Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
Розділ "РОКИ ДИТИНСТВА"
КНИЖКА У ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ДИТИНИ
Книжка відіграє велику роль у духовному житті дітей, але лише тоді, коли дитина вміє добре читати. Що означає «добре читати»? Це насамперед володіти елементарним умінням — технікою читання. Я прагнув до того, щоб індивідуальне читання було духовною потребою дитини. У перших — других класах на кожні 1 — 2 тижні учень брав у бібліотеці книжку, читав її вголос. Без цього не можна виробити твердого, стійкого вміння вільно читати й розуміти прочитане.
У кожного учня вже у другому класі з’явилася записна книжка — «Словесна скринька». В неї записувалися слова, які здалися дитині цікавими чи незрозумілими (потім я пояснюю дітям значення або емоційне забарвлення слова). У третіх – четвертих класах, за винятком окремих слів, у «словесну скриньку» записувалися звороти, фрази, речення, які сподобалися учневі.
Читання як джерело духовного збагачення не зводиться до вміння читати; з цього вміння воно тільки починається. Дитина може читати вільно, безпомилково, та книжка — це часто буває — не стала для неї тією стежиною, що веде до вершини розумового, морального та естетичного розвитку. Вміти читати — означає бути чутливим до змісту й краси слова, до його найтонших відтінків. Тільки той учень «читає», у свідомості якого слово виграє, тріпоче, переливається барвами й мелодіями навколишнього світу. Читання — це віконце, через яке діти бачать і пізнають світ і самих себе. Воно відкривається перед дитиною лише тоді, коли поряд з читанням, одночасно з ним і навіть раніше, ніж вперше розкрита книжка, починається копітка робота над словом, яка повинна охоплювати усі сфери активної діяльності, духовного життя дітей — працю, гру, спілкування з природою, музику, творчість. Без творчої праці, що створює красу, без казки та фантазії, гри та музики неможливо уявити читання як одну зі сфер духовного життя дитини. Основа розвитку мови й мислення — це і «подорожі» до живого джерела думки, і емоційно-естетичне забарвлення слова, яке стає зрозумілим завдяки вмінню відчувати красу мови, і художні багатства, втілені у книжках.
До того, як прочитати перше слово, дитина повинна почути читання вчителя, матері, батька, відчути красу художніх образів. «Подорожі» до світу природи не можна уявити як щось відірване від книжки. Дитина не побачить краси навколишнього світу, якщо вона не відчула краси слова, прочитаного в книжці. Шлях до серця і свідомості дитини йде з двох сторін, на перший погляд, немовби протилежних: від книжки, від прочитаного слова до усної мови і від живого слова, що ввійшло в духовний світ дитини, до книжки, читання, написання. Емоційно-естетична підготовка до читання та письма — найважливіша умова того, щоб дитина навчилася читати та писати, і навчилася не для одержання оцінки, а тому, що читання і письмо необхідні в духовному житті — невміння читати та писати позбавляв її багатьох радостей.
Те, що мої діти ще в «Школі радості» передавали почуття і думки про красу навколишнього світу в малюнках і виразних підписах до них, — і в результаті емоційно-естетичної підготовки до читання та письма. «Подорожі» у природу в нашій системі виховання — не самоціль, а засіб розумового розвитку дитини через слово. Діти були б байдужими до краси природи, до гри барв і звуків, до невичерпної різноманітності життя, якби не слово, не розумове виховання, не прагнення до найважливішої освітньої мети — навчити дитину думати, помічати взаємодію предметів, речей, явищ, узагальнювати, абстрагуватися від природи, від наочних образів і уявлень.
Я добивався, щоб вже у першому класі читання було духовною потребою дитини, щоб воно не зводилося до вправ, що ставлять за мету виробити техніку вільного сприймання і вимови слова. Увійти у духовний світ учня може лише те, що відповідає рівневі його розвитку — розумового, емоційного та естетичного, і водночас сприяє його дальшому розвитку. Правильно вибрати, що читати, — надзвичайно важливе завдання вихователя. У книжках для читання, на жаль, немає багатьох художніх цінностей, доступних розумінню дитини. Через 3 місяці після початку навчального року ми розпочали читання цікавих казок та оповідань, які не увійшли до книжки для читання.
Я роздаю дітям книжки «Українські та російські казки». Готую їх до читання української народної казки «Солом’яний бичок» — передаю її зміст, ілюструючи свою розповідь картинками. Діти відкривають книжку. Читає казку один учень, другий, третій. Скільки б разів не читалася одна й та сама річ, — але обов’язково цікава для дітей, — вона не набридає їм, тому що читання для них — не повторні вправи, а глибоко особисте переживання яскравих образів; кожна дитина вкладає в слово своє індивідуальне сприймання. Діти слухають читання так само уважно, як коли б усі вони — один за одним — співали одну й ту саму пісню, слова і мелодія якої дуже хвилюють. Кожний співав би по-різному, у кожного слово набуло б свого забарвлення, що передає тонкощі переживання, сприймання, уявлення. Слово при такому читанні звучить, як музика, як мелодія.
У підготовці до емоційно яскравого індивідуального читання особливо важливо, щоб дитина багато разів бувала біля джерела думки, переживала красу слова. Ось учень читає речення: «І пішов бичок у темний ліс, зустрів його там сірий вовк». Зі словами «темний ліс» у свідомості дитини пов’язані незабутні картини: вечірній присмерк у лісі, таємничий нічний шерех, тривожний шелест листя перед грозою. Все це увійшло до її духовного життя, виграє яскравими барвами і переливається звуками музики природи, коли до слуху долинають слова «темний ліс». Ніякі пояснення вчителя, — як читати, як вимовляти, як правильно поставити інтонацію, — не можуть навчити дитину емоційно багатого читання, коли вона не знає доріжки до джерела живого слова і думки.
З першого дня роботи в школі предметом моєї турботи було те, щоб до дитячих рук не потрапила жодна погана книжка, щоб діти жили у світі цікавих творів, які увійшли до золотого фонду національної та загальнолюдської культури. Це винятково важливе завдання: людина за все своє життя може прочитати не більше 2000 книжок — отже, в роки дитинства та отроцтва треба вдумливо відбирати матеріал для читання. Хай дитина прочитає небагато, та кожна книжка нехай лишить глибокий слід у її серці та в її свідомості, щоб людина поверталася до неї кілька разів, відкриваючи все нові й нові духовні багатства. Тут дуже важливо, щоб дитина відчувала задоволення й насолоду від виразного читання. Сила й краса слова розкриваються в його звучанні, тому дуже важливо, щоб переживання емоційного забарвлення слова йшло від сприймання на слух — від виразного читання.
Уже у першому класі ми створили дитячу бібліотеку. Складалася вона з 4-х відділів. Перший — оповідання, що, на мій погляд, становлять найбільшу цінність для морального, розумового і естетичного виховання дітей. (Кожну книжку ми купували у 15-ти примірниках з тим, щоб на уроці читання можна було дати на парту по одній). Відділ цей був розрахований на 4 роки навчання у початковій школі. У ньому дібрані оповідання з глибоко людяною, зрозумілою дитині ідеєю, втіленою в яскравих художніх образах. Ось вони: Л. Толстой — «Акула», «Стрибок», «Кавказький полонений»; П. Єршов —«Горбоконик»; М. Коцюбинський — «Ялинка»; В. Жуковський — «Спляча царівна», «Одісей у печері циклопів»; Д. Мамін-Сибіряк — «Омелько-мисливець», «Зимівля на Студеній», «Багач та Ярема», «Приймак», «Сіра шийка»; Г. К. Андерсен — «Дюймовочка», «Гидке каченя», «Нове вбрання короля»; В. Гюго — «Козетта», «Гаврош» (із «Знедолених»); брати Грімм — «Гензель і Гретель», «Лінивий Ганс», «Три щасливці»; О. Пушкін — «Казка про царя Салтана», «Казка про мертву царівну», «Станційний наглядач», «Анчар», «В’язень», «Няня», «Пташка», «Зимовий вечір»; Януш Корчак — «Коли я знову стану маленьким»; В. Короленко — «Діти підземелля»; М. Некрасов — «Селянські діти», «Дядечко Яків», «Дідусь Мазай і зайці»; І. Тургенєв — «Перепілка»; Д. Григорович — «Гутаперчевий хлопчик»; В. Гаршин — «Сигнал»; О. Купрін — «Шпаки»; К. Станюкович — «Максимка», «Нянька», «Втеча»; А. Чехов — «Капітанка», «Білолобий», «Банька», «Втікач», «Хлопчики», «Хамелеон»; Г. Сенкевич — «Янко-музикант» ; Джек Лондон — «Сказання про Кіша»; Марк Твен — «Пригоди Тома Сойєра»; М. Горький — «Пене», «Діти із Парми», «Випадок з Овсійком», «Дитинство Іллі», «Ранок»; А. Гайдар —«Чук і Гек», «Далекі країни», «Тимур і його команда»; В. Бонч-Бруєвич — «Ленін і діти»; А. Тесленко — «Школяр»; Панас Мирний — «Морозенко»; І. Франко — «Грицева шкільна наука», «Олівець» та інші.
Читання цих творів було для дітей не тільки пізнанням світу, не тільки вправами, що сприяють виробленню міцних навичок і вмінь, а й школою емоційно-морального виховання. Кожна книжка лишала глибокий слід у душі дітей. Велике враження на дітей мало чудове оповідання Д. Маміна-Сибіряка «Зимівля на Студеній». У цьому творі розповідається про самотнього, всіма забутого старого чоловіка, який доживає свої дні в хатинці в глухій тайзі. Я бачив, як після читання таких творів загострювалася чутливість дітей до явищ навколишнього світу.
Оповідання ми читали і на уроках, і в позакласний час. Цей відділ нашої бібліотеки можна порівняти з фонотекою музичних творів, призначених для колективного слухання.
Другий відділ нашої класної бібліотеки — це оповідання сучасних письменників про наше сьогодення, про працю наших земляків, про боротьбу за мир, про подвиги героїв у роки Великої Вітчизняної війни, про дітей-героїв. З найбільшим інтересом мої вихованці читали вірші С. Михалкова і С. Маршака, оповідання А. Гайдара, Л. Кассиля, М. Носова, М. Прилежаєвої, М. Трублаїні, Ю. Яновського, Ю Збанацького, М. Линкова, О. Іваненко, Л. Воронкової, Б. Житкова, 3. Олександрової.
Третій відділ — казки, вірші та байки. Книжки призначалися тільки для позакласного читання. Кожна дитина вибирала собі твір, який цікавить її (а інтерес викликався гарним малюнком, розповіддю вчителя або товариша про прочитане).
Четвертий відділ класної бібліотеки — старогрецька міфологія. Тут були зібрані знайдені з великими труднощами книжки, в яких у доступній формі викладались міфи Еллади. Стародавня міфологія відіграє важливу роль в інтелектуальному та естетичному вихованні дітей. Вона не тільки відкриває перед дітьми гідну подиву сторінку культури людства, а й пробуджує уяву, розвиває розум, виховує інтерес до далекого минулого.
Із середини першого року навчання ми почали проводити колективні читання. Я роздавав дітям усі примірники однієї книжки, щоб вони читали її вдома. Це була підготовка до колективного читання. Йти до Кімнати казки, щоб читати оповідання, зміст якого добре відомий? Звідки у дітей таке бажання і навіщо це робити, чи не краще почитати щось нове?
Так, нове, невідоме теж треба читати, і ми читали нові книжки. Та твори входять у духовний світ лише тоді, коли дитині хочеться прочитати товаришам те, що схвилювало її серце, хочеться передати в слові свої почуття і переживання. Кожну книжку з першого відділу нашої бібліотеки ми читали вголос не менше як 10 раз, і від повторного читання інтерес до неї не слабшав. Книжку прочитано 2 — 3 тижні тому, а діти не забувають її, прагнуть прочитати ще раз, і спеціально для цього приходять до школи. Минає 3 — 4 місяці, дітям знову хочеться прочитати книжку, що стала улюбленою, — знову їй присвячується колективне читання.
Та краса й сила твору доходять до серця й хвилюють розум лише за умови, що дитина відчула найтонші відтінки слова ще до того, як навчилася читати. Тому, перед ким не розкрилася чарівна краса слова під час «подорожей» до живого джерела думки, — ніколи не захочеться слухати вдруге, втретє, вдесяте те, що вже відоме.
Окремі уроки ми присвячували улюбленому оповіданню. Діти з хвилюванням готувалися до читання. Кожний читав те, що найбільше сподобалося, схвилювало серце.
Особливе місце в нас приділялося читанню віршів. Я читав дітям напам’ять кращі зразки поетичних творів, що увійшли до світової скарбниці людської культури, — вірші О. Пушкіна, М. Лермонтова, В. Жуковського, М. Некрасова, О. Фета, Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Шиллера, А. Міцкевича, Г. Гейне, П. Беранже та інших поетів. У дітей виникло бажання вивчити напам’ять улюблені вірші. За 4 роки учні вивчили багато віршів. Та ніколи вони не вчили до того, поки не пережили чарівного звучання поетичного слова.
Гарний вірш поєднує в собі красу слова, образу й музичної мелодії. Я прагнув до того, щоб діти вже в ранньому віці відчули цю єдність естетичних багатств: читав напам’ять вірші українських і російських поетів. Багато разів ми читали поему Тараса Шевченка «Наймичка». Цей твір запам’ятали майже всі діти (без будь-якого спеціального заучування). Діти вивчили також багато невеличких ліричних віршів, у яких змальовується краса природи. Дуже любили діти читання з продовженням. У Кутку мрії ми кілька тижнів читали «Пригоди Тома Сойєра». Обстановка, що оточувала дітей, посилювала враження від книжки.
Згодом ми починали проводити вечори та ранки виразного читання. Кожний, хто бажав брати участь у цій справі, готувався прочитати своє улюблене оповідання чи вірш. На вечори та ранки приходило багато дітей з інших класів, Поступово такі читання стали загальношкільними.
Двічі — у кінці першого півріччя та в кінці навчального року — ми відзначали свято рідного слова. Стали традиційними деякі обряди на цьому святі. Діти запрошували найстаріших людей села, які вирішували, хто найкраще прочитав оповідання чи вірш. Це було своєрідне творче змагання, переможців якого нагороджували книжками. Нагороди дітям вручали старші селяни — шанувальники і поціновувачі рідного слова. Вони теж розповідали казки, читали напам’ять вірші. Траплялося, що одну й ту саму річ читав учень і старша людина. На 4-му році навчання весняне свято рідного слова тривало 2 дні — так багато було охочих прочитати оповідання, вірш, байку.
Постійне спілкування зі старшими — батьками, матерями, дідусями та бабусями — пробудило до життя ще одну цікаву традицію — кращі наші читці почали читати дома своїм батькам, до школи почали приходити дорослі, щоб послухати, як читають діти. Виникло кілька гуртків любителів і шанувальників рідного слова (гуртки складалися з дорослих, дуже шанованих людей). Те, що діти були ніби організаторами цих гуртків, посилювало інтерес до книжки та читання.
Стало традиційним і загальношкільне свято книжки. Напередодні початку занять, 31 серпня, до школи приходили діти й батьки. Цього дня усі дарували книжки: діти один одному, батьки — дітям. Стало правилом, що керівництво села дарувало книжки у цей день кращим керівникам гуртків любителів і шанувальників рідного слова.
Я прагнув до того, щоб кожна дитина поступово створювала особисту бібліотеку, щоб читання ставало найважливішою духовною потребою дітей. Уже в перші 2 роки навчання дітей у початкових класах я домігся того, щоб у кожній родині була створена бібліотечка. В одних сім’ях бібліотека нараховувала понад 500 книжок, в інших — менше, та книжкові багатства щомісяця примножувалися у кожному домі. Якщо протягом місяця сімейна бібліотека не поповнювалася жодною книжкою, я вважав це тривожним явищем.
З книжки починається самовиховання, індивідуальне духовне життя. Є такий момент у виховному процесі, коли наставник, що весь час дбайливо вів за руку свого вихованця, вважає за можливе випустити його руку й сказати: «Іди сам, учись жити». Щоб зважитися на таке, потрібна велика педагогічна мудрість. Щоб підготувати людину духовно до самостійного життя, треба ввести її до світу книжки. Книжка повинна стати для кожного вихованця другом, наставником і мудрим учителем. Я бачив важливе виховне завдання в тому, щоб кожен хлопчик, кожна дівчинка, закінчуючи початкову школу, прагнули залишитися наодинці з книжкою, прагнули до роздумів та міркувань.
Залишитися наодинці — це не самотність. Це початок самовиховання думок, почуттів, переконань, поглядів. Воно можливе лише за умови, коли книжка входить у життя маленької людини як духовна потреба. В індивідуальних бесідах я з’ясовував, яка книжка зацікавила хлопчика чи дівчинку, на які запитання маленька людина шукає відповіді в книжці, — все це мені треба було знати, щоб дати розумну пораду, допомогти дітям зустрітися зі своєю книжкою.
Школа стає справжнім осередком культури лише тоді, коли в ній панують 4 культи: культ Батьківщини, культ людини, культ книжки та культ рідного слова.
Ще до початку роботи з моїми учнями я багато наслухався про труднощі виховної роботи з підлітками. Мені говорили: «Найлегше працювати з маленькими дітьми. Та як тільки маленька дитина стає підлітком, вона змінюється, ви не впізнаєте її. Зникнуть доброта, чуйність, сором’язливість. З’являться грубість, різкість, байдужість». Пізніше я переконався, наскільки помилкові ці слова. У підлітка «зникає» все хороше в тому разі, коли воно не створювалося, коли вихователь вважав, що хороше дається дитині від природи. Якщо з дитинства у дитини не виховано любові до книжки, якщо читання не стало її духовною потребою на все життя, — в роки отроцтва душа підлітка буде порожньою, на світ божий виповзає, неначе невідомо звідки воно й взялося, погане.
* Відредаговано згідно із Законом про декомунізацію.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 193 – 201.
