, в якому саме зараз не потрібно приймати рішення, немає задачі переконати чи переконатись, відстояти чи окреслити, але прислухатись — до себе, до інших. Вони допомагають відчути блоки, спричинені страхами, болем чи звичками, внаслідок яких вибірково не бачиш того, що може зачепити, навіть, якщо факти просто перед очима. Такі діалоги сприяють виходу за межі, побачити те, що розгортається саме тепер і з різних точок зору ...

тоді в майбутньому для маніпуляцій, для кривди менше шансів, тоді не так просто штовхнути переступити кордон,

... на агресивну війну

... але для цього необхідно налаштуватись

... Ось і мій улюблений викладач, може бути, навіть не читав реферат, який надіслала вже після нашої суперечки. Звичайно, назва — "Поверхневі тези на короткі зауваження" — трохи пришелепкувата. Хоча, невідомо, може й читав. У будь-якому разі "невідомо" — відсутність зворотного зв'язку. А може — це нечутність ..."

Раптом стало темно.

Шурх:

— Це я, — голосом Сани зблиснув ліхтар. — Був сильний порив вітру. Скоро спрацює аварійка. О, знову стугонить.

— А побудьмо взагалі без світла.

— Добре.

— Твоя картина. Її зараз не чути, — Уля поглянула в бік Саниної картини, інстальованої елементами з мендосінськими моторами.

— Так.

За вікном поступово проступали силуети дерев. Ніби зазирали в дім притишені великі незнайомі звірі.

— Вітер, схоже, затихає.

— Гарно.

Сана підійшла до вікна.

— Улю, ти читала  діалоги?

— Так.

— Я от що думала, відкритість може й похитувати, коли цінності змінюються в залежності від ситуацій.
 
— Швидше небезпека може бути не для цінностей, а опинитись в якійсь іншій запрограмованості. Але ж прагнення правди й відкритість і виведуть з неї, — Уля теж підійшла до вікна.

На деякий час запала мовчанка.

— Нестор спить?

— Так.

— Знаєш, — продовжила Уля, — іноді мені здається, що Данило сумнівається в можливості життя суспільства без гострих протистоянь, я маю на увазі таких жорстоких як війни, і що люди без таких випробувань з часом не деградуватимуть, але ж життя саме по собі — це й виклик, випробування, навіть формування простих нових нейронних зв'язків потребує зусиль. Природа — вона прекрасна, але й сувора, і неможливо зробити крок, щоб на щось не наступити, щоб зрештою не відчути співчуття.

— Може, Данило мав на увазі, що ви, як майбутні зорельотці-першовідкривачі, зростали в особливих умовах, дещо штучних. І що ви хоч і не однакові, як клони, але сильно на одній хвилі й згуртовані. Словом, що ваші погляди не загартовані тим випробуванням, коли земля з-під ніг, а ти — не в зорельоті.

— Ти вважаєш, що є умови, де життя — менш життя?

Знову запала мовчанка.

— Вибач. Справді, Улю, я не можу знати напевно, що ти переживаєш, чи будь-хто інший. А давай трохи повеселю: коли спостерігала, як ти йшла по воду, раптом згадала одну історію. Мені тоді було років десять, я побачила японський  фільм: соромно признатися, але всі герої здалися на одне обличчя.

— Тобі?

— Так, і я не могла розрізняти японців і надалі, як не намагалась. Та згодом мені до рук потрапила повість японського автора, вже не пригадую якого, назву, сюжет також, лише трохи один з описів, як головний герой спускався з пагорба, несучи воду. Нічого особливого, він просто спускався з піщаного пагорба й ніс воду — і раптом, коли це читала, сталося диво — я відчула, що зможу розрізняти обличчя.

Уля усміхнулася.

— Так, ніби диво. До речі, хмарилося-хмарилося, віяло, а дощ так і не прийшов.


***

А зранку теракотовим кольором листя прийшов сосновий ліс.

На листок соняха упав листок вишні.
 
Як житиме обпалена земля, після того, як прийдуть дощі?

 

Олена Більчук. Синє радіо (У танці відстаней, розділ 12, фантастика, начерк)

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

  Читаймо також на "Малій Сторінці":

Крокуючий солдат. Скульптура Олександра Архипенка.

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

Минуле. Скульптура Олександра Архипенка, 1926 р."Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

Простираючись горизонтально — скульптура Олександра Архипенка.««Як же цей торс нагадує тюленя. Тюленя, коли він не у воді. Істоту, що знаходиться у менш сприятливому для руху середовищі. Тільки тюлені, зазвичай, дивляться прямо або вбік, а тут — уверх…» «Улю!» — покликав Устим. І теж підійшов до скульптури Олександра Архипенка, що розташовувалась на невеликому майдані Саду просторових експериментів — архітектурного комплексу поряд із Центром дослідження Космосу. На майданчику, майстерно викладеному мозаїчною бруківкою, було з десяток скульптурних композицій різних авторів...» (Олена Більчук)

 

Місяць — скульптура Олександра Архипенка."Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті  вулиця. Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці  чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною. Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею..." (Олена Більчук)

 

Гондольєр — скульптура Олександра Архипенка."Планета Етерія світилася ніжно-пастельними теракотовими відтінками. Зонд для дослідження стану планети мав сісти на її поверхню за вісім годин. Він був надісланий із зорельоту «Мажара» в зону можливої наявності речовини йота. За щасливим збігом, у цій зоні не прослідковувалося видимих ознак поселень — обрисів будівельних комплексів, доріг чи штучного освітлення у затемнений час. При прибутті в сектор Етерії зореліт увійшов у режим прихованості, яку забезпечувала система Екранування об’єктів у космосі ŜOS (ШОС) — це абревіатура назви системи мовою есперанто, Ŝirmádo de objе́ktoj en la spáco. Такий режим дозволяв бути непоміченим для можливих іншопланетних цивілізацій. Відповідно, зв’язок із Центром координування польотів на Землі був обмежений..." (Олена Більчук)

 

Скло на столі — скульптура Олександра Архипенка."— Якби колись сміливці не ризикували у спробах злетіти, не опускались на незвідану глибину, не відкривали нові землі, або не проводили небезпечні наукові експерименти, ми, розвідники космосу, зараз не обговорювали б тут — іти на контакт з Етерією чи ні. — Так, Грейс, нас тут не було б. Але на той час вони ризикували тільки собою. — Розумію, капітане Мінхо. Що ж, скористаємося наступним шансом років так через …надцять, і, можливо, тоді високі технології будуть лише допоміжною, а не стримуючою силою. Вечірня нарада міжнародного екіпажу у складі капітана зорельоту й капітанів команд, а також двох науковців наближалася до м’якого завершення. В ілюмінаторі й на екрані Етерія, у затемненому часі, блимала вогнями..." (Олена Більчук)

 

МА. Скульптура Олександра Архипенка."Розпочалася нова доба. Ще було увімкнено режим ночі. В ілюмінаторах мерехтіло тихе зоряне світло. Й пам’ять про невидиму далеку гарячу зірку, яка для Землі завжди світить у режимі світанку. Залишилось дві доби екранування, а потім їхній відсік, який під час переходу через Простір ЕлI з невідомих причин відокремився від зорельоту «Мажара», стане видимим для мешканців незвіданої планети Етерії. За правилами — потенційний ворог, особливо з більш розвиненими технологіями, не має отримати жодної інформації про Землю. Рішення прийнято. Не тепер — щоразу, напередодні польоту, кожен із зорельотців мав підтвердити свою готовність у разі необхідності здійснити це. А саме: якщо протягом двох діб за Богданою, Устимом, Уляною і їхнім капітаном Василем не прилетить із Землі рятівний зореліт, то у відсіку ними буде увімкнено режим самоліквідації..." (Олена Більчук)

 

Мокрець, Зірочник середній (Stellaria media).«— Устиме, ти в Центрі?
— Так.
Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.
— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.
— Добре, Улю.»

(Олена Більчук)

 

Рисунок Олександра Архипенка."Великі краплини вдарили об шибку. Голосно, наче хтось жбурнув сіллю в металеву пластину. З вишневої гілки безстрашно злітав останній листок, ще сліпучо-жовтий. — Ого, знову дощ, — сказала Сана й відгорнула завісу, відкривши повністю панорамне вікно, — у кімнаті стало трохи світліше. Будинок був невеликий, а наявність багатьох зон — вітальної, для роботи чи для тренувань — була наслідком продуманої системи висувних і розкладних меблів, перегородок. Лише невелика дитяча кімната не змінювала призначення. І зараз там тихіше за тихо — Нестор був у садочку..." (Олена Більчук)

 

Photo by Felix Mittermeier.« — Здогадайтесь, як цей кристал назвали. У вас три спроби. — Щось на кшталт нептуніто? — припустила Уля. — Занадто просто, як аж для трьох спроб, друга спроба! — вигукнув Василь. Він зараз нагадував хлопчака, яким був у дитинстві: із розкуйовдженим волоссям, широкою щасливою усмішкою. — А ти постав питання так, щоб у нас не було іншого вибору, окрім як здогадатися, — у голосі Богдани вчувся виклик. — Та це, схоже, був натяк, бунт на кораблі! Зосередьтесь, а то втратите спроби. За проханням-вимогою даю напрям — перше правило кодексу працівників космічної галузі...» (Олена Більчук)

 

Олена Більчук. Синє радіо (У танці відстаней, розділ 12, фантастика, начерк)"На розкриту долоню Улі несподівано впав жовтий листок — літо у розпалі. А день — надвечір'я.
— Улю, за твоїми словами, кульки були сріблястими, а Василь описав їх ...
— Василь? — притишила голос Уля. — Ви зустрічались?
— Так, зустрічались. Можна? Глянути, — Данило взяв листок з Уліної долоні. — І, за його словами, вони були зеленими. А в Устима — синіми. А Богдана — Богдана бачила не кульки.
— Зачекай. То у вас був збір, де ви говорили про іншопланетні кульки, а я про це ось щойно дізнаюся? Згадавши про них побічно..." (Олена Більчук)

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті:

Олена Більчук. Твори для дітей: казки та дитячі оповідання.

Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати",  "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша", "Історія, яку розповів вітер". А також — оповідання та повісті.  

 


Останні коментарі до сторінки
«Олена Більчук. «Синє радіо» («У танці відстаней», розділ 12, фантастика, начерк)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар

Споріднені публікації, за тегами:     Фестиваль    Діти    Оповідання    Цікаве    Олена Більчук