Олена Більчук. «Камінь» («У танці відстаней», частина 11, фантастика, начерк)


 

Олена Більчук

КАМІНЬ

(«У танці відстаней», частина 11, фантастика, начерк)


— Здогадайтесь, як цей кристал назвали. У вас три спроби.

— Щось на кшталт нептуніто? — припустила Уля.

— Занадто просто, як аж для трьох спроб, друга спроба! — вигукнув Василь. Він зараз нагадував хлопчака, яким був у дитинстві: із розкуйовдженим волоссям, широкою щасливою усмішкою.

— А ти постав питання так, щоб у нас не було іншого вибору, окрім як здогадатися, — у голосі Богдани вчувся виклик.

— Та це, схоже, був натяк, бунт на кораблі! Зосередьтесь, а то втратите спроби. За проханням-вимогою даю напрям — перше правило кодексу працівників космічної галузі.

—  Ага, шанування попередників… то, може,… щось таке як астроній? — Уля серйозно налаштувалась відгадати.

— Улю, занадто прямолінійно, трохи вбік, або, точніше, далі. Далі у часі — це була ще одна підказка — й у вас остання спроба!

— А то що? Інакше ніяк не дізнаємося? — в блакитних очах Богдани спалахували сяїнки сміху.

— Невже Лірида? — запитала Уля.

— Так! Ліридій.

Лірида — назва інтернату, їхньої зорельотної школи. Світла будівля, з двома вежами, і цим вона нагадувала Андрушівську обсерваторію. При заснуванні, а Уля, Василь, Богдана й Устим були серед перших випускників, у її лабораторію було подаровано на збереження й дослідження  невеликий метеорит — з метеорного потоку Лірид — один із уламків боліда. Він спалахнув над Київщиною у квітні 2023 року, спалах, природа якого не була ніким спрямована для знищення. Чистий голос Космосу — між вибухами, розривами війни.

Таким чином у назві новоствореного кристала науковці, що завершили дослід на космічній станції, передали їм привіт — тим, хто цей дослід розпочав.

— І завтра, о третій, вийдемо всі разом на зв’язок зі станцією.

— Чудово, —  в один голос сказали Богдана й Уля.

— Наразі це все, що відомо. Піду, бо Устим, мабуть, вже зачекався, віта!

— Бувай! Але з такими хорошими новинами можна ще не раз повертатися, Устиму теж ці слова передай! — гукнула вслід Уля. — Давно не бачила Василя таким радісним, — звернулася до Богдани. — Це, напевно, від зустрічі у космосі, хай лише через зв’язок.

— Так, напевно.

— Ти наче ще трохи гніваєшся на нього за Етерію?

— Не знаю, але я йому вдячна, насправді.  І я… я зблизилася з батьками, — Богдана почала наводити лад на столі. — Випадково дізналася, як їм непросто було ці роки, і зрозуміла, що наше відсторонення не було відчуженням. Вони не хотіли вплинути на мій вибір, а я й не цікавилася нічим особливо, окрім як нашими зорельотними справами.

— Розумію, — Уля підняла перемикач: його ненароком зачепила Богдана, і він упав поряд. — Богдано, ти ж знаєш, ми раді, що тебе запросили в Науково-дослідний центр, і якщо вирішиш залишитися і не зможеш приєднатися до третього етапу, то не сприймемо це за відступ. Матимуть наші експерименти результат чи ні — у будь-якому разі твоя особиста наукова праця не має зупинятися.

— Але ж ми розумно розбили наш експеримент на етапи, тому, сподіваюсь, у мене вийде все поєднати.

— Безсумнівно, ми дуже розумні, — усміхнулася Уля. — Ти ще залишаєшся на годинку, як планувала?

— Так.

— У холодильнику є пакет кефіру.

— О, дякую.

— До завтра.

— До завтра.


***

Корпус з біофізичними лабораторіями знаходився на території Ботанічного саду.

Вітер.

Весняний день проминав синім небом, бігли хмари.

— Добрий вечір.

Це була Галина Назарівна, вона мешкала в одній із кімнат корпусу навпроти, і зараз йшла назустріч:

— У вас позавчора світло всю ніч горіло, багато роботи, напевно?

— Так, але вночі просто забули вимкнути, автоматична система, буває, виходить з ладу.

— А-а. Я думала, там хтось був. Хоча… мабуть, був. Було світло.

— Так, світло.

— Гарного вечора, — Галина Назарівна попрямувала стежиною додому, і її тендітну постать огорнув вітер.

— І вам гарного вечора.

«Може, покликати її завтра на зустріч зі станцією?»

Уля присіла на лаву поряд зі стежиною, ще не розквітлим молодим каштаном. Повз проходило троє людей: вони дзвінко сміялися, говорили, здається, португальською. Горобець хитнув гілку. Величезна пір’їна у його дзьобику тріпотіла, ніби парус.

«Наче пізнувато вже сьогодні для залицянь, а може, йому й пощастить, а ні — то хай завтра», — подумала Уля. Вона згадала, прочитала, що пташенят горобці годують протягом місяця через кожні п’ятнадцять хвилин, а потім — щопівгодини.

Уля увімкнула на смартфоні режим малювання, провела перші лінії — й перемкнула на креслення. «З мене ще той художник».

Різноколірні багатокутники мали всередині кожен білу плямку, які з’єднувались між собою білими тонкими лініями. «Все-таки нерівні лінії було б краще». Уля долучила в деяких фігурах зміну кольору чи тону.

І надіслала зображення Сані й Устимові. «Просто умовна схема», — так підписала, «пізніше поясню», — додала.

«Тін-н-н».

Звук повідомлення, від Устима.

«Це ніби розгортка кристала, у якому грані з різних речовин?» — «Ніби».

«Цікаво, і якби ще лінії були нерівними», — відгукнулась Сана.

«Так, нерівні були б точнішими».


***

Уля піднялась на пагорб.

Синій Дніпро.

Й інші дороги.  Для літакомобілей — не надто багато.

Навколишні звуки — шум, шелест, щебет… — неначе розкришувалися, нагадуючи джазові імпровізації, а потім — знову звелися.

«Крашен вечір».

Вона сфотографувала місто, мости — й на прохання надіслала Сані.

— Не заважатиму? — почула за спиною.

— Що? Ні-ні, — трохи розгублено відповіла, озирнувшись.

Це був чоловік, якого Уля бачила вже раніше: серед команди реставраторів фасадів церков, що височіли за пагорбами.

— Добрий вечір. Я бачу вас час від часу в Саду. Ви теж десь тут працюєте?

— Так. О-он у тих лабораторіях.

— А я реставрую. А мешкаю з родиною о-он там, — чоловік показав на білу висотку, що виднілась за деревами. — Мій прапрадід також колись відновлював монастир, тільки не Видубицький, а Іонинський, і теж у 55 років.

— Цікаво.

— Гарно, — чоловік поглянув на Сонце, що наближалось до захмареного обрію. — Ніколи не розумів, як можна запросто руйнувати щось, передчасно, недомислами або ж, виправдовуючись, вказувати на інших, яким необережним правом, наче це створене тими, хто руйнує.

— Ви вірите, що все це кимось ось саме так створено? — запитала Уля.

— Спробую сказати словами науки — вірю, що був імпульс, вектор.

— Чому б не висловитися припущенням?

— Ви ж не станете заперечувати існування такої сили?

— Але силою віри було вчинено й багато зла на Землі. Й зведено стін і звинувачень там, де їх могло не бути.

— Розвиток науки надав ударну силу й раціональному, яке є відносним й неповним насправді.

— Так, розумію, про що ви. І те, що сприйняття Бога як Усього може сильно наблизити до відчуття повноти, до якої наука завжди лише йтиме. Та пізнання і творчість хіба не пов’язані з імпульсами?

— Я не заперечую науку. Напевно, ви нещодавно з кимось дискутували з цього приводу, — дружньо усміхнувся чоловік. — До речі, моє ім’я Феодосій.

— Уля. І я не кажу, що Бога в Космосі ніхто не побачив.

Квіти, а на пагорбі росли польові, почали потроху згортати пелюстки.

Неначе згорталися опори, ті, які були на перших космічних стартових майданчиках.

— Я іноді читаю наукові статті, хоч майже нічого не шурупаю, та все-таки можу щось відчути — я про красу взаємодії. Якщо не таємниця: над чим нині працює ваша команда?

— З кристалами. Але зараз не тільки задля дослідження й створення нових. На зорельоті у процесі експерименту..

— На зорельоті? Даруйте, що перебив, але тепер ясно, чому ваше обличчя мені здалося знайомим!

— Тоді, під час останнього польоту, сталася непередбачена зміна електромагнітного поля, яку зафіксували чутливі датчики. Тривала зміна. Й оскільки техніка працювала в заданому режимі й інших впливів не спостерігалося, то є припущення, що причина могла бути в нас. При сприятливих умовах. Ось ті зміни –- наша теперішня увага. Я вас ще не стомила?

— Ні-ні, продовжуйте.

— Насправді, нічого особливого. Це ж давно відомо, що будь-яке фізичне тіло може випромінювати, і так чи інакше робота мозку має вплив на середовище. А ми були на одній хвилі, міг статися сильний резонанс. І, напевно, не те що б думки збіглися, а саме налаштованість, певний стан. Це не є відкриття. Але підтвердження об’єднаної сили може посилити відчуття відповідальності не тільки за наші дії, а й за мислення, його вектор, як ви кажете. Та у нас поки не виходить досягти знову саме тривалого ефекту.

— Отже, таке не є частим?

— Ні, навіть несхожі люди можуть зрезонувати у чомусь, й на відстані теж. Питання в тому, щоб вхопити мить, а також зафіксувати — чи не спрацьовували інші вагомі фактори. Коротко кажучи, умови лабораторії досить штучні, а природні, спонтанні, можуть не дати достатньої доказової бази. У нашому випадку поки залишаємось на рівні припущення.

— Гадаю, у вас вийде. Вірю, — усміхнувся Феодосій.

— Знаєте… є відчуття, що наш міжзоряний період був тестовим. Немає сумніву, що незабаром будуть нові можливості й ми маємо бути готовими. І мені здається, що нам, людям, дещо вдалося пройти.

— Що саме?

— По перше, це ставлення до Космосу як до спільного простору. Так, як вдалося в Антарктиді. Потім необхідність знищення зброї масового ураження як стримувального засобу, залишити потужну зброю лише для захисту Землі від ймовірного нападу іншопланетян, з продуманим доступом. Яка, вірю, нам не знадобиться.

— Не вірите у зоряні війни?

— Ні.

— А у відсутність битв?

— Для мене мир –- це не відсутність битв. Битви –- не те саме, що бої. Сподіваюся, що боїв у майбутньому на Землі не буде. Але чи вірю? Це складно. Тому приєднуюсь до тих, хто вважає, що надпотужна зброя не може бути у нас на озброєнні. Адже людина, коли програє, наприклад у шахи, може змести всі фігури з дошки. Не можна допустити знищення життя на планеті тільки  тому, що хтось — а група людей досить легко може стати одним — раптом захоче довести свою велич чи не зуміє визнати власні хиби й не навчиться гідно програвати.

Сонце заховалося за синю смугу, осяваючи небо. Квіти, польові й ще тендітніші — квіти уваги, ледь похитувалися — вітер стишувався.

Ріка.

І вже прилетіли серпокрильці.

 

Photo by Felix Mittermeier.

Photo by Felix Mittermeier.

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
 

 

 

 Читаймо також на "Малій Сторінці":

Крокуючий солдат. Скульптура Олександра Архипенка.

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

Минуле. Скульптура Олександра Архипенка, 1926 р."Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

Простираючись горизонтально — скульптура Олександра Архипенка.««Як же цей торс нагадує тюленя. Тюленя, коли він не у воді. Істоту, що знаходиться у менш сприятливому для руху середовищі. Тільки тюлені, зазвичай, дивляться прямо або вбік, а тут — уверх…» «Улю!» — покликав Устим. І теж підійшов до скульптури Олександра Архипенка, що розташовувалась на невеликому майдані Саду просторових експериментів — архітектурного комплексу поряд із Центром дослідження Космосу. На майданчику, майстерно викладеному мозаїчною бруківкою, було з десяток скульптурних композицій різних авторів...» (Олена Більчук)

 

Місяць — скульптура Олександра Архипенка."Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті  вулиця. Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці  чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною. Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею..." (Олена Більчук)

 

Гондольєр — скульптура Олександра Архипенка."Планета Етерія світилася ніжно-пастельними теракотовими відтінками. Зонд для дослідження стану планети мав сісти на її поверхню за вісім годин. Він був надісланий із зорельоту «Мажара» в зону можливої наявності речовини йота. За щасливим збігом, у цій зоні не прослідковувалося видимих ознак поселень — обрисів будівельних комплексів, доріг чи штучного освітлення у затемнений час. При прибутті в сектор Етерії зореліт увійшов у режим прихованості, яку забезпечувала система Екранування об’єктів у космосі ŜOS (ШОС) — це абревіатура назви системи мовою есперанто, Ŝirmádo de objе́ktoj en la spáco. Такий режим дозволяв бути непоміченим для можливих іншопланетних цивілізацій. Відповідно, зв’язок із Центром координування польотів на Землі був обмежений..." (Олена Більчук)

 

Скло на столі — скульптура Олександра Архипенка."— Якби колись сміливці не ризикували у спробах злетіти, не опускались на незвідану глибину, не відкривали нові землі, або не проводили небезпечні наукові експерименти, ми, розвідники космосу, зараз не обговорювали б тут — іти на контакт з Етерією чи ні. — Так, Грейс, нас тут не було б. Але на той час вони ризикували тільки собою. — Розумію, капітане Мінхо. Що ж, скористаємося наступним шансом років так через …надцять, і, можливо, тоді високі технології будуть лише допоміжною, а не стримуючою силою. Вечірня нарада міжнародного екіпажу у складі капітана зорельоту й капітанів команд, а також двох науковців наближалася до м’якого завершення. В ілюмінаторі й на екрані Етерія, у затемненому часі, блимала вогнями..." (Олена Більчук)

 

МА. Скульптура Олександра Архипенка."Розпочалася нова доба. Ще було увімкнено режим ночі. В ілюмінаторах мерехтіло тихе зоряне світло. Й пам’ять про невидиму далеку гарячу зірку, яка для Землі завжди світить у режимі світанку. Залишилось дві доби екранування, а потім їхній відсік, який під час переходу через Простір ЕлI з невідомих причин відокремився від зорельоту «Мажара», стане видимим для мешканців незвіданої планети Етерії. За правилами — потенційний ворог, особливо з більш розвиненими технологіями, не має отримати жодної інформації про Землю. Рішення прийнято. Не тепер — щоразу, напередодні польоту, кожен із зорельотців мав підтвердити свою готовність у разі необхідності здійснити це. А саме: якщо протягом двох діб за Богданою, Устимом, Уляною і їхнім капітаном Василем не прилетить із Землі рятівний зореліт, то у відсіку ними буде увімкнено режим самоліквідації..." (Олена Більчук)

 

Мокрець, Зірочник середній (Stellaria media).«— Устиме, ти в Центрі?
— Так.
Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.
— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.
— Добре, Улю.»

(Олена Більчук)

 

Рисунок Олександра Архипенка."Великі краплини вдарили об шибку. Голосно, наче хтось жбурнув сіллю в металеву пластину. З вишневої гілки безстрашно злітав останній листок, ще сліпучо-жовтий. — Ого, знову дощ, — сказала Сана й відгорнула завісу, відкривши повністю панорамне вікно, — у кімнаті стало трохи світліше. Будинок був невеликий, а наявність багатьох зон — вітальної, для роботи чи для тренувань — була наслідком продуманої системи висувних і розкладних меблів, перегородок. Лише невелика дитяча кімната не змінювала призначення. І зараз там тихіше за тихо — Нестор був у садочку..." (Олена Більчук)

 

Photo by Felix Mittermeier.« — Здогадайтесь, як цей кристал назвали. У вас три спроби. — Щось на кшталт нептуніто? — припустила Уля. — Занадто просто, як аж для трьох спроб, друга спроба! — вигукнув Василь. Він зараз нагадував хлопчака, яким був у дитинстві: із розкуйовдженим волоссям, широкою щасливою усмішкою. — А ти постав питання так, щоб у нас не було іншого вибору, окрім як здогадатися, — у голосі Богдани вчувся виклик. — Та це, схоже, був натяк, бунт на кораблі! Зосередьтесь, а то втратите спроби. За проханням-вимогою даю напрям — перше правило кодексу працівників космічної галузі...» (Олена Більчук)

 

Олена Більчук. Синє радіо (У танці відстаней, розділ 12, фантастика, начерк)"На розкриту долоню Улі несподівано впав жовтий листок — літо у розпалі. А день — надвечір'я.
— Улю, за твоїми словами, кульки були сріблястими, а Василь описав їх ...
— Василь? — притишила голос Уля. — Ви зустрічались?
— Так, зустрічались. Можна? Глянути, — Данило взяв листок з Уліної долоні. — І, за його словами, вони були зеленими. А в Устима — синіми. А Богдана — Богдана бачила не кульки.
— Зачекай. То у вас був збір, де ви говорили про іншопланетні кульки, а я про це ось щойно дізнаюся? Згадавши про них побічно..." (Олена Більчук)

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті:

Олена Більчук. Твори для дітей: казки та дитячі оповідання.

Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати",  "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша", "Історія, яку розповів вітер". А також — оповідання та повісті.  

Останні коментарі до сторінки
«Олена Більчук. «Камінь» («У танці відстаней», частина 11, фантастика, начерк)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми