Олена Більчук
КАМІНЬ
(«У танці відстаней», частина 11, фантастика, начерк)
— Здогадайтесь, як цей кристал назвали. У вас три спроби.
— Щось на кшталт нептуніто? — припустила Уля.
— Занадто просто, як аж для трьох спроб, друга спроба! — вигукнув Василь. Він зараз нагадував хлопчака, яким був у дитинстві: із розкуйовдженим волоссям, широкою щасливою усмішкою.
— А ти постав питання так, щоб у нас не було іншого вибору, окрім як здогадатися, — у голосі Богдани вчувся виклик.
— Та це, схоже, був натяк, бунт на кораблі! Зосередьтесь, а то втратите спроби. За проханням-вимогою даю напрям — перше правило кодексу працівників космічної галузі.
— Ага, шанування попередників… то, може,… щось таке як астроній? — Уля серйозно налаштувалась відгадати.
— Улю, занадто прямолінійно, трохи вбік, або, точніше, далі. Далі у часі — це була ще одна підказка — й у вас остання спроба!
— А то що? Інакше ніяк не дізнаємося? — в блакитних очах Богдани спалахували сяїнки сміху.
— Невже Лірида? — запитала Уля.
— Так! Ліридій.
Лірида — назва інтернату, їхньої зорельотної школи. Світла будівля, з двома вежами, і цим вона нагадувала Андрушівську обсерваторію. При заснуванні, а Уля, Василь, Богдана й Устим були серед перших випускників, у її лабораторію було подаровано на збереження й дослідження невеликий метеорит — з метеорного потоку Лірид — один із уламків боліда. Він спалахнув над Київщиною у квітні 2023 року, спалах, природа якого не була ніким спрямована для знищення. Чистий голос Космосу — між вибухами, розривами війни.
Таким чином у назві новоствореного кристала науковці, що завершили дослід на космічній станції, передали їм привіт — тим, хто цей дослід розпочав.
— І завтра, о третій, вийдемо всі разом на зв’язок зі станцією.
— Чудово, — в один голос сказали Богдана й Уля.
— Наразі це все, що відомо. Піду, бо Устим, мабуть, вже зачекався, віта!
— Бувай! Але з такими хорошими новинами можна ще не раз повертатися, Устиму теж ці слова передай! — гукнула вслід Уля. — Давно не бачила Василя таким радісним, — звернулася до Богдани. — Це, напевно, від зустрічі у космосі, хай лише через зв’язок.
— Так, напевно.
— Ти наче ще трохи гніваєшся на нього за Етерію?
— Не знаю, але я йому вдячна, насправді. І я… я зблизилася з батьками, — Богдана почала наводити лад на столі. — Випадково дізналася, як їм непросто було ці роки, і зрозуміла, що наше відсторонення не було відчуженням. Вони не хотіли вплинути на мій вибір, а я й не цікавилася нічим особливо, окрім як нашими зорельотними справами.
— Розумію, — Уля підняла перемикач: його ненароком зачепила Богдана, і він упав поряд. — Богдано, ти ж знаєш, ми раді, що тебе запросили в Науково-дослідний центр, і якщо вирішиш залишитися і не зможеш приєднатися до третього етапу, то не сприймемо це за відступ. Матимуть наші експерименти результат чи ні — у будь-якому разі твоя особиста наукова праця не має зупинятися.
— Але ж ми розумно розбили наш експеримент на етапи, тому, сподіваюсь, у мене вийде все поєднати.
— Безсумнівно, ми дуже розумні, — усміхнулася Уля. — Ти ще залишаєшся на годинку, як планувала?
— Так.
— У холодильнику є пакет кефіру.
— О, дякую.
— До завтра.
— До завтра.
***
Корпус з біофізичними лабораторіями знаходився на території Ботанічного саду.
Вітер.
Весняний день проминав синім небом, бігли хмари.
— Добрий вечір.
Це була Галина Назарівна, вона мешкала в одній із кімнат корпусу навпроти, і зараз йшла назустріч:
— У вас позавчора світло всю ніч горіло, багато роботи, напевно?
— Так, але вночі просто забули вимкнути, автоматична система, буває, виходить з ладу.
— А-а. Я думала, там хтось був. Хоча… мабуть, був. Було світло.
— Так, світло.
— Гарного вечора, — Галина Назарівна попрямувала стежиною додому, і її тендітну постать огорнув вітер.
— І вам гарного вечора.
«Може, покликати її завтра на зустріч зі станцією?»
Уля присіла на лаву поряд зі стежиною, ще не розквітлим молодим каштаном. Повз проходило троє людей: вони дзвінко сміялися, говорили, здається, португальською. Горобець хитнув гілку. Величезна пір’їна у його дзьобику тріпотіла, ніби парус.
«Наче пізнувато вже сьогодні для залицянь, а може, йому й пощастить, а ні — то хай завтра», — подумала Уля. Вона згадала, прочитала, що пташенят горобці годують протягом місяця через кожні п’ятнадцять хвилин, а потім — щопівгодини.
Уля увімкнула на смартфоні режим малювання, провела перші лінії — й перемкнула на креслення. «З мене ще той художник».
Різноколірні багатокутники мали всередині кожен білу плямку, які з’єднувались між собою білими тонкими лініями. «Все-таки нерівні лінії було б краще». Уля долучила в деяких фігурах зміну кольору чи тону.
І надіслала зображення Сані й Устимові. «Просто умовна схема», — так підписала, «пізніше поясню», — додала.
«Тін-н-н».
Звук повідомлення, від Устима.
«Це ніби розгортка кристала, у якому грані з різних речовин?» — «Ніби».
«Цікаво, і якби ще лінії були нерівними», — відгукнулась Сана.
«Так, нерівні були б точнішими».
***
Уля піднялась на пагорб.
Синій Дніпро.
Й інші дороги. Для літакомобілей — не надто багато.
Навколишні звуки — шум, шелест, щебет… — неначе розкришувалися, нагадуючи джазові імпровізації, а потім — знову звелися.
«Крашен вечір».
Вона сфотографувала місто, мости — й на прохання надіслала Сані.
— Не заважатиму? — почула за спиною.
— Що? Ні-ні, — трохи розгублено відповіла, озирнувшись.
Це був чоловік, якого Уля бачила вже раніше: серед команди реставраторів фасадів церков, що височіли за пагорбами.
— Добрий вечір. Я бачу вас час від часу в Саду. Ви теж десь тут працюєте?
— Так. О-он у тих лабораторіях.
— А я реставрую. А мешкаю з родиною о-он там, — чоловік показав на білу висотку, що виднілась за деревами. — Мій прапрадід також колись відновлював монастир, тільки не Видубицький, а Іонинський, і теж у 55 років.
— Цікаво.
— Гарно, — чоловік поглянув на Сонце, що наближалось до захмареного обрію. — Ніколи не розумів, як можна запросто руйнувати щось, передчасно, недомислами або ж, виправдовуючись, вказувати на інших, яким необережним правом, наче це створене тими, хто руйнує.
— Ви вірите, що все це кимось ось саме так створено? — запитала Уля.
— Спробую сказати словами науки — вірю, що був імпульс, вектор.
— Чому б не висловитися припущенням?
— Ви ж не станете заперечувати існування такої сили?
— Але силою віри було вчинено й багато зла на Землі. Й зведено стін і звинувачень там, де їх могло не бути.
— Розвиток науки надав ударну силу й раціональному, яке є відносним й неповним насправді.
— Так, розумію, про що ви. І те, що сприйняття Бога як Усього може сильно наблизити до відчуття повноти, до якої наука завжди лише йтиме. Та пізнання і творчість хіба не пов’язані з імпульсами?
— Я не заперечую науку. Напевно, ви нещодавно з кимось дискутували з цього приводу, — дружньо усміхнувся чоловік. — До речі, моє ім’я Феодосій.
— Уля. І я не кажу, що Бога в Космосі ніхто не побачив.
Квіти, а на пагорбі росли польові, почали потроху згортати пелюстки.
Неначе згорталися опори, ті, які були на перших космічних стартових майданчиках.
— Я іноді читаю наукові статті, хоч майже нічого не шурупаю, та все-таки можу щось відчути — я про красу взаємодії. Якщо не таємниця: над чим нині працює ваша команда?
— З кристалами. Але зараз не тільки задля дослідження й створення нових. На зорельоті у процесі експерименту..
— На зорельоті? Даруйте, що перебив, але тепер ясно, чому ваше обличчя мені здалося знайомим!
— Тоді, під час останнього польоту, сталася непередбачена зміна електромагнітного поля, яку зафіксували чутливі датчики. Тривала зміна. Й оскільки техніка працювала в заданому режимі й інших впливів не спостерігалося, то є припущення, що причина могла бути в нас. При сприятливих умовах. Ось ті зміни –- наша теперішня увага. Я вас ще не стомила?
— Ні-ні, продовжуйте.
— Насправді, нічого особливого. Це ж давно відомо, що будь-яке фізичне тіло може випромінювати, і так чи інакше робота мозку має вплив на середовище. А ми були на одній хвилі, міг статися сильний резонанс. І, напевно, не те що б думки збіглися, а саме налаштованість, певний стан. Це не є відкриття. Але підтвердження об’єднаної сили може посилити відчуття відповідальності не тільки за наші дії, а й за мислення, його вектор, як ви кажете. Та у нас поки не виходить досягти знову саме тривалого ефекту.
— Отже, таке не є частим?
— Ні, навіть несхожі люди можуть зрезонувати у чомусь, й на відстані теж. Питання в тому, щоб вхопити мить, а також зафіксувати — чи не спрацьовували інші вагомі фактори. Коротко кажучи, умови лабораторії досить штучні, а природні, спонтанні, можуть не дати достатньої доказової бази. У нашому випадку поки залишаємось на рівні припущення.
— Гадаю, у вас вийде. Вірю, — усміхнувся Феодосій.
— Знаєте… є відчуття, що наш міжзоряний період був тестовим. Немає сумніву, що незабаром будуть нові можливості й ми маємо бути готовими. І мені здається, що нам, людям, дещо вдалося пройти.
— Що саме?
— По перше, це ставлення до Космосу як до спільного простору. Так, як вдалося в Антарктиді. Потім необхідність знищення зброї масового ураження як стримувального засобу, залишити потужну зброю лише для захисту Землі від ймовірного нападу іншопланетян, з продуманим доступом. Яка, вірю, нам не знадобиться.
— Не вірите у зоряні війни?
— Ні.
— А у відсутність битв?
— Для мене мир –- це не відсутність битв. Битви –- не те саме, що бої. Сподіваюся, що боїв у майбутньому на Землі не буде. Але чи вірю? Це складно. Тому приєднуюсь до тих, хто вважає, що надпотужна зброя не може бути у нас на озброєнні. Адже людина, коли програє, наприклад у шахи, може змести всі фігури з дошки. Не можна допустити знищення життя на планеті тільки тому, що хтось — а група людей досить легко може стати одним — раптом захоче довести свою велич чи не зуміє визнати власні хиби й не навчиться гідно програвати.
Сонце заховалося за синю смугу, осяваючи небо. Квіти, польові й ще тендітніші — квіти уваги, ледь похитувалися — вітер стишувався.
Ріка.
І вже прилетіли серпокрильці.
Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: