Галина Мирослава
КАТЕРИНКА
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Дерева, вистрижені так, що скидались на келихи, вабили до себе. Прикрашені гірляндами, вони набували дивовижної сили розливати навкруги щастя, нагадуючи переповнене несамовитими бульками тепле французьке шампанське.
Картаті вогняні спіднички лотків підкликали до себе. І не лише блиском, а й дивовижними пахощами різдвяних ласощів, ''легумінчиків'', яких тут було стільки, що перехоплювало дух. Подекуди до розгарячілих тіл проривались химерні струмені теплого диму, вони по-дружньому тулилися до покупців, а потім смачно цідилися вгору. Звідусюди тріпотіли відблиски й, оперезані лунами, жартівливо підморгували до перехожих. П'янко кружляв пухкесенький сніжок, намагаючись приземлитись відразу на всі свої лапки, притулитись до рум'яних щік і навіть поцілувати, якщо такий бешкет дозволять. Налітавшись удосталь, сніжні клапті пробували, якщо вдасться, лягти на запахущі гілочки хвої поруч з розкладеною ватою, забавками, сіном, проте частина не долітала, а кумедно зависала на дашках над вітринами, або приєднувалась до косматих ліжників на долівці. Святочний настрій обіймав, проймав, збуджував, і, приправлений глінтвейном, розливався. Дзвеніли склянки, шарудів папір, натовпи цікавих і задоволених грайливо кружляли між прилавками, мугикали під ніс старі знайомі мелодії, викочуючи усмішки на свої обличчя, щиро, як малеча. Можна було подумати, що у кожного, хто сьогодні сюди потрапив, безклопітне життя, і попереду все пречудово.
Наталя, занурена в цю казкову атмосферу, почувала себе навіть не на сьомому небі, а на дванадцятому, поки зненацька якась поривчаста хвиля не винесла її до панночки на розі відразу трьох вулиць, що пропонувала катеринки. Наталя зупинилась як у землю вкопана. Одна мініатюрна катеринка геть-чисто нагадувала бабусину. Вже кілька років як нема бабці. Наталю облив холодний піт, з кутиків очей самовільно випурхнули сльози. Вона потягнулась до корби, помаленьку крутнула, а далі прискорюючись розкрутила наступні кола над старовинною коробочкою. Серце чекало на звук. І Наталя таки почула, здається, те, що очікувала. Тому й тріпотіла разом з кожною ноткою, а вже як мелодія стихла, заговорила, дістаючи слова просто з серця, до продавчині:
— Можна? Віддасте? Скільки з мене?
Розрахувалась, проте продовжувала стояти, наче перебувала в якійсь пелені. Тьохкало серце, розривалися груди. Якби на ту мить поруч опинився випадковий злодій, залишилась би без гаманця, та й без цієї катеринки, яка відчитувала крок за кроком старі перфокарти спогадів. Відчувала, ніби до неї підходить бабуся Катерина, бере її попід руки. І Наталя зрушила з місця й пішла по рипучому снігу до готелю, у якому на одну ніч зупинилась, відчуваючи поруч Катерину. Лише Катерина у їхній родині знала, що таке справжня зима. Лише вона одна могла врятувати взимку. Лише вона колись пережила увесь спектр відчуттів, який приносить зима. Від тих найрідніших, коли величезна родина звідусіль з'їжджалась до маленької хатини під стріхою на краю Львова, найтеплішого у світі дому, що пахнув улюбленим оселедцем домашнього приготування, пампушками з рожею, солом'яним дідухом, сіном, часником, кутею, до дикої пурги, що рве на частини в тундрі, відбираючи останнє тепло й надію. От і готель. Наталя почула застережний голос бабусі зсередини себе:
— Обережно. Поріг слизький.
Крутнулась, викрутилась, не впала. Досвід танцівниці. Вона, як і Катерина, живе танцем. Змалечку вибрала танець, а, може, танець вибрав її?! Хоча чому?! Він же не змінив так круто її долю, як Катеринину.
У дитинстві Наталя мріяла проїхатись ''бабусиною дорогою'', однак ніколи так і не наважилась, зрештою, вона й в Україну приїжджала лише тричі, а то б треба було добряче поїздити по неозорих просторах Росії, яка відома усьому світові своєю непогамованою дикістю. Гейзерами з пам'яті виривались бабусині спогади, щоразу змушуючи стриматись від такого кроку. У Наталі було стільки можливостей у житті, а що було б там?!
Якось, коли вони з Катериною на кілька зимових днів приїхали до Амстердама, бабуся замовила на обід знамениті місцеві оселедці, а коли вони вдвох сіли до столу, довго хрестила тарілку з рибою, що не на жарт насторожило Наталю, а потім призналась, що це тому, що вперше після того, як вирвалась з Союзу, скуштує оселедця. Спогадуючи цю розмову, Наталя здригнулась. Вона уявила себе на місці заледве шістнадцятирічної Катерини, відчула, як шорсткі чоловічі руки грубо торкаються її ніжного тіла, на якому лише літня сукеночка, й заштовхують її, тендітну танцівницю, у переповнений людськими тілами та випорожненнями вантажний потяг, і везуть на північ, де гуляють страшні зимники й закручують до смерті завії. Загризло зсередини, щось би з'їсти, а єдине, що закидують у вагон через напівпрочинені двері, — це оселедці, солоніших від яких більше ніде у світі, мабуть, не існує. Страшно накинутись на їжу, бо води майже нема. Тримається, заковтує слину, переганяє її з лівої щоки до правої та навпаки. Втрачає свідомість. Пробуджується.
Отой згорточок, оте передріздвяне придбання тепер поруч. Схоже на млинок до кави на одну особу. Катерина любила свою катеринку безмежно. А де Катеринина катеринка може бути зараз?! Чомусь Наталя ніколи не питала батьків, не цікавилась, куди поділись бабусині ''скарби''. Дотепер старі речі нічого не важили для Наталі. Є — добре, нема — щось придумаємо. А тут раптом такий щем, такий жаль, так круто все змінилось. І все через одну маленьку музичну скриньку.
Для Катерини катеринка була першою, тому найпам'ятнішою, річчю, яку їй подарували після втечі до Америки. Тільки-но радянські ескімоси передали дівчину з рук в руки своїм родичам на Алясці, одна маленька ескімосочка несподівано підбігла до Катерини та протягнула їй свою катеринку, розчуливши до сліз. Даруючи її, дівчинка щось ласкаво промовила. Катерина усе життя жалкувала, що не змогла зрозуміти, а перепитати соромилась.
— Бабусю, бабусю, як ти це все витримала?! Я ніколи не питала тебе, скільки ж вас було на тій вечірці...
Наталя знала лише, що з усіх молодих людей, яких без попередження, вияснення, допитів, хоча б ілюзорного слідства, звинувачень у чому-небудь, одного літнього вечора під конвоєм повели з танцювальної вечірки, не питаючи імен, не вимагаючи документів, зрештою, мало хто міг їх мати при собі, на залізничний вокзал, де їх повантажили, як худобу на забій, у товарні вагони та повезли у невідомість, до Америки потрапило лише троє — два хлопці та Катерина. Діти, кожному з яких по п'ятнадцять-сімнадцять літ, один за одним дубіли від холоду й голоду в потязі, їх викидали на станціях просто в глибокий сніг неподалік від колії. Катерина не пам'ятала, скільки днів їх везли до місця, де потяг зупинився різко через повну відсутність колії далі. Всіх пасажирів тепло вбраний конвой виштовхав прикладами з потяга, і поїзд дав задній хід та у кліп ока щез з поля зору. Ні їжі, ні відповідного одягу. Ні взуття. А навколо лише сніг. Відчайдухи, яким пощастило вижити в дорозі, пробували йти вперед, сподіваючись на щасливий кінець. Провалювались у сніг. Але навіть це не тривало довго, бо здійнялась несамовита хуртовина. Навколо тіл обвивалася охиза, била мокрим снігом, колола югою, засипаючи й покриваючи. Вона зупинила усіх. Хтось там залишився навіки, когось ще встигли знайти напівзмерзлим, але живим. Катерина прокинулась вже в іглу. Вона так і не довідалась, яким чином її, заметену снігом, знайшли й повернули до життя. І скільки часу була в безпам'ятстві, переживаючи щось на зразок клінічної смерті, коли відчуваєш покидання душею тіла, польоти та повернення назад.
Наталя знову покрутила корбою катеринки. Мимоволі пригадалась не раз чута в дитинстві атмосферна пісенька:
''В місті Львові, та на Ринку
Катериняр катеринку,
Катериняр катеринку
Крутить на львівському Ринку.
І для смутку, і для жарту,
Де два леви мають варту,
Студні де стоять чотири,
В них вода як срібло щире.''*
Ця катеринка грала іншу мелодію, не Веселовського. Дуже знайому, але що то за мелодія, Наталя не здогадувалась. Вона перевернула музичну коробочку, припустивши, що на піддоні може бути щось вигравіювано. І таки знайшла там нечіткий напис: ''1945''. Ледь не зойкнула:
— Той самий рік. Невже вона?!
Однак жодних інших позначок, які б підтверджували або заперечували припущення, не знайшла. І, хоча було дуже пізно, й вона завжди намагалась зайвий раз нікого не турбувати, набрала мамин номер. Вони довго говорили, забувши про час і турботи. І мама, згадуючи Катерину, мимоволі вибовкнула родинну таємницю, яку так старанно чомусь приховувала від усіх. Наталя повільно опустилась на стілець. Не було чим дихати. Підійшла до вікна. Як їй потрібно було б зараз обійняти маму, полегшити біль, який розриває душу. Ковтнула свіжого повітря. Чому вона не здогадалась, що після пережитого Катерина не могла мати власних дітей?! У неї ж медична освіта! Тепер стало зрозумілим, чому Наталя ніколи не чула жодного слова про діда, ніколи не бачила в домі бабусі якогось чоловіка. Бабуся їх сторонилась. Наталя це бачила, але ніколи не аналізувала. І звідки вона могла знати, що мама — це маленька сирота невідомої національності, яких по війні вистачало?! Бабуся змінила мамине ім'я, виростила, випестила, викохала, навчила всього, що знала та вміла сама. А катеринка, виявляється, грає популярну свого часу французьку пісеньку.
* - Слова: Богдан Нижанківський. Музика: Богдан Весоловський
На відео: Орест Цимбала — "Катеринка" (музика Б. Нижанківського, слова І.Б. Весоловського).
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
Галина Мирослава. Прозові твори
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
