Олена Більчук
ВИДИМІСТЬ
(«У танці відстаней», розділ 15, фантастика, начерк)
Просто вітер. Просто був сильний вітер. Тому придорожні квіти надвечір пахнули пилом і димом, не квітами. Ледь квітами.
Вітер посилився і пил став видимим. Ще є видимість Сонця. Наче воно віддалене. Наче його видимість десь із Марсу.
На екрані засвітилося червоним: Марс. Станція 10-23. Звіт.
А також нове повідомлення.
Уля вдягнула навушники й увімкнула білий шум.
Звіт виявився привітанням «марсіан» із приєднанням до їхньої команди на два роки. З круговим підписом, як то бувало в середньовіччі. Тоді так робили, щоб приховати заводіїв. А тепер? Ніби промені Сонця на старому дитячому малюнку. Уля пригадала дотик до графіті у Софії Київській. Можна ризикнути сказати, до соціальної мережі, що була тисячу років тому. Іноді доторкнутись до чогось, наче доторкнутись до всього.
Знову повідомлення — ні, не від Сани. Знову не від Сани.
Сестра не схвалює її рішення приєднатись до марсіанської міжнародної станції. «Та, зрештою, що вона собі надумала? — розгнівалась Уля. — Старша на якісь секунди і опікується мною, ніби мама. Чи молодша років на десять сестра-підліток», — й вимкнула навушники.
На екрані блимнуло сповіщення — щодо тесту.
***
Незадовго вибори, в яких Уля вирішила взяти участь, і це буде для неї вперше. Якщо все вдало складеться, то голосуватиме вже з Марсу, але, щоб отримати допуск, необхідно пройти тест. Проте без прохідних балів і не надто великий — це просто нагадування про важливість зваженого рішення?
Спочатку питання з однозначними відповідями, щодо поточної ситуації.
Що ж: так, ні, ні так.. так. Є.
Тепер на загальну обізнаність у праві.
У джерелах інформації та їх маркуванні.
«Інформаційних бульбашках», з яких, за бажанням, не так і складно вийти.
Особливостях вічової та сучасної майданної культури.
А потім — своє розуміння тих чи інших визначень і понять — і ці відповіді можуть бути короткими чи розгорнутими; і їх також можна написати анонімно чи відкрито, і тоді, за бажанням, проглянути навмання чи через пошук відкриті відповіді інших учасників.
Хоча такі слова, як «ліві», «праві», інші — вже давно не читаються поза контекстом. І в сучасності майже не вживаються.
На екрані замигтіла доріжка слів. Уля натиснула «стоп».
«Геополітика».
«Геополітика — гра в шахи живими фігурами не на своєму полі», — швидко відбила Уля.
Потім додала: «Часто за цим — бажання розширення контрольованого простору попри все». Видалила.
Бронетанкове бажання розширення простору.
Уля заплющила очі.
За вікном шумів і гомонів Київ. Рух авто не приглушувався зовсім. Щоб можна його було почути трохи на віддалі. І раптом вона згадала декілька рядків з поеми Байрона «Чайльд Гарольдове паломництво»:
Imperial anarchs, doubling human woes!
God! was thy globe ordained for such to win and lose?
«Показати «геополітика» у словнику чи інші відповіді?».
Не зараз.
Надворі начебто розвиднилось. Пилова буря нарешті й несподівано минула. Відчиняючи вікно, Уля побачила, як у сіро-палевому синьому небі пролетів літакомобіль кольору недостиглого етею, такий, як в Устима. І це точно не він.
***
Друзі теж не схвалюють її рішення полетіти на Марс.
Після того, як дослідження зайшли в глухий кут — хоч у воду — Василь, Устим та Уля таки вирішили стрибнути у воду. Тобто продовжити навчання в університеті, в якому вже працювала Богдана. Адже за освітою вони більше пілоти, ніж науковці.
Університет відкрив філію в oднoму із не так давно побудованих розумних міст.
Цікаво, наскільки мешканці такого міста регулюють кількість допомоги IoT. Тривалий комфорт і безпека притуплюють чуття. Якби в цій старенькій квартирці було впроваджено IoT, сенсори «відчули» б, наприклад, задуху раніше за неї і система фільтрації очистила б повітря в кімнаті. Чудова річ, коли необхідно убезпечитись від чогось, що за межами чуття, і для екстремальних умов. Таких, як на космічній станції. Все ж в основі наших здобутків — спостереження і взаємодія з природою. Крім того, непередбачена відмова системи — і ось, для твердої страви ти беззубий.
О, перекусити щось їстівне. До речі, було б не погано.
З вікна кімнатки, де тепер мешкала, не видно річку, але пристань була майже поряд. Уля вирішила пройтися набережною до невеличкої кав’ярні на колесах — переобладнаного старого автобуса.
Виходячи з дому, про всяк випадок, прихопила маску. Напрацьована дисциплінованість таки давалася взнаки. Озирнулась — з підвіконня зазирав на вулицю вазончик бегонії.
«Він — мої «вівці мої, вівці», — подумала Уля. — Лише він».
Вибач, друже, не зможу взяти тебе з собою на Марс.
***
Вода засвітилася. Уля призупинилась. Боковим зором бачила вервечки людей, що тягнулися пішохідним мостом до Труханового острова, потім — людей на парковому, до Володимирської гірки, вервечки машин на шосе.
Ми обмежені можливостями чуття. І можемо затримати увагу на чомусь — й водночас, так чи інакше, сильніше чи тихо, відчувати інше, інших. І таке нагадування про «завжди є й інше» — допомагає перемкнути увагу зі звичного чи хвилюючого, щоб спробувати знайти шлях зрозуміти когось, щось. А ще ми обумовлені фізичним станом, досвідом настільки, що є версія, що немає свободи волі, і все ж є вловимість «перехрестя», змога скерувати увагу, обрати шлях із можливих, часто непередбачуваних. Навіть якщо рух на ньому спершу лише на міліметри. Наче в народних казках про роздоріжжя.
Кав’ярня, майже поруч із мостом, виявилася зачиненою, хоча була субота. З вікна визирав старомодний перекидний календар, що стояв на столику. Ніби піднявся навшпиньки й зазирав у майбутнє. Адже у кав’ярні був ще липень. Зачинено відтоді чи забули перегорнути сторінку?
Навколо зашуміло листя: знову пориви вітру.
І променів сонця.
Петриківський розпис .
Намальованість часу.
Вітер на мосту, посередині ріки, сильно сильніший.
Настільки, що якби не люди поряд, то, здається, можна було б гукнути або заспівати на повну — і ніхто не почує. Як у неспокійне море. Але зараз пориви вітру, і вони, наче хвилі, що наближаються і віддаляються. Так співає фаду Кармінью. Так звучить бандура в козацькій Думі про Олексія Поповича.
Добре, що пил проминув. І Сонце вже не здається віддаленим. Точніше, декілька годин тому воно було приглушеним. Ніби біль за болетамувальним. Чи вибухи за навушниками. Ні, невдалі порівняння. Не про Сонце-Сонечко.
Хоча — мине багато-багато років — і необхідно людям буде, якщо ще житимуть, переселятися кудись подалі звідси. «Шити-білити: а вже завтра Великдень» — так не спрацює з грандіозним переселенням, тому не тільки з любові до відкриттів досліджується космічний простір. Хоча після згортання Великої міжгалактичної програми популярність цієї теми дещо пригасла.
Подекуди почали запалюватися міські вогні.
Отож друзі — окрім Улі, яка спробує навчатись заочно, та ще й запланетно, — вирішили оселитися в нещодавно збудованому місті.
І є ще одне. Це місто — одне із експериментальних поселень, має ресурсно-орієнтовану економіку, про яку писав ще Жак Фреско. Утопія? Утопія — ще одне слово-слівце-словисько.
«Стрибнути у воду, тобто в утопію», — Уля трохи перехилилася через огорожу мосту, щоб поглянути на воду.
— З вами все гаразд?
— Так, я просто дивлюся на воду.
— Вибачте, моя професія озивається. Гарного вечора.
«Навзаєм», — не встигла відповісти Уля, очевидно, незнайомець поспішав.
Завтра вона послухає аудіокнигу Жака Фреско «Все найкраще, що не купиш за гроші».
Вітер знову притих. Помаранчеве Сонце приземлилось. Й у воді здаля не видно відображень облич.
«Зберегти обличчя — чи є щось ефемерніше?»
Носитися зі своїм статусом. Боятися визнавати помилки, мати мужність визнавати помилки, здоровий глузд пам’ятати, що можеш помилятися.
«Ще згенерувати словник чи знайти перевірений». Складений на основі виступів і записів автора — щоб при потребі поглянути, що він мав на увазі під тим чи іншим поняттям, коли писав книгу. Адже в тлумаченнях можливі викривлення, навіть у його послідовників. Або тих, хто лише так себе називає. До того ж будь-яка ідея може зазнати змін, розвитку.
Самотужки Уля з цим не те що б не впоралася — не встигала б.
Спрямованість, поділ праці, зрештою спеціалізація — без цього не сталося б відкриттів, прогресу. І без співпраці, звичайно, теж.
Разом з тим, можливо, саме зі спеціалізацією — задзвеніли перші камінці відчуження між людьми в первісних суспільствах. Адже коли люди займалися приблизно одним і тим же — були хоч і не однаковими, але зрозумілішими одне одному. Незнання особливостей праці іншої людини може дати поштовх до знецінення чи сакралізації, а з часом — до переконання у праві на «Сонце правди».
Ми часто споживаємо плоди, які не збирали самі. Ще частіше — які не вирощували. Поза своїм чуттєвим досвідом і з приглушеним відчуттям відповідальності. З розвитком автоматизації це посилилося. І виникають інші можливості, а з ними — нові виклики.
Такий великий досвід у людей! І стільки було повторень історичних подій, хай і по спіралі, як кажуть, (чи завжди по спіралі?). Але зрештою, чи настане той момент, коли кількість перейде в якість, революція без насильства, наче авіали і птахи — і в пісні-літописі Землі з’являться не тільки рядки, а й сторінки, в яких не буде воєн?
Сигнал сповіщення: від Сани.
«Так, я візьму доглянути твій вазончик.
Якщо він не проти :) ».
«Він за».
*«Вівці, мої вівці» — перший рядок української народної пісні.
* Уривок із поеми Дж. Байрона «Чайльд Гарольдове паломництво», друга пісня, XLV.
* «Сонце правди» — образ із поеми Т Шевченка «Кавказ».
Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: