Олена Більчук. «Надра» («У танці відстаней», частина 3, начерк, фантастика)

 

Олександр Архипенко, скульптура  «Простираючись горизонтально»
 

 

Олена Більчук

НАДРА

(«У танці відстаней», частина 3, начерк, фантастика)

«Як же цей торс нагадує тюленя. Тюленя, коли він не у воді. Істоту, що знаходиться у менш сприятливому для руху середовищі. Тільки тюлені, зазвичай, дивляться прямо або вбік, а тут — уверх…» 

— Улю! — покликав Устим.

І теж підійшов до скульптури Олександра Архипенка, що розташовувалась на невеликому майдані Саду просторових експериментів — архітектурного комплексу поряд із Центром дослідження Космосу. На майданчику, майстерно викладеному мозаїчною бруківкою, було з десяток скульптурних композицій різних авторів.

— Як же цей торс нагадує тюленя, — сказала Уля.

— Тобі, напевно, післядощове повітря пахне морем. Тут тюлень, а в дубках цвірінькають мартини. Улю, ходімо?

Після денного тренування Устим і Уля прямували до однієї з будівель Саду, а саме в приміщення із шифроакустикою, як жартома називали його між собою. Це приміщення розроблялося архітекторами для відпочинку, та нещодавно зорельотці випадково виявили, що звуки в ньому для пристроїв зв’язку невловимі.

Тобто — тут можна було перемовитися так, що ніхто сторонній не зможе почути навіть через ті спеціальні пристрої, який кожен працівник Центру зобов’язаний був мати при собі. Звичайно, знаючи особливості конструкції стін, не важко було б знайти технічне рішення для зовнішнього прослуховування, але зорельотці наразі про це відкриття нікому не розповідали. Та й секретів особливих не було. Вони полюбляли тут бувати, адже ніби попадали в дитинство — у потаємну шафку чи на розлоге широколисте дерево, де тебе ніхто не знайде й не проконтролює.

Та цього разу причини для секретності справді були. 

Уля й Устим увійшли в простору кімнату, зі стінами з різними кутами нахилу й вікнами, що дивилися всюдибіч. Що було очікувано, бо й сама будівля мала непрямі кути. Але тих, хто тут бував вперше, найбільше дивувало інше — звучання. От і зараз звідкілясь зверху линула погідна мелодія, і було майже зриме відчуття, як вона розсіються у просторі, опадає, неначе неспішний сніг.

У кімнаті було людно. Уля знала всіх присутніх — одних близько, інших побіжно. Вони вільно сиділи на безкаркасних світло-блакитних кріслах, неначе на м’яких дрейфуючих крижинах: зорельотці-першовідкривачі Василь і Богдана, а також капітан команди зорельотців-розвідників Данило, професорка комунікації Іванна Онищук, професор астрофізики Олег Михайлів і професор геології  Лео Пелтієр. 

«Овва, зібраннячко», — подумала Уля.
  
— Салютон! — усі перегукнулися привітанням на есперанто.

Й надалі спілкувалися цією мовою, яка все частіше використовувалась у міжнародних  перемовинах науковців.  Адже за останні десятиріччя лексикон есперанто значно розширився, а за словами, по можливості, закріплялося лише одне значення, що давало шанс уникнути небажаної багатозначності в тлумаченнях. 

Устим і Уля теж примостилися на кріслах — біля своєї команди, під восьмикутним вікном, через яке увечері стане видно сузір’я Дельфіна — його в Україні називають ще сузір’ям Криниці.

— Колеги! — розпочав пан Олег й на якусь мить замовк. — Колеги, пропоную вимкнути цю, безумовно, прекрасну мелодію, залишивши лише приглушені ритмічні звуки. А то є ризик, що хтось із нас засне у самий відповідальний момент.

Коли він усміхався, глибока зморшка на чолі між бровами ставала майже невидимою. 

— Хвилинку, — Богдана потягнулася до регулювачів, такі були поряд із кожним кріслом. Очевидно, професор Олег їх не помітив. — А як щодо освітлення, залишати сині відтінки?

— Може, теплі, пустельні? Після сьогоднішнього шпаркого дощу. 

Уля поглянула на Устима — зараз, напевно, розпочнеться перше голосування в цій, безперечно, надважливій зустрічі.

— Хто за пустельні кольори? — запитала Богдана. — Усі за пустельні.

Миттєве перенесення в пустелю відбулося під традиційні берберські ритми. І крісла-крижини перетворилися на крісла-дюни.

— Колеги! — пан Олег пішов на друге коло, трохи нижчим і приглушенішим голосом, і стало відчуватися, що він схвильований. — Оскільки не всім відома причина цього зібрання, тому короткий вступ. Як ви знаєте, згідно міжнародної програми, за місяць має відбутися черговий політ української команди, яка складається із чотирьох присутніх тут шановних зорельотців-першовідкривачів.  Але цього разу полетить вона не за запланованим маршрутом і з іншою задачею. Це мало бути розкритим і скоригованим вже після старту, але серед вчених утворилася поки невелика група, яка вирішила…

Уля мимоволі виструнчилась й поглянула на свою команду. І, схоже, лише Устим знав щось із того, що відбувається. Можна було й не вимикати релакс-мелодію — ніхто б точно не заснув.

— …незважаючи на ризик, вирішила висвітлити це питання зорельотцям ще до польоту, з надією знайти однодумців. 

Пан Олег кивнув професору Лео Пелтієрові, літньому смаглявому чоловікові із чорним довгим  волоссям, який той зібрав у хвіст, і жестом запросив його продовжити розповідь. Пан Лео піднявся з крісла — напевно, стоячи звертатись до аудиторії, хай і невеликої, йому було звичніше:

— Загальновідомо, що можливість польотів через Простір LI сталася завдяки відкриттю хімічного елемента Х, відповідно, створенням нового, наджаростійкого матеріалу та пального для запуску новітніх космічних апаратів. Запасів цієї речовини виявлено було небагато, й усі вони були вилучені з надр нашої планети. Оскільки її відсоток у композиції матеріалу й розчині пального доволі малий, то й невелика кількість забезпечувала можливість польотів на сотні років вперед. Але зчинилася помилка в розрахунках оптимальних умов зберігання, й декілька місяців тому було виявлено, що  майже вся речовина втратила властивості, необхідні для космічної галузі. Нових родовищ поки не знайдено, а штучне створення на етапі перших експериментів. Тобто, колеги, ми на порозі всепланетарного згортання Великої космічної програми на невизначений термін.

Лео присів на «піщану дюну».

«Прилетіли», — подумала Уля.

Тридцять років тому було відкрито Простір LI. І саме тоді становище на Землі досягло вкрай загрозливої для існування життя точки. І хоч війни 21-го століття пригасили запал прихильників навіжених геополітичних кордонів, та внаслідок воєн значно посилились екологічні проблеми. 

І знову заговорив професор Олег:

— Наскільки критичним може бути припинення Великої космічної програми? Інакше кажучи, чи пощастить нам зберегти Угоду великого миру? У багатьох питаннях ще до Великої космічної програми вдалося досягнути спільної згоди, — наприклад, було вирішено, що для захоронення ядерних і токсичних відходів не будуть використовуватися інші планети Сонячної системи, або узгоджено захист дітей від генетичних і соціальних експериментів. Як оптиміст, я вірю в краще майбутнє людства, але як реаліст,  і не я один такої думки, вважаю, що наразі наш мир на Землі тримається передовсім на оцих двох китах: інстинкті самозбереження перед реальною загрозою самознищення й сильному душевному підйомі суспільства від нових відкриттів і перспектив. Оскільки саме ейфорія об’єднала людей різної культури, таке об’єднання — поки не перетворилось у щось більш глибинне, при цьому не розчиняючи національні особливості, — може бути нестійким. Тут десь є питна вода?

Одна зі стін розсунулася, й робот-таця з водою під’їхав прямо до спраглого. Пан Олег зробив пару ковтків і, комусь подякувавши, продовжив.

— Шановні зорельотці-першовідкривачі, — він повернувся в бік восьмикутного вікна, — місяць тому команда ваших французьких колег відкрила космічний об’єкт, який при детальному вивчені астрофізиками виявився планетою, в надрах якої є велика ймовірність наявності речовини Х. Також було встановлено, що це — екзопланета. І нарешті — наявність техносигнатур свідчить про те, що на ній можливе життя, подібне сучасному земному. І якщо це справді так? Якщо там є розумні істоти приблизно нашого рівня розвитку, чи вдасться нам вийти на контакт і домовитися про вилучення з їхньої планети такої важливої для нас речовини? Чи станемо ми в протистояння, чи розпочнемо те, що з такими труднощами призупинили на Землі? Якщо ж цивілізація  менш розвинута, чи здобуватимемо бажане обманом або хитрістю? Було ухвалено, що речовину необхідно роздобути будь-що. Тому дані про цю планету були засекречені. І коли ваша команда теж вийшла на її координати, ці показники були вилучені із загальнодоступної системи. Оскільки кількість можливих майбутніх польотів стала вкрай обмеженою, постала необхідність добути певну частку речовини Х вже за одну космічну подорож.  Щоб не привертати увагу суспільства до проблеми передчасно, міжнародним центром прийнято рішення: не відміняти розголошений запланований політ, а змінити напрям, надати йому більш розширений статус і долучити до нього команду розвідників та науковців. Після прибуття на планету, ви та інші члени команди мали отримати дані щодо її стану й передати їх у Центр керування польотами, а далі діяти згідно наказів.  

Хтось, ймовірно випадково, змінив колір освітлення в кімнаті на зелений.

— Але для частини вчених, залучених в цю операцію, зберігати наш мир будь-якою ціною, насильницькою експансію, і вже за межами Сонячної системи, — неприйнятно. Тому ризикнули звернутися до вас із пропозицією підтримати нас у цьому прагненні. І сподіваємося, що ви будете тією частиною екіпажу, яка пропускатиме накази через фільтр загальнолюдських цінностей. Вистражданих загальнолюдських цінностей. 

Завмерла мовчанка.

— Наскільки треба підвищити температуру, щоб цукор-рафінад миттєво розчинився у воді? — раптом запитав капітан зорельотців-розвідників Данило. 

— Щось ви, капітане Даниле, вже розсипаєтесь, — блискавично парирував Устим.

Як не дивно, але цукром-рафінадом, жартуючи, називали в Центрі саме зорельотців-першовідкривачів — найпопулярніших пілотів у суспільстві. І цьому була причина — оскільки показники біоелектричної активності їхнього головного мозку демонстрували високу чутливість й у відрізку космічної подорожі були відповідні ритмам розміщення космічних об’єктів, що давало можливість відкриття нових, — задля високих результатів цим пілотам були не рекомендовані навантаження, передовсім інформаційні, здатні виводити їх із рівноваги. Спрямування на високу ефективність також було причиною завершення служби зорельотців рівня А ще до двадцятип’ятирічного віку.

— Декому не завадила б кристалізація, — з усмішкою додав Василь, капітан команди зорельотців-першовідкривачів.

— І скільки треба хлопнути повітряних кульок, щоб зорельотець рівня А стрибнув в укриття й почав відстрілюватись? — не вгамовувся капітан зорельотців-розвідників. 

Уля раптом згадала, як сьогодні над нею в саду пролетіла велика муха, — й засміялася вголос.

Тепер фокус загальної уваги змістився на неї.

— Чергова демонстрація корисної навички для виконання секретного завдання: уміння подумати про щось смішне — й розсміятися теж подумки, — іронічно зауважив Данило.

«От халепа», — Уля прикусила нижню губу, адже сміх почав її просто атакувати, напевно, далася взнаки її внутрішня напруга від усього тут сьогодні почутого.

— Панове, якщо при виконанні секретного завдання ви проявите таку ж доброзичливість — успіх нам гарантований, — додала пані Іванна, трохи дитячим, як для її середнього віку голосом. — Чи це була тренувальна імітація можливих труднощів, зокрема у спілкуванні? 

— Саме так, пані Іванно, при всій повазі до зорельотців-першовідкривачів, особливості їх підготовки, не включали достатніх психічних навантажень. Завтра їм буде оголошено про приєднання до бази команди розвідників. Василю, Уляно, Богдано й Устиме, цього разу протягом місяця ви матимете з нами спільне тренування перед польотом. І це не так багато часу, як здається. У польоті будуть ще корейська й американська команди зорельотців-розвідників.  Десь чоловік десять. Із них лише один, і він не з командного складу, проінформований так само, як ми, інші — частково. Капітан однієї з трьох команд зорельотців-розвідників буде капітаном всього екіпажу. Наразі невідомо хто саме. Екіпаж складатиметься із вісімнадцяти зорельотців і двох науковців. Із цього числа сім пілотів й один науковець, точніше, науковиця, пані Іванна, — це ми, ті, що мають бути готові у разі чого взяти відповідальність за подальші дії на себе. Тому я звертаюсь до вас із закликом поставитись до цього польоту максимально серйозно. Добре подумати, і якщо хтось із вас вирішить відмовитися, має повідомити про це вже завтра зранку.

— Що ж, подумати й перезавантажитись усім нам необхідно, дякую всім за увагу й участь в перемовинах, — підвів риску професор Олег.

Кімната наповнилась легким затихаючим гулом й за десять хвилин майже спорожніла. Залишились лише Уля й Устим. А ще — природнє денне освітлення: Уля вимкнула режим кольору й звуку.

— Як ти? — запитав Устим.

— Нормально.

— Точно?

— Так. Ти дізнався про все це від професора Олега?

— Так, вони з батьком досі дружать.

— І твій тато знає про те, що тут говорилося?

— Ні.

— Ясно, як сказав Данило, все максимально серйозно.

— До речі, твоя прабабуся теж була військовою. 

— Воїни тоді захищали й визволяли нашу країну від вторгнення ворога, від злочинної агресії, а цього разу… побачимо, що буде. І звідки ти знаєш аж про мою прабабусю? Я пропустила курс вивчення родоводу зорельотців, чи…

— Чи.

— Навіть не думай. Навіть не думай думати про це.

— А чому ти подумала про те, що я думаю про це? — Устим усміхнувся, й Уля трохи зніяковіла. 

Все гаразд. Кожен з них по-своєму переживає те, що незабаром, після завершення служби, їхні дороги, можливо, сильно розійдуться. Так сказала Уля. Свої думки Устим не озвучив.

 

***

 

— Зайдеш зі мною до сестри? Вона буде рада тобі, як братові, — запропонувала Уля Устимові.

— І Степан , а Нестор, наш п’ятирічний зорельотець, буде просто у захваті.  

— Дякую, Улю, передавай їй і рідним привіт. А Несторові — салют. Уже сьома вечора, сьогодні хочу провідати батьків.

— Так, розумію. Тоді до завтра.

Устим підвіз Улю аж до будиночку Сани, бо її літакомобіль вийшов з ладу й був забраний аварійною службою.

Уля поглянула вслід літакомобілю кольору нестиглого етею і помахала рукою. 

Коли відчинила хвіртку, із сусіднього подвір’я почувся дзвінкий дитячий сміх. Й відчула свою приглушену тривогу. 

— Улю, рада тебе бачити! 

Назустріч стежиною йшла Сана. Босоніж, цього разу у простій літній сукні, а її каштанове волосся було зачесане назад. А коли у сестер співпадали зачіски, їхня схожість двійняток особливо впадала в око.

— Я теж, Сано.

Сана уважно поглянула на сестру.

— Їсти хочеш?

— Ні, після тренування ми перекусили, я не голодна.  

— Зачекай.

За хвилину повернулась. 

— Підв’яжеш? — Сана протягнула невеликий відрізок тонкої мотузки. — Не дуже встигаю, он там, — вона показала на огірки, де одна із гірлянд, з лапатими листям, жовтими квітами й ще маленькими плодами, лежала на землі.

Неподалік під листям міцно спав смугастий котик, навіть не поворухнувшись. Уля обережно взяла стеблину — вона трохи кололася, підв’язала. Власне, роботи було на три хвилини. 

Коли почула голосний шелест листя, поглянула уверх: небо, незчисленні острови й острівці хмар, серпокрильці — усе було таким знайомим і неймовірним водночас. 

— Улю, — гукнула Сана з вікна, — може, прогуляєшся до ріки, поки я закінчу роботу й прилетять Степан і Нестор із магазину, тоді й повечеряємо разом.

— Добре.

— Якщо хочеш, візьми кофтину, прохолодно.

Уля зайшла в будинок, взяла кофтину й попрямувала до річки — її обриси було видно ще з порога.

Ріка ритмічно хлюпала об берег. Уля підняла камінчик, він був теплий і гладенький, мов живий. Вітер притишився. Усе навколо притихло, окрім ріки. 

Дівчина згадала про обіцянку Нестору погойкати сьогодні в небо, як зорельотці перед польотом. Цю традицію запровадив капітан Василь, він був родом з Карпат. Так гойкають у гори. 

Коли зорі стануть видимими. 

— Агов! — гукнула Уля річці.

Повз неї водою пронісся жовтий листок.

коли летить Сонце 
прилітає проміння
прилітає життя
звук що став нотою
тихою працею
голосом гучності
чи мовчанням каміння
не сама а єдина
з подихом неба
річка осіння

Уля закуталася в кофтину. Ще літо, просто пройшов дощ. Ось і дикий лілійник квітне, хай і останній на кущі. Такий довгий день сьогодні. Ніби вже давно був університетський сад, знайомство із Семеном. Вони багато про що встигли поговорити, не про особливе, звичайне. «Не зупиняйся тоді, коли все добре, і якщо буде зовсім зле — теж, не здавайся. Якщо крім попелу нічого — будують з попелу». 

— Нехай же вітер понесе не згарище — надію…

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

"Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: