Олена Більчук. «Ара», «Семен» (розділи 13 та 14 зі збірки «У танці відстаней» — фантастика, начерк)

 

 

 

Олена Більчук

АРА

(«У танці відстаней», розділ 13, фантастика, начерк)

Дорога летить, за лінію горизонту. Ліворуч — скошене поле, праворуч — сосновий ліс.

— Зачекай, — вигукнула Уля.

Сана завернула електромобіль з дороги.

— Що сталося?

— Вибач. Здалося, я побачила Ару.

— Це ж не той ліс. Та й немає у нашому вовків, — Сана озирнулась на сина. Й поглянула  в бік лісу: — Наче.

— Мамо, — подав голос Нестор. — А пам’ятаєш? Ти обіцяла.

— Улю, прогуляємось трохи?

— Тут?  — тепер спантеличилася Уля.

— Я знаю ці місця,  — Сана відчинила дверцята. — Це місце.

***

Лісова стежина спершу вимальовувалася чітко, а потім ставала вужчою, далі пунктиром, так що іноді навіть доводилось пробиратись крізь чагарники, здивовані появою людей. Тихо потріскували сухі гілки, неначе горіло вогнище.

«Невже я сплутала?» — промайнула думка у Сани.

Нестор ніс палицю, яку знайшов ще при вході у ліс, разів у три вищу за нього, і час від часу чіплявся нею за кущі чи гілля молодих дерев.

— Чому б тобі не залишити її? — запитала Сана.

— Це прапор.

Нарешті дійшли.

— Ось, галявина.

Уля запитально поглянула на сестру. Але та більше нічого не сказала, лише неголосно шуміли сосни й акустика лісу посилювала гучний пташиний спів.

Нестор приладнав прапор. Й одразу ж почав збирати шишки й інший всілякий потріб у торбинку.

— Хвилюєтесь зі Степаном перед Несторовим першим навчальним роком? — Уля присіла на гілку, що лежала на землі.

— Хвилюємось, — усміхнулася Сана й сіла поруч. — Поки ми йшли, я  пригадала одну історію, трохи схожу на ту, що ти розповідала про Ару.

У молодшій школі в моєму класі навчався хлопець — біленький такий, з великими, трохи опуклими, блакитними очима. Андрієм його звали. І Андрієва усмішка бувала такою... я б тепер сказала: наче Місячна соната. Часто кажуть — усмішка сонячна, а та — ніби він бачив світло, попри те, що на душі в той момент — сутінки. Андрій іноді так усміхався, коли у стосунках з нами, однокласниками, чи вчителькою йому бувало непереливки. І я тоді не розуміла ясно, що відбувається, не знала як чинити, що казати. А потім з’явився новенький хлопчина, він навчався в нашій школі зовсім недовго, не пам’ятаю його імені. Якось я побачила, як він підійшов до Андрія і залишався поряд деякий час. Нічого не говорив, можливо, теж не знав, що казати, просто був поряд.

— Мамо, а розкажеш казку про вовків? — випірнув з пошуків Нестор.

— Добре.

Сана поглянула на Улю:

— Тільки це буде вже інша історія.

Деякий час Сана мовчала. А потім розпочала.

КАЗКА ПРО ВОВЧИЦЮ

Якось, дуже-дуже давно,  коли  люди, що возили сіль Соляним шляхом, ще не називались чумаками, — якось, коли поверталися вони степом з півдня додому, посеред білого дня стало так темно, що й не розгледіти майже нічого. А потім як спалахне! І вдарив  оглушливий грім — і воли, запряжені у вози, — чи то від сильного переляку, чи то просто від несподіванки, — зупинились. Й ані руш з місця.

— Перечекаємо тут трохи.

І вирішили подорожні вогнище розпалити — диких звірів відігнати, перепочити. Та  минуло вже понад годину, а потім й дві, на третю пішло — й так до ночі повернуло — та все темно, не видно нічого: ані місяця, ані шляху зоряного, ані хоч би однієї зірочки.

Аж тут біля вогнища показалась вовчиця. Стала повіддаль і дивиться.

— Та це ж та вовчиця, вовченя якої ми лікували! — підхопився молодий хлопець, аж смушева  шапка  йому на голові підскочила.

Вовки з таким рудуватим забарвленням не водились у тих краях. А років зо три тому підійшла до людей саме така вовчиця, із пораненим вовченям у зубах, рана на лапці якого вже почала гноїтись. Промили тоді ретельно рану соляним розчином, на ранок знову, підгодували-напоїли, та й розійшлися: люди й дикі звірі — кожен далі своєю дорогою.

— Так, це я, — раптом відповіла вовчиця людським голосом. — Дякую вам, добрі люди, що вовченя моє порятували. Бачила, як зупинилися  ви ще вчора, посеред дня. Скоро ранок, ось-ось розхмариться й сонце зійде, та воли ваші не підуть далі  — від потрясіння розгублені сильно. Дозвольте мені повести їх за собою, і якщо зрушать з місця, то далі як завжди йтимуть.

— Та як тобі це вдасться, якщо воли навіть нас не слухають, де вже тобі, звірині дикій.

— Бачу, є віз у вас невеликий. Запряжіть мене в нього, стану попереду й гукніть до мене в дорогу вирушати, як звично волам гукаєте.

Нікуди діватися: якщо воли не підуть — пропадуть тварини в степу. І люди без солі потерпатимуть.

Запрягли вовчицю у той невеликий віз, добре, що увесь він із дерева, не надто важкий був, й стала вона попереду обозу.

— Вйо!.. — полинуло степом

А вовчиця раптом як підстрибне високо — й у небо злетіла. І заясніло воно безліччю зірок, а віз з вовчицею все далі летів-летів — і тільки й бачили її.

— Оце так. Дременула наша вовчиця з возом.

— А мо, то лисиця насправді була.

Та бачать подорожні: а деякі зірки почали загорятися все яскравіше і яскравіше  — один, два... сім нарахували — і наче віз на небі окреслився! А найясніша — там, де вовчиця була впряжена. Малий Віз!
 
Тим часом воли заревіли — і рушили з місця.

Як проясніла небо — стало видно дорогу, а прямо над неї ясніла зірка, Полярна зоря.

А вовчиця з  возом пролетіла через Північний полюс й продовжила путь до рідних берегів, у далечину заполярну, туди, де й дотепер на острові Ванкувер морські прибережні вовки мешкають й діточок ростять, як і раніше, під сонцем і зорями.

— То виходить, сіль вовчиця поцупила. Можна ж було і попросити.

— Напевно, вона думала, що у її розповідь про далечину заполярну не повірять А може, у них, у вовків, заведено чинити так, без зайвих пояснень (тим паче у казкових).

— І полетіла на острів? Де солоний океан?

— Там, на віддалі від берегів, немає солончаків, острів великий.

— Тобто, це сталося десь на початку 2-го тисячоліття, — приєдналася Уля.

— Так, на початку казкового 2-го тисячоліття, — засміялася Сана.

— Мамо, а коли вовки підіймають голову до Місяця, вони бачать зірки?

— Не знаю, сину, — Сана піднялась з гілки й обтрусила одяг. — Вже час повертатись.

Коли наближалися до дороги, несподівано почався невеликий дощ. Краплини тихо торкалися обличчя й ніби дзвеніли у листя дерев на віддалі.

Війнуло світлою ніжністю, наче виходили вони прямо у квітучі сади.

 

 

 

 

Розділ 14

СЕМЕН

Електромобіль зупинився на стоянці біля Інституту історії.

— Хотіла сказати раніше… Улю, може бути, що Семен не впізнає тебе. Те, що було давніше — добре пам’ятає. А ось те, що сталося відносно нещодавно, почав іноді забувати. Семена перевели з охорони в помічники садівнику, зрештою, це справа його життя, — сказала Сана й поспішила в бік інституту.

— Дякую, що погодилась побути з Нестором! — гукнула, вже озирнувшись.

— То як, Несторе, підемо в сад? Ти ж тут частенько буваєш, проведеш до дядька Семена?

— Проведу.

Садові бруковані доріжки, на відміну від лісових, чутливі до підборів, й від ходи чулося вже не потріскування, а ритмічне постукування.

Сліди від дощу розтанули, ніби й не було його, але тут злагоджено працювала система поливу, і, попри спекотне літо, навколо все буяло.

— Айрісе, Айрісе! — раптом радісно загукав Нестор.

Айріс, кумедний коротколапий пес, біг назустріч так швидко, наче ось-ось — і злетить на своїх довгих вухах-крилах. Долетів.

— Айріс… Айріс…  привіт, — погладив собаку Нестор.

— Привіт, Несторе, — показався і дядько Семен. — Добрий день, — звернувся до Улі, Айріс уже махав їй хвостом. — Цей пес усім радий, такий вже з нього охоронець.  Мене звати Семен.

—  А я — Уля. Добрий день.

— Це моя тітонька, — додав Нестор.

— Як маєте час, можу показати вам розквітлий сьогодні верес, тут недалеко.

— Так, ходімо.

Верес квітнув світло-пурпуровими рядами, смугами призахідного неба. І Нестор не проминув нагоди побігати з Айрісом поміж цими хмаринами.

Трохи далі росли яблуні.

— Яблуні?

— Яблуні, — дядько Семен примружив очі й зморшки на його обличчі стали чіткішими, ніби обриси тоненьких гілок. —  Знаєте, я вирішив, що вивчусь лікувати дерева, коли ще  школярем прочитав про свого тезку, Семена … Він пішов на війну добровольцем. Тоді я дізнався про цю професію — арборист.  Яблуньки посаджені в пам’ять про тих, хто не встиг посадити дерева, мріяв, але не встиг.

— А он там — сосна?

— Італійська сосна, пінія. Я називаю це дерево Вергілій.

— Дуже гарно тут.

Уля озирнулась, шукаючи поглядом Нестора.

Нарешті він винирнув.

— Улю, мама вже повернулась! — крикнув Улі здаля.

Вона трохи розгублено поглянула на Семена: не хотіла обривати його розповідь.

— Обломей, його прізвище. Так, Семен Обломей. Доброго вам шляху. Приємно було познайомитись, — якусь хвильку Семен мовчав. — Я знаю, що забуваю іноді. Вже вибачайте, якщо щось не так. І якщо ми вже бачились раніше.

— Мені теж було приємно познайомитись з вами, Семене. До зустрічі.

 
***

— Улю, дивися….

Визирнуло сонце — і доріжку алеї перетнули довгі лінії-тіні високих дерев.
 
Біля електромобіля на них чекала Сана. Вона обпиралася на кузов і здавалася трохи стомленою.

— Мамо, а знаєш:  якби дядько Семен подивився б на зірки, то Айріс спочатку повернув би голову набік й підняв вухо ось так, — Нестор  повернув голову набік і рукою показав підняте уверх вухо. — А потім теж би дивився.

— Як пройшло, все добре? — запитала Уля.

— Так, все добре.

— Може, я поведу?

— Я увімкну помічника. Сину, а сходиш ще раз прогулятися побачити Семена й Айріса?

— Ще раз сказати привіт?

— Так. Улю, зачекаєш в машині? Я привітаюсь із Семеном і Айрісом — і ми з Нестором швидко повернемось.
 
І Нестор, як досвідчений провідник, повів маму туди, де в той день розквітнув верес.

А на сидінні авто залишились теки й аркуші.  

«Як і раніше», — подумала Уля.

Декілька з них впало додолу, Уля підняла.

«є така думка, що війни для людей — це природно
природність — хіба те саме, що неминучість?

окреслити — це ніби дати назву
окреслити — щоб дати назву?

художник розмиває тло, щось затемнює чи висвітлює, акцентує. і пам’ятає про цю умовність (якщо, працюючи, на чомусь не зациклиться)

наші оцінки щодо людей — знаки і символи для орієнтації у просторі, в конкретний проміжок часу, вони необхідні для рішень.
і описують реальність приблизно у тій же повноті, як знаки і символи на дорогах.
і часто з меншою точністю.

вражає історичний образ Христа, хоч історичних даних не так багато

«не судіть»
закони — каркас, що тримає будівлю наших відносин. можливо, малося на увазі всезнання судилищ

вдячність не завжди ствердження
прощення — не те саме, що потурання

любити, бачити прекрасним й мати силу серця бачити й інше. сказати «ні» тому, що суперечить совісті, — це не зрада

це як бачити воду лише у рідкому стані і стверджувати, що вода — завжди рідина

зусилля — теж частина природного потоку

повна залежність від обладнання на інших планетах, яке забезпечує можливість життя поселень,
і пошук планет з умовами, схожими на земні, з можливістю співналаштуватись, адже середовище поступово впливає на гени.
чи створення таких умов на придатній планеті, ніби виростити їх, наче квітку.
хоча — що як та планета матиме свою форму життя, нам непомітну, незрозумілу, невідану, — творити в пустелі і творити там, де вже є життя, знищивши його?

ідеї можна викривити, приглушити, забути, все ж їх неможливо вбити.
чи потребує ідея жорстокого, насильного втілення, якщо вона життєспроможна і своєчасна?

«право на повстання проти тиранії та гноблення»

це  свобода — не знати всього
це  свобода — не знати всього?

розуміння і завмерле розуміння
кристалізація і закам’яніння

наміри, як вогонь

всепоглинаюче прагнення розширення (тобто контролю)

відпускати

можливо, на деякі питання знайдуться відповіді й відповідні дії, якщо їх поставлять собі водночас немало людей

прагнення бути хорошим може бути сильнішим за прагнення до хорошого

справедливість, правда не завжди перемагають — у певний відрізок часу

можливість обирати, на що сплачувати податки

відчуття не тільки неповторності, а й невилучності будь-якого досвіду
напевно, в той чи інший час усі сліди зникнуть — але не спільний досвід?

від байдужості до рівноваги

бути людиною — теж професія
адже людина вибудовує суспільство і стосунки з природою

можна бути уважним, але не співчутливим, можна бути співчутливим, але неуважним. поєднання може допомогти не схибити (неточний вислів)

Трипільська культура, Хараппська цивілізація, друга частина правління Ашоки в державі Мауріїв — це в історії  періоди без воєн. відносно нетривалі на певних територіях, у певних умовах.
наш час, кінець першого століття 3-го тисячоліття, — чи стане для всієї планети початком цивілізацій «потиску руки»? відкритості і прагнення до правди

у слова любов немає антоніма

ідея Третього Риму суперечила православному християнству, адже в ньому соборність церкви — це зосередження  навколо Христа, але не місця.

сумнів як розхитаність
і сумнів як пам’ять про те, що будь-чиє і власне бачення може бути помилковим — якщо від рішень і дій залежить чиєсь життя — має бути зобов’язання сумніватися, трудитися сім раз відміряти, наскільки є на це час, перш ніж щось вчинити.
можливо, таке пам’ятання допоможе протистояти сильному впливу на свідомість, який було здійснено непомітно

призабуття чи віддаленість бувають необхідними, і  в такому забутті є своя краса.

земля як приватна власність чи як спільна — обидва випадки потребують культури: перший — розуміння умовності меж, другий — права на особистий простір й непримусу до співпраці

чорний мурашка, що щойно прокинувся після зими, сходить на вершину білих дверей — привіт, весно! і кліщ за вухом приблудного кота — весно, привіт.

рамки сприйняття
не завжди погляд з іншої точки зору розширює свідомість. іноді це перенесення рамок у тих же межах, тільки в іншу точку перебування

з точки А в точку Б можна й не дійти, якщо шлях безлюдний.
безлюдний — це без людей чи людяності?»

Безшумно відчинились дверцята електромобіля.

— Ось і ми, — засвітила Сана світло-карими очима.

Уля простягнула їй аркуші.

— Співзвучно, сестричко. Але, здається, тут майже нічого на тему твоєї нинішньої праці.

— Та отож, — Сана поклала аркуші на заднє сидіння, біля Нестора, — Зате для жабок-орігамі чи на кораблики ці аркуші точно згодяться.

— А ти читала Вергілія?

— Так.

— У порівнянні з тобою, я прочитала дуже мало.

— Не переймайся. Зустріч з книгами, як з людьми, з усіма не побачишся. Й сусідське спілкування — та сама книга життя.

— То я можу не йти в школу? — у голосі Нестора почулася надія. — Я ж дружу з Мер’єм.

— Пристебни пасок безпеки, Несторе, — усміхнулась Сана. — І ти, Улю. Вирушаємо.

 

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Світлина https://torange.biz/

 

 

  Читаймо також на "Малій Сторінці":

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: