Галина Мирослава. «Льодоїд» (оповідання для дітей) — читати та слухати, відео

На відео: Галина Мирослава. «Льодоїд» (оповідання для дітей читає авторка).

Галина Мирослава

ЛЬОДОЇД

Антон ніколи не бачив снігу раніше.

А тут за ніч випало його стільки, що можна не просто тракторцем вивозити, а справжнім трактором. Мамуся запропонувала піти подивитися на снігову бабу.

- Снігова баба - це баба на снігу? - голосно запитав Тось.

- Так, - бадьоро вигукнула матуся.

- Лежить? - почав уточнювати Антось.

Тато з мамою від здивування повідкривали роти. Бабуся, як тільки почула,  впала на сніг, розляглась на ньому, ще й порухала руками. А коли встала, з усмішкою на весь рот, зі снігу, на ньому залишилось зображення ангела з крилами.

Антоньо й собі усміхнувся, зрозумівши, що то не так, і, ледь перепочивши від хвилювання, поставив нове запитання:

-  Може, сидить? 

-  Ні, даю тобі підказку: це не наша бабуся. Точніше - не людина взагалі, -  відповіла неня.

Антосько замислився. Думка, що ж то може бути, не давала спокою. Нарешті він згадав малюночок з бабою зі снігу.  Пригадує, що снігових куль, з яких складалась баба, було три: нижня, що служила опорою, найбільша, тулуб, трохи менший, невеличка голова на вершечку. Антонь давно не заглядав до книжечки з тим малюнком зі сніговою бабою,  якось він її подер, неумисно, так вийшло. Мама переклала книжку на свою полицю, з якої брати нічого йому не можна, вони разом планували її полікувати, мабуть, обоє забули. Треба неньці нагадати.

- Знаю, - вигукнув радісно хлопчик, - то баба, зліплена зі снігу, вона з відром на голові.

- І морквою замість носа, - додав тато.

- А в руках у неї мітла, - вставила своє бабуня.

І всі вони дружком пішли за мамунею. З-за рогу хати виглядала велично велика баба. Вища за Тонька, ширша за них усіх, з руками з розчепірених гілочок й двома черевичками зі снігу, які визирали з-під найнижчої з трьох груди снігу. А ще - снігова баба так привабливо усміхалась чорними камінчиками рота, що малому захотілось її обійняти й весело стрибати навколо. 

Зненацька Антик припинив оббігати бабу. Зауваживши, що снігова баба (то не був сніговичок, а справжня сніговичка) не мала вух, малий відразу вирішив:  бабу слід зробити справжнішою. Озирнувся на всі боки - й очима напоровся на льодинку, завдовжки з долоню.  

- Вухо, - скрикнув хлопчина. 

Але перше, що зробив Антончик, змусило всю родину на мить завмерти від несподіванки, бо замість того, щоби бігти зі своїм скарбом до снігової баби, він почав ту льодинку лизати, а вона ж не льодяник.

- Чому ти її лижеш? Це не морозиво. І не торт, - докірливо проговорила мама.

-  Недобре їсти вуха. Ти ж не льодоїд. Тим більше, що вони холодні, - докинув усміхнений тато.

Тоньо обвів усіх поглядом, торкнувся рукою снігу  й спокійно запитав:

- А сніг їсти можна?

Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті: