На відео: аудіоказка для дітей "Осінній листочок" від Юлії Хандожинської.
Юлія Хандожинська
ОСІННІЙ ЛИСТОЧОК
Вечоріло, сонечко швидко котилося по знайомій стежині то ховаючись, то вигулькуючи з-за дерев.
Дмитрик сам до себе:
— Швидше, швидше додому, а то мама більше ніколи не відпустить на стадіон.
Щоб скоротити шлях, малий повертався через парк. Невеликий парк, ніби старовинний замок, ласкаво запрошував всіх до себе у гості. Старі дуплаві товсті липи ховали ціле військо комах, а подекуди й сови вигукували. А що вже про ворон говорити! Чорними зграями–хмарами вони перелітали з однієї гілки на іншу. Шукаючи затишку, кричали, сварилися, і це вони, мабуть, прикликали вітер, який непомітно прилетів і як справжній господар почав оглядати парк.
— Що це? Що? — хлопчик відчув, як на його кирпатий носик притулився легесенький осінній листочок.
— О, ніби лист від когось, — подумав малий, — а, можливо, телеграму Дід Вітер надіслав — з повними очима радості подумав Дмитрик. — Зараз я на тебе подивлюся.
Легенько, маленькими пальчиками зняв листочок подекуди з чорними цятками.
— Дійсно, дійсно листівка, навіть ось чорним щось написано! Який же ти дивний!
Малий не помітив, як взяв до рота листочок і зубками міцно притиснув. Та ще й так, що на листочку залишилося дві дірочки від зубчиків.
— Ось тепер я тебе позначив, і ти мій. А знаєш, ти трішки схожий на маленький човник, а ще на парусник, а ще, а ще на...
Та не встиг хлопчик гарно роздивитися листочок, як вітер з рук вирвав і поніс його далеко до парку.
— Ти куди, це мій лист! Не жартуй, віддай, я ще не роздивився його добре!
Та вітер, наче навмисно, грався з хлопчиком, почав віяти дужче і дужче і, ніби золотий дощ, листочки падали з дерев один за одним.
— Все, я тепер ніколи не знайду свій перший листочок, — засмучено мовив Дмитрик. — Вас тут так багато! Зупиніться!
Та ніхто вже не міг зупинити листочки, які падали то за комірець, то на волоссячко хлопчика, то на землю... Вони не були вже такі цікаві, як той, перший.
Озирнувшись декілька разів, малий повертався додому. Йому так шкода було листочка! Він ніби загубив річ, яку дуже давно мав.
Мама вже зачекалася на Дмитрика і почала хвилюватися. Аж тут двері відчинилися і похнюпивши носа хлопчик зайшов до хати.
— Чому так довго? Ми ж домовлялися! Ти що, забув?
— Пам'ятаю, — пробурмотів Дмитрик.
— Щось сталося? — перепитала мама.
— А можна я тобі завтра усе розповім?
Мама глянула на сина ніжним поглядом, і від тепла її очей Дмитрик зрозумів, що мама вже не сердиться.
Хлопчика ніяк не покидала думка, куди полетіла його листівка. Гарненько вмостившись в ліжечко, він продовжував думати про листочок.
— А, можливо, він за кущик заховався і мене там чекає? Чи разом зі всіма листочками ліг на відпочинок?
І хтозна, скільки б ще малий собі нафантазував, та сон поборов усе.
Вранці напівсонного Дмитрика пробудив вітер, який голосно завивав і через гілки, які гойдалися, наче заглядав у вікно.
— Ти чого прилетів? Геть!
Та не встиг хлопчик промовити слово, як на склі побачив той самий маленький жовтий листочок з посмішкою із двох зубів, який тріпотів, як маленька пташечка. Дмитрик швидко відчинив вікно, схопив листочок і обережно заховав його у зошит.
Ось так особливий перший листочок зберігся у Дмитрика у гербарію...
Казка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Дивіться також на "Малій Сторінці":
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"
(Юлія Хандожинська)