Олена Більчук. «Нитки» («У танці відстаней», частина 4, начерк, фантастика)

 

Олександр Архипенко. Скульптура «Місяць».
 

 

Олена Більчук

НИТКИ

(«У танці відстаней», частина 4, начерк, фантастика)

Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті  вулиця.

Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці  чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною.

Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею. 

Знову спрацював сигнал, з точними координатами. Уля підбігла до високої будівлі — і побачила двох чоловіків, що зависли на рівні передостаннього поверху, десь на відстані двох метрів один від одного, тримаючись за напівобірваний карниз тераси. Поглянула через розпізнавальний пристрій — так, це були Устим і Данило. Вона кинулась всередину, біжучи до ліфта, озиралась навколо, з надією помітити щось схоже на мотузку, адже у її наплічнику був лишень один комплект репшнура.

Коли вибігла на відкриту терасу, почула слова Устима:

— Улю, спершу — капітан.

Уля закріпила репшнур схоплювальним вузлом за одну із колон.

— Даниле, тримай!

А потім кинулася до Устима, тримаючись за колону, схопила його за зап’ясток, за мить карниз обірвався й вони разом ринули униз.

Дві секунди стрімкого руху — раптово змінилися на — ширяння? «Невже тут є аеродинамічна  труба-невидимка?» — подумала Уля.

Вона повільно спускалася вниз, споглядаючи Місяць й уявляючи, як у водах його неіснуючого моря могла б відображатися Земля…

Приземлення. Серед кущів. Тихо. Зовсім тихо.

«Якось чудернацько. О цій порі тут мав би звучати об’єднаний хор цикад і коників».

Уля розплющила очі. У кімнаті, навпроти, сидів Данило, він зняв шолом й поклав його на стіл.

— З посадкою у штатному режимі! 

— Так — не нормально.

Уля теж зняла шолом.   

— Улю, по-перше, я отримав твою згоду на занурення у віртуальне моделювання. По-друге, якби не обмеження у часі, я б не став використовувати такий метод.

— Що ж, принаймні результат тебе задовольнив? Адже я кинула страховку тобі, як капітанові.

— А може, кинути єдину страховку Устимові теж було правильним? Для виконання подальшого завдання залишилось б двоє толкових людей. Як багато капітан зможе зробити сам, без команди? Чи з напарником, якого мучить совість і біль, що він не встиг порятувати друга дитинства? Ще хочеш віднайти найправильніше рішення? У тебе була можливість допомогти — і ти це зробила. Так, як змогла і відчувала у той момент. Це все. Крапка.

— Крапка? 

— Ти прагнеш контролювати те, і тих, що не піддається твоєму контролю. Одна із причин агресії і воєн, до речі.

— До речі, у таке темне моделювання можна було б додати психоделічну музику. Особливо в коридорах. 

—  Тоді б ти одразу здогадалась, що щось не так, — засміявся Данило. У нього був красивий, відкритий, майже дитячий сміх, неочікувано для його характеру. Невисокий на зріст, Данило, здавалося, мав досить типову зовнішність, що було б добре для розвідки десь на Землі, типову, якби не постава. Люди, які б настільки тримали поставу — насправді, зустрічаються нечасто. — А про те, як вчинили у програмі твої напарники, хочеш дізнатися?

Уля відповіла не одразу.

— Ні, Даниле. Скористаюся можливістю обрати довіру.

***

Уля прямувала у сектор відпочинку Тренувальної бази зорельотців. І натрапила поглядом на «Синоптика» — розташовану на стіні програму передбачення погоди. «Це точно не «Вахтерка», — усміхнулася. 

Уже багато днів було хмарно, час від часу сильно дощило. Хоча тренування, в основному, проходили в спеціальних приміщеннях, вона раптом відчула, що було б добре, хоч на декілька хвилин, загорнутися у серпневий сонячний день, неначе в м’яку світлу ковдру. 

І натиснула на кнопку завтрашнього дня.

Хмарна погода протримається увесь день. Дощ розпочнеться ще до світанку, але до середини дня повинен припинитися. Вітер північно-західний, помірний, місцями пориви до 25–30 м/с.

Якщо матимете бажання, можете залишити відгук про нашу роботу. Дякуємо.

Поряд із мікрофоном, на сенсорному екрані з’явилася клавіатура. Подякувавши за працю синоптикам, Уля швидко набрала далі:

Наскрізь бездашні собаки, бездашні дерева і люди уміють ткати плащики з ни́ток міцних дощів.

***

Уже тиждень у ЗМІ не було повідомлень щодо польоту зорельоту «Мажара» на одну із планет Місцевої Міжзоряної хмари в Рукаві Оріона.

З Центру досліджень Космосу відповіді на черговий запит Сани теж поки не було. Окрім «очікуйте».

Деякий час вона сиділа й дивилась на монітор, потім почала щось друкувати.

— Сано, а що це за дві рибки плавають в банці, у нас намічається акваріум? — неголосно запитав її чоловік, Степан, він щойно повернувся додому й тихо зайшов у кімнату.

— Привіт! Це Уля, ще до польоту, просила придбати й подарувати пані Зоряні в акваріум університетської бібліотеки. Впізнаєш?

— Ще б пак, це ж знаменита даніо реріо, — Степан зняв легку осінню куртку й підійшов до монітора. — Можна зазирнути?

— Нестор перед сном, і Мурчик, майже пів години роздивлялися цих рибок. Так, звичайно, можеш поглянути.

— Як у Нестора день минув?

— Набігався, сьогодні рано заснув.

— Це добре. «У пошуках бібліотеки Ярослава Мудрого», — прочитав уголос Степан. — Новітній напрям мистецтвознавства?

— Частково, — загадково відповіла Сана. — Просто подумала, що… Словом, це робоча назва повісті.

— Сано, щоб написати історичну повість, треба ж ого яка підготовка плюс вільний час.

— То написати фантастичну? Без претензій на пророцтво, й описувати події, наприклад, що стаються аж під час зіткнення Андромеди з Чумацьким шляхом. 

— А про це вже є роман. Здається, він називається «У заграві Грандіозної Зустрічі».

— Грандіозно звучить, не чула про нього раніше. І, до речі, якби написала щось на цю ж тему, то могло б здатися, що скористалася чиєюсь ідеєю, а це не так, як бачиш. Так що писання сама по собі справа ризикована. Вечерятимеш?

— Робити, взагалі, справа ризикована. Дякую, люба, лише чаю хочеться, трохи пізніше. Пропоную на вулиці, там свіжо й не холодно зараз.

— Розумію, коли ти кажеш про підготовку й час. Скоро закінчиться відпустка, і часу стане зовсім обмаль. Але у мене, ще з дитинства, часом буває відчуття, що я можу не встигнути, що завтра може не бути. І це вже з десяток років триває, — усміхнулася Сана.

— Ось чому твоя страва часом сира чи недопечена — бо ти живеш як на вулкані, — Степан теж усміхнувся й знову підійшов до Сани, обійняв її, а потім присів поруч. — Так може бути тому, що ви з Улею рано втратили батьків. Не відкладати в довгий ящик — це добре, просто не намагайся обігнати своє дихання.

— Знаєш, це ще як насінина. Є та, що росте попри обставини й виростає у кволу рослинку, проте все одно живе, і та, що дочекається слушної нагоди й розквітне на повну силу, і та, що так і не встигне проклюнутись. Але ж усе — не марно, і вони всі стануть добривом для наступних.

Почувся сигнал отриманого повідомлення — Сана швидко відкрила скриньку, то було нагадування про завтрашній день. 

— Пригадую, коли ми на курсі вчили кіномистецтво, — продовжила Сана, — я натрапила на історію життя однієї родини німецьких акторів. І мене тоді вразила розповідь про їхнього дідуся, який постійно намагався створити власну аптекарську справу, він пробував знову й знову. Але не виходило й врешті його родина поневірялась. Звичайно, розумніше, правильніше  було б змінити напрям, щоб мати можливість подбати про близьких, але все одно, мені здається, що його прагнення не були марними. Знаєш, можливо, коли вдається щось зробити, я зараз не хочу применшити чиїсь особисті досягнення, але може бути, що деякі речі відбуваються, як у казці про ріпку, коли автор — це мишка, яка майнула хвостиком — і витягнула ріпку, навіть не підозрюючи про зусилля інших.

— У такому разі — чому б тобі не перестати зазначати своє авторство, наприклад, під статтями. 

— Авторство, підпис — це відповідальність. Десь так і з країнами. Наша земля — скільки племен, народів пройшло по ній, мешкало, будувало тут, скільки разів мінялися кордони, і все ж вона — наша. Але не як власність, а як відповідальність. Земля, небо, повітря, вода — ми не можемо ніде поставити свій авторський чи власницький підпис, але відповідальність — є. Може, я неясно висловлююсь. Степане, я сильно хвилююсь за Улю. Тиждень без повідомлень — так раніше ніколи не було. 

— Сано, тут треба просто чекати. Роблячи щось хороше. Насправді, я підтримую тебе в рішенні щось робити. Нашу бурову бригаду за тиждень посилають в експедицію, на південь, у степ, і це буде неподалік від космодрому. І, може, я там зустріну Улю майже прямо з корабля, тобто з ракети. Все, іду заварювати фірмовий зелений чай. То будемо пити його на повітрі?

— Добре, будемо.

Степан пішов на кухню, обережно рухаючись, щоб не розбудити Нестора в сусідній кімнаті. Високий на зріст, у такі хвилини він мав трохи кумедний і зворушливий вигляд. 

Сана накинула штормівку і вийшла на поріг. Там вже сидів котик Мурчик. Вона присіла поряд. Вдалині зблиснула ріка. Їхній будиночок був на пагорбі, тому її обриси були видні ще з порога. Осінній вечір був ясним — зоряним і місячним. Сана підвела голову й поглянула на Місяць, й подумала про те, що якби на Місяці було море, у його водах відображалася б наша блакитна, світла Земля.

 

Олександр Архипенко. Скульптура  «Жінка і кіт».

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

"Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: