Олена Більчук. «Звірі сумують за людьми» («У танці відстаней», 2 частина, фантастика, начерк)

 

На світлині: скульптура Олександра Архипенка 
«Минуле».  

 

 

Олена Більчук

ЗВІРІ СУМУЮТЬ ЗА ЛЮДЬМИ

(«У танці відстаней», 2 частина, фантастика, начерк)

Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя.

Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. 

— Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. 

Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч. Незабаром піднялася й підійшла до вікна. «Безтурботні…», — крізь ділянки прозорого скла вона побачила осяяний сонцем ранковий  сад  і навіть поле, обрамлене на обрії візерунком зі світлих будівель, — кабінет розташовувався на десятому поверсі — над цим усим дружно пропливали білі хмарини.

Дівчина знову присіла на стілець. Приміщення було невелике. А от акваріум досить просторий, як для декількох рибок. Одна з них невгамовно гасала, а та, що була більшою, — ближче до поверхні води статечно завмерла. 

«Ота невгамовна, у смужку, то я, а ота, що спокійніша, — поважний незнайомець», — усміхнулася Уля й ще раз підійшла до акваріуму: уважно роздивитися його двох мешканців.

Виявилося, що рибинок більше. Окрім невгамовного хуліганистого фіолетово-білого смугастика із помаранчевими плавниками, хвостиком і головою, а також солідної вусатої рибки, пісочного відтінку у ледь помітні темніші цятки, — у мушлях дрімало ще три крихітні рожеві й ховалася одна золотиста.

— Улю, ходімо, — погукала дівчину пані Зоряна.

Знову її кроки були нечутними. Напевно, у черевиках завідуючої якісь особливі підбори, спеціально розроблені для архівної тиші.

Коридор, напівосвітлений невидимими лампочками, був досить довгий, й Уля заплющила очі, як колись полюбляла робити в дитинстві і як зробила сьогодні, коли зайшла у кабінет. 

Якщо не прислухатись до простору, то можна натрапити на щось чи навіть гепнутись. 

Стало якось світліше. Праворуч, над прибережним лісом широкої ріки, ще ясніла Венера. У світло-гранатове небо зринув голос передсвітанкової пташки.

Стіна. Пластикове покриття. Нечутні кроки.

Уля розплющила очі.

— Ось, — пані Зоряна поглянула на кнопку й двері розсунулися. — Тут зорельотці можуть пройти тестування перед тим, як отримати доступ до розширеної бібліотеки. Удачі! Вітання сестрі.

Пані Зоряна підбадьорливо усміхнулась й попрямувала коридором, що повернув праворуч.

 

***

Після перегляду перших світлин й відповідей на запитання про побачене, результат був відмінним: за мілісекунди показники загального стану нервової системи поверталися до початкових, а увага не зменшувалась.

Медпрацівник Алім, який проводив тестування, розпочав демонстрацію світлин наступного рівня.

На першій: занедбаний жовтий двоповерховий будинок, типовий для архітектури 20 століття. Десь на пагорбі, занурений у дерева. 

На другій — приміщення, напевно у цьому ж будинку, це підказували форми й ритм розташування вікон. Деякі з шибок були розбитими. Діри в поліетилені. Декілька білих шаф, на підлозі — колби, бите скло.

Очевидно, колишня лабораторія, схожа на ботанічну. На одній із брудно-білих стін був ледь видимий напис.

На третій — той самий напис, проте крупним планом, так, що можна роздивитися пошарпану стіну й слова:

Покинутому будинку

Далі необхідно було вдивлятись:

Спасибі вам, стіни,
Що ви прихистили,
Що ви захист.. (нерозбірливо, швидше за все, «…или») 
Що ніч цю зігріли.
Якби вас білили, 
Якби вас холили, 
То де б мої біди
Голівки схилили?

Схоже, колись комусь цей будинок став пристанищем.

Уля знову відповіла на запитання стосовно переглянутих зображень. І заплющила очі. Вітер. Він нахиляє дерева, нахиляє слова:

Коли вас, стіни, побілять
і розмалюють
Петриківським розписом,
десь далеко і близько спалахне ще одна квітка.

Зображення зникло.

— Чудово, — сказав Алім, — менше секунди.

Наступне зображення.

Кімната. Тільки цей будинок був не покинутий. Він був напівзруйнований. На підлозі якісь речі. Здається… ні, неможливо розгледіти. На стіні, частково обваленій, — знову напис. Улі не вдалося прочитати жодного слова з п’яти.

Чергові запитання і відповіді.

Вона знову спробувала стулити повіки й «не бачити» картинку. Розпющила очі.

Алім поглянув на монітор, потім на Улю й на якусь мить затримав погляд. Очі в нього були чисто блакитними. Їхні очі, напевно, вперше побачили цей світ десь в один рік.

— У вас вагомий послужний список. І я чув із новин, що незабаром політ, так?

— Так, — відповіла Уля.

Вона зрозуміла. Що цього разу — промах. Ще чотири невдалі спроби — і, згідно правилам, Алім не те що не підпише допуск, а має повідомити в Центр досліджень Космосу про неготовність чи непридатність Улі для польотів рівня А.

Сигнал виклику. Це був напарник Устим, він, як майже завжди при зустрічі, широко усміхався: Уля забула вимкнути режим голограми.

— Улю, віта! Сьогодні розпочинаємо раніше, о дванадцятій, ти ж пам’ятаєш?

Іншим разом Уля б віджартувалася на це нагадування, адже вона ще не спізнювалась.

— Так, — відповіла й обірвала зв’язок.

— Вам, напевно, необхідно поспішати, — сказав тихо Алім.

Ні. У неї сьогодні було вдосталь часу після ранішнього тренування.

Тому Уля вирішила здійснити те, про що думала цими днями: збурила сестру, а та — свою колегу пані Зоряну, щоб спробувати отримати доступ до розширеної цифрової бібліотеки університету й дізнатись про історичні події цього, вже минаючого 21-го століття, — більше за обсяг, рекомендований для вивчення зорельотцям її рівня.

То як вчинити тепер? Ризик підвести команду був на відстані чотирьох світлин.

Уля глипнула на вікно. Шибки були повністю прозорими. У небі розгублено пливла всього одна біла із сірим хмарина, напевно, поспішала наздогнати свою команду.

—  Аліме, дякую, — Уля рішуче піднялася зі стільця, аж той трохи гримнув. — Була рада знайомству. До побачення.

— До побачення, — відповів Алім. — Для мене була честь поспілкуватися з вами.

Уля широко всміхнулася і, вийшовши в коридор і згадавши план поверху, попрямувала в бік ліфту.

Зайшла в кабіну й поглянула на кнопку «паркінг»: чорний кружечок із неоново-жовтим силуетом літакомобіля.

Вона раптом відчула щось схоже на втому. Натиснула на кнопку «1»: вирішила пройти до свого літакомобіля через сад, який побачила через вікно в кабінеті пані Зоряни.

Уля вийшла з будівлі — назустріч повітрю літа. Воно було приємно вітряним, із легким дотиком спеки серпневого дня, що набирав свою проминаючу силу.

 

***

Сад був величезним. Дівчина поспішила до паркінгу широкою стежиною. Високі дерева дарували затінок із численними сонячними зайчиками — непосидючими мешканцями будь-яких садів і парків.

— Добрий день, — почула Уля ліворуч нерівний підлітковий голос.

— Добрий день, — відповіла вже в спину неспішно обігнавшого її довготелесого перехожого.

Стоп. Неспішно й обігнав? Вона ж ніби досить швидко йшла. Дивина якась. А, власне, для чого їй поспішати? До дванадцятої ще кілька годин.

Й Уля повернула праворуч, у глибину високого саду.

Стежинка вивела на невелику галявину. Трава на ній була не вигорівшою, а яскраво-зеленою, вона здавалася травневою, адже вчасно поливалася.

Дівчина прилягла на галявину, там, де був затінок вишневого дерева, й дивилися на небо. За цей час пролетіло два метелика, муха, чотири літакомобіля й частково — синьо-сіра велика хмарина.

Знову пролунав сигнал виклику. Цього разу — сестра.

— Улю, то як тобі моя альма-матер?

— Гарно. Але я не там. Передумала. Зараз неподалік, в саду. Сад теж чудовий.

— Щось сталося? Все гаразд?

— Так.

— Не розумію. Точно все добре?

— Так, кажу ж. 

— Сестричко, це що, якась загадкова криза двадцятичотирьохрічних? Передумати ж не у твоїх правилах.  І даремно збурювати людей теж. Несторе, зачекай! Синочку, ти чуєш? — голос Сани став сильнішим й віддаленішим водночас, Уля почула кроки. Пауза, знову голос поряд: — Згадала сьогодні мамин щоденник, її записи про фотографування. Несторе, та не чіпай же ескізи! — знову хвиля сестриного голосу відійшла й наблизилася: — Пригадуєш, як вона писала, що в картинах є та реальність, якої досягти у фотографіях майже неможливо: не мить, а рух, той період часу, коли художник працював над картиною. Хоча все відносно, звичайно. І, до речі, Улю, мама писала й про мрії, які не можна зраджувати.

— Мрія, якою не можна зраджувати.

Якусь хвилину вони мовчали.

— Гаразд, прилетиш сьогодні під вечір й розшифруєш, що мала на увазі, — примирливо відповіла Сана. — Чи побувати в нас теж передумаєш?

— Ні, не передумаю.

— Добре.

Уля припіднялася. На краю галявини поряд із трояндами квітнули парашутики деревію… Мама теж не любила, коли доводилось виполювати одні рослини, щоб посадити інші, а надто навесні, коли усе так тягнеться до сонця. І їй не допомагало лише просити пробачення. Навіть ставало гірше на душі. Аж поки вона не подякувала рослинкам. За те, що дарували кисень і красу. Адже ніщо живе не народжується для того, щоб його назвали жертвою.

 

***

 

Уля відчула, що за нею хтось спостерігає. Озирнулася. Невеликий каштановий пес сидів у густому листі півоній. Він одразу ж дружньо завиляв хвостом і відважно гавкнув.

— Мміа-а-ау-у-у.. — по-котячому протягнула Уля, тоненько так.

Песик ураз настовбурчив великі вуха в сторони, наче збирався злетіти, — й кумедно нахилив голову набік.

— Айріс! До мене! — покликав собаку літній чоловік: високий, у формі охоронця. — Добрий день, — звернувся приязно до дівчини, — я б усе-таки не радив жартувати із незнайомими собаками. А такси хоч і маленькі, але мають серце лева.

— Добрий день, — відгукнулась Уля й звелася на ноги. — Дякую, матиму на увазі.

Їй якось стало на душі так легко. Можливо, ще й тому, що всі, кого зустрічала тут, віталися. Навіть ось цей кумедний пес.

— Тут так заведено, вітатися з незнайомими? Чи просто мені сьогодні щастить.

— Коли людей небагато, вони помічають одне одного. А коли стає небагато — особливо.

Навкруг змінилося освітлення, ніби на камеру хтось поставив інший фільтр: сонце затулила хмарина. Чоловік зняв кашкет, провів долонею по сивому волоссю.

— Я — Уля, — назвалася дівчина.

— Семен.

— Ви про канікулярний період в університеті?

— Так, можна й про нього так сказати. 

«Можна й про нього…», — повторила подумки Уля.

— І не тільки люди. Я був підлітком, коли війна прогриміла і в моєму місті. На вулицях майже нікого не стало. І якось підійшов собака із гаражів, який раніше ніколи навіть не наближався, лише час від час грався з нашим. А наш Лапка загинув напередодні. Той собака підійшов зовсім близько й зазирнув мені у вічі. Ніби шукав у них щось.

— Мабуть, той собака був голодний, наляканий і сумував за другом.

— Охоронець гаражного кооперативу, який за ним доглядав, не виїхав, але, звичайно, так, як ви сказали, так і було. Хочете води?  У мене є ще одна баклажка, — Семен дістав воду й присів на траву.

Уля підійшла, взяла баклажку й присіла поряд.

— Дякую.

— Скільки вам років?

— Двадцять чотири. 

— О, то ви ровесниця Угоди Великого Миру.

— Ви вірите, що воєн на Землі більше не буде?

— Не знаю. Люди непередбачувані.  Якщо сказати інакше — часто недооцінюють силу намірів для миттєвих рішень у майбутньому.

— Я думаю, що ми надто поспішаємо. Точніше, прискорюємося не в тому напрямку.

Уля деякий час мовчала. А Семен не перебивав її мовчання.

— Під час польоту  ми перемовляємось спеціальними словами, кодами. Це допомагає зосереджуватись. Немає зайвих асоціацій. Коли немає зайвого — легше виконати завдання. І це добре. Але ж так легше було б виконати і злочинний наказ. Рівновага й зосередженість, досягнуті закритістю, — я відчуваю в цьому небезпеку. 

— Знаєте, я теж над цим розмірковував. І що неможливо все почути, все знати, що між нами ніби розсипані знання по частинках, та навіть якби було можливо їх об’єднати, завжди буде той п’ятнадцятий, невидимий, камінь у саду Рьоандзі. Ви пілотуєте зорельотом?

— Так. Час від часу, — усміхнулась Уля. — А ви ж теж не завжди охоронець?

— Я колись працював тут арбористом. До речі, ви забули про воду.

— Так, забула. Вже не так припікає, — Уля відкрила баклажку й зробила ковток. — Дякую. Добра вода. Тут десь є джерело?

— У протилежній стороні саду.

Вітер став поривистим, і листя стало чутнішим. Верхівки дерев захиталися, неначе сп'яніли від передчуття скорої зливи.

Айріс, що був приліг і поклав мордочку на лапи, розплющив очі — й знову втихомирено примружив.

— Витримають?

— Так, мають витримати.

— Існували ж періоди, хай не надто тривалі з точки зору історичного часу й лише в якісь окремій місцевості, періоди без воєн, коли домінування над іншими не було ціллю і разом із тим був розвиток — наприклад, Хараппська цивілізація або Трипільська культура. Чи ось нині, триває час Великого Миру на Землі. Але… можливо, мені це здається, що… що звірі зараз теж сумують за людьми.

 

 
На світлині: Юлія Гайова, петриківський розпис 
«Пташки і квіти після дощу», 1997 р. 
(викладачка Ольга Тетянич).​

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки". 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

"Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: