Олена Більчук
КВІТИ НА ДАХУ
(шелест)
Коли сутеніє — й стає не видно очей будинків, хатин і ліхтарів — навколишнє світло розсіюється, і яснішають погляди відкритих далеких зірок — у такий момент стають голоснішими звуки, розмаїтий шелест, і шелест розмов, й ось, просто зараз, лунає розмова:
**
— Якось забралися квіти на дах старого, трохи поржавілого, гаража, — звучить приємний чоловічий голос.
— Тобто поплелися?
А це вже голос співрозмовниці.
— Ні.
— То змогли вирости там?
— Ні, залізли, як, буває, підлітки залазять. Отож сиділи, листками чеберяли. А вже вечір був.
— А як же їхнє коріння?
— Не знаю, не побачив — адже Сонце заховалося за обрій. А зоряне світло ледь-ледь до їхніх листків торкнулося. Отак сиділи вони. Мовчали. Деякі з них на небо позирали. А потім одна з квіток, назву її Першою Квіткою, стрепенулася й сказала: «Люди — вони гарні. Хоча й непередбачувані, й не стається так, щоб у певний час щось робили, як ми, квіти. Звісно, у нас бувають винятки: от і зараз — Сонце стулило проміння, а ми сидимо собі тут, листками чеберяємо, — але це ж зрідка буває». «Так, — озвалася Друга Квітка, — зрідка. Зі мною так уперше». «От що: як ми вже тут укупочці зібралися, — продовжила Перша Квітка, — то розповім вам одну історію. Це сталося, як крапелин води з неба дуже довго не було й усі водні запаси — мої і сусідніх рослин — вичерпалися, наземні й підземні, потерпали ми тоді, словами не передати. А потім раз — і я відірвалася від землі й потрапила в оркестр як музикантка». «Та не кажи, так уже й в оркестр? — здивовано підняла пелюстку Третя Квітка. — Не можемо ми, квіти, грати на інструментах, та ще й в оркестрі». «Розповідаю, як бачила, а ви вже самі вирішуйте — було воно насправді чи привиділось мені все те…»
***
Розповідь Першої Квітки
Граю я, як здогадалася, на скрипці. Тоненько вивожу мелодію. А навколо серця великих дерев — то стають гучнішими, то стихають. Й усілякі птахи співають, а в паузах, тобто, коли інструменти не звучали, навіть комахи притихали, а якщо тупотіли лапами, то, здавалося, тупотіли співзвучно зіграній нами мелодії.
Спочатку ми, музиканти, грали в унісон, тобто усі одну тему виводили, а потім, час від часу, кожен свою, тоді не завжди вдало виходило. Або ж по-черзі. Коли настала моя черга, я спершу розгубилася.
Що казати, якщо на той час навіть до пуття не знала на якому інструменті граю!
Аж раптом звучання одного з інструментів почало пересилювати увесь оркестр — і спершу повторювалася тема, яка лунала раніше, тільки вже зовсім не до ладу, а далі почалося щось зовсім незрозуміле, і з такою гучною великістю, що завмерли серця великих дерев. Коли це було припинено, здавалося, що музики більше ніколи не буде.
— Сумна історія, — зітхнула Друга Квітка.
— Ні, я ще не розповіла все. Ми вслухалися у дерева. А потім знову почали грати. І коли застукотіли їхні серця, продовжили сильніше — то в унісон, то в кожного була своя тема, то голосніше за інших, то тихіше, але якось чутніше стало й гармонійніше все разом зазвучало — я аж прокинулася, щоб переконатися, чи не увімкнули радіо в якомусь автомобілі.
— Ага! — вигукнула Четверта Квітка. — От ти і спіймалася, що тобі наснилось усе те!
— Так, — засміялась Перша Квітка, — ти мене спіймала.
**
— А далі вже не чув, про що говорили квіти: стало майже нічого не видно, почалася злива — і я пішов додому, а коли розвиднилось, то їхніх силуетів на гаражі вже не було.
— Отак історія. А знаєш, той музикант в оркестрі, про якого розповіла Перша Квітка, — що зациклився,— з нами ж теж так буває. Не тільки в музиці, — раптом пориви вітру посилилися, листя зашелестіло голосніше. — Якщо пам’ятати, — жіночий голос став уривчастим, — що таке будь з ким може статися, то, якщо понесешся не в тому напрямку, це можна буде швидше відчути, як гадаєш?
— Так. І це ніби тримати налаштування на камертон. Що є в усьому живому, до чого тягнеться все живе. Ніби стати натягненою струною.
*
Коли сутеніє й стає не видно очей ліхтарів, будинків і хатинок, і поступово розсіюється навколишнє світло, і, здавалося б, уяву мав би полонити хаос темряви — у різноманітному світі стають більш окресленими силуети і відчутнішими серця, і яснішають погляди далеких зірок, у повітрі — чи із запахом заснулих жовто-гарячих квітів: нагідок, чорнобривців, топінамбуру,.. чи зі свіжістю світлих снігів — відчуваються лад і свобода.
Розповідь і малюнок люб’язно надані авторкою спеціально для читачів «Малої сторінки».
Більше дитячих творів від Олени Більчук на нашому сайті:
