Олена Більчук. «Скло», «Відсік» («У танці відстаней», частини 6 та 7, начерк, фантастика)

 

Олександр Архипенко. Скульптура «Скло на столі».

 

 

Олена Більчук

СКЛО

(«У танці відстаней», частина 6, начерк, фантастика)

— Якби колись сміливці не ризикували у спробах злетіти, не опускались на незвідану глибину, не відкривали нові землі, або не проводили небезпечні наукові експерименти, ми, розвідники космосу, зараз не обговорювали б тут — іти на контакт з Етерією чи ні.

— Так, Грейс, нас тут не було б. Але на той час вони ризикували тільки собою.

— Розумію, капітане Мінхо. Що ж, скористаємося наступним шансом років так через …надцять, і, можливо, тоді високі технології будуть лише допоміжною, а не стримуючою силою.

Вечірня нарада міжнародного екіпажу у складі капітана зорельоту й капітанів команд, а також двох науковців наближалася до м’якого завершення.

В ілюмінаторі й на екрані Етерія, у затемненому часі, блимала вогнями. 

— Вона дихає, як і наша Земля, — сказала Іванна. 

— Уся ця картинка на екранах може бути ілюзією, адже мешканців не видно, вони — інша форма існування чи приховуються, як і ми, — Данило знову увімкнув на моніторі показники досліджень.

— А може, наявність, а потім відсутність речовини йота — це якась гра? Якщо технології цієї цивілізації перевищують наші, то не факт, що прилади показують те, що є насправді. І наскільки у нас розвинуте чуття, щоби бути в чомусь упевненими? Планета дихає — надзвичайно обґрунтоване зауваження.

— Ми відчуваємо довіру чи небезпеку, коли обставини для нас не є новими. Інакше — зацікавленість чи настороженість. Навіть розвинене чуття може бути сліпим у спілкуванні з представниками інших цивілізацій, — сказав Василь. 

— І все-таки ми тут, отже, є те, що можна назвати спільним досвідом, — додала Іванна. — Але ви, Даниле, маєте слушність, наше чуття, як і можливості нашої Землі, ще не розкриті.

— Рішення Центру наблизитись до планети з наявністю техносигнатур уже було ризикованим, але сподіватимемось на краще, — завершив нараду Мінхо. — Даниле, як буде вікно співпадаючих частот — повідомте Центр про остаточні результати досліджень і наше бачення ситуації. Й очікуватимемо вказівок — найімовірніше, уже завтра беремо курс на Землю. 

 

***

 

— 1630 рік? — перепитала пані Зоряна. — І похід у пошуках бібліотеки? Сано, розпал тридцятилітньої війни, повстання Тараса Федоро́вича, уже тільки ці два факти суперечать задуму — недоцільно якось вирушати в таку мандрівку, не на часі.

—  Ця дата спершу виникла інтуїтивно. Звичайно, ви маєте рацію. Але... Дивіться: того року, в той час,  в Олекси помер батько, який служив дяком. Він дуже шанував книги й у вільний час шукав бібліотеку Ярослава Мудрого. І син захотів продовжити справу його життя. А коли було б на часі? Якщо нічого не може бути певним. Олекса не розпочав пошуків у Києві, адже це вже робив його батько. Звичайно, той не міг побувати в  усіх куточках храмів, печер, але логічно було б спробувати розширити пошуки. Тим паче Олекса був молодим чоловіком, який прагнув побачити світ. І він вирішив вирушити в Європу.

— У Європу? Чому б не в Московське царство? Адже братства виникали і як захист православ’я від посилення католицького впливу. І, наприклад, хтось із Київських митрополитів ще раніше, за часів татаро-монгольських набігів, міг вивезти частину бібліотеки на схід, де православ’я активно поширювалось.  

— Так, але ж з Європою, південною, північною й західною, ще до виникнення Великого князівства Московського, були налагоджені тісні зв’язки. До того ж, товариш Олекси, Антоніуш, поділився з ним оповідкою, яку чув із дитинства, щодо таємничих рукописних книг і свитків, які бачив його дід, коли служив мушкетером на півночі Франції. 

— Бібліотека, якщо вона не згоріла, могла бути вивезеною вже після розорення Києва 1169 року як трофей.

— Згодна, хоча не думаю, що саме тоді. Навряд ті, що руйнують міста дощенту, піклуються про бібліотеки, ймовірніше — прицільно нищать. А пізніше могло би бути. Олекса не омине східну тему. Але не почне з неї, бо й сама історія цієї бібліотеки починалася не звідти. Не хотілося б додавати ще якихось плутаниць у непросту минувшину. Пригадуєте, як пізніше виникли дві протилежні тези — про один народ і про нічого спільного, обоє помилкові. Олекса був православним, але саме православ’я використалося як основа й цемент для розбудови так званого Третього Риму, що суперечило суті православного християнського вчення. Загарбницьким і панувальним намірам неважливо чим скріпити свою систему, аби тримало. Замість солі додавши патоки пихатості і єдиноправильності, можна використати будь-який світогляд. Забороняти ідеї самі по собі, висловлювати їх — це неправильно. Та сама рослина може бути нейтральною, цілющою й отруйною. Важливо бачити контекст. Для прикладу, одні із «базових» народностей росіян — угро-фінські. Угро-фіни мали свою культуру, космогонічні міфи, шанобливе, бережне ставлення до природи. Поширення християнства й збагачувало культуру, наприклад, принесло писемність, але й стало інструментом знищення. Між країнами Землі зараз підписана Угода великого миру, але ж таке явище як домінантність не зникає й необхідне усвідомлення.

— Сано, ваша спеціальність — мистецтвознавство. Може, зміните, якщо плануєте надалі залишатись працювати в університеті?  

— Мистецтво — це ж не тільки про пензлі й арфи.

— Так, звичайно. Просто звернула вашу увагу, щоб ви розібралися з приріотетами. Я вже не раз спостерігала розлиту воду. Або, якщо сказати інакше, загублених в глибинах глибин. Синтез — це добре, необхідно, але подумайте над тим, чи можна скрізь встигнути зануритись однаково глибоко. 

— Добре, пані Зоряно, дякую. Поміркую над цим занурено, — усміхнулась Сана.

 

 

 

ВІДСІК

(«У танці відстаней», частина 7)

«Увага, за п’ять хвилин зореліт увійде в Простір Елі», — просигналила система сповіщення.

— Увага, приготуватися, переходимо в зону Елі, — повторив капітан Мінхо. — Грейс, перевірте ще раз дані переходу.

— Все гаразд, капітане.

«10, 9, 8, 7, 6, 5, 4, 3, 2,» — почала відлік система.

Раптом заблимала жовтим позначка третього відсіку.

— Один — зупинка входження.

— Капітане, зупинка неможлива, зореліт вийшов на нуль. Ми в зоні Елі. Третій відсік від’єднано ще до входження. Він не перейшов.

— Які показники автономного забезпечення третього відсіку?

— Пальне — 8 діб, екранування — 4 доби, харчові й кисневі запаси — 8 діб на команду.

— Чи є в зорельоті ресурс для зміни напрямку?

— Ні, капітане, ми досягли мінімальної позначки, за таких показників зміна напрямку блокується.

— З’єднайте мене з Едвардом.

— З’єднано.

— Пане Едварде, ми летимо в Просторі Елі. Як ваше самопочуття?

— Краще не буває, капітане.

— Чудово. Пане Едварде, у вас є дані щодо запасів речовини йота на Землі? На скільки міжзоряних космічний подорожей має вистачити того, ще є зараз?

— Орієнтовно на дві. 

— Дякую.

— Усе гаразд?

— За декілька годин зореліт перейде в класичний режим польоту й ви зможете побачити Землю.

 
***

Земля дихала, як і Етерія.

— Капітане Мінхо, ще одна перевірка підтвердила — порушення інструкцій не було, причину від’єднання відсіку встановити поки не вдалося.

— Так, Даниле. 

— Уляна, Богдана, Устим і Василь — усі вони досвідчені зорельотці, до того ж пройшли місячну підготовку на базі розвідників. Ми зробимо все можливе, щоб вони повернулися на Землю.

— Так.

Мінхо невідривно дивився в ілюмінатор. 

— Мій батько був космонавтом, — продовжив Данило. — Його перший політ був на міжнародну станцію «Юпітер», тоді ще не було міжзоряних подорожей. І це був перший міжнародний екіпаж у складі якого були представники України і Росії. Перший після війни за незалежність, коли сусідня країна порушила кордон, виправдовуючи це міфами й фальсифікаціями, принесла на нашу землю реальні й особливо жорстокі руйнування, прицільно стріляючи у сотні тисячі життів. І хоч війна для нас була переможною, з колишнім ворогом необхідна була дистанція, переосмислення стосунків, перезавантаження. Тому тривалий час не було спільних проєктів. Під час того першого польоту батько здружився з росіянином Іваном. Але через десять років батько загинув. Іван, що теж був у складі екіпажу ракети, яка зазнала аварії, він приїхав до нас. Мені було вісім років і я добре пам’ятаю  його. Так сталося, що пам’ятаю краще за батька, якого до того бачив зрідка. Іван передав його особисті речі. Я ніби з ним зустрівся тоді.

— Співчуваю, Даниле. Ви гідно продовжуєте справу свого батька. Спасибі вам. Я провідаю родини тих зорельотців, що залишились у відсіку. У рідних виникнуть питання — буде краще, якщо я відповім їм безпосередньо. 

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

"Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: