Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
"ШКОЛА РАДОСТІ"
МИ СЛУХАЄМО МУЗИКУ ПРИРОДИ
Музика, мелодія, краса музикальних звуків — важливий засіб морального і розумового виховання людини, джерело благородства серця й чистоти душі. Музика відкриває людям очі на красу природи, моральних стосунків, праці. Завдяки музиці в людині пробуджується уявлення про високе, величне, прекрасне не тільки в навколишньому світі, а й у самому собі. Музика — могутній засіб самовиховання.
Багаторічні спостереження над духовним розвитком одних і тих самих вихованців від молодшого віку до зрілості переконали мене в тому, що стихійний, неорганізований вплив на дітей кіно, радіо, телебачення не сприяє, а скоріше шкодить правильному естетичному вихованню. Особливо шкідлива велика кількість стихійних музикальних вражень. Я вбачав одне з важливих завдань виховання дітей в тому, щоб сприймання музичних творів чергувалося із сприйманням того тла, на якому людина могла зрозуміти, відчути красу музики — тиші полів і лук, шелестіння діброви, пісні жайворонка в блакитному небі, шепотіння стиглих колосків пшениці, дзижчання бджіл і джмелів. Усе це і є музика природи, те джерело, з якого людина черпає натхнення, створюючи музичну мелодію.
В естетичному вихованні взагалі і в музичному особливо важливі психологічні настанови, якими вихователь керується, залучаючи дітей до світу прекрасного. Для мене головною була настанова на виховання здатності емоційно ставитися до краси і потреби у враженнях естетичного характеру. Важливу мету всієї системи виховання я бачив у тому, щоб школа навчила людину жити в світі прекрасного, щоб людина не могла жити без краси, щоб краса світу творила красу в ній самій.
У «Школі радості» велика увага приділялася слуханню музики — музичних творів і музики природи. При цьому насамперед ставилося завдання — викликати емоційну реакцію на мелодію і потім поступово переконати дітей, що джерелом краси музики є краса навколишнього світу; музикальна мелодія немовби закликає людину — спинися, прислухайся до музики природи, насолоджуйся красою світу, бережи цю красу й примножуй її. Багаторічний досвід переконує, що людина опановує і рідну мову, і азбуку музичної культури — здатність сприймати, розуміти, відчувати, переживати красу мелодії — тільки в роки дитинства. Те, що упущено в дитинстві, дуже важко, майже неможливо надолужити в зрілі роки. Дитяча душа однаково чутлива і до рідного слова, і до краси природи, і до музичної мелодії. Якщо в ранньому дитинстві донести до серця красу музичного твору, якщо в звуках дитина відчув багатогранні відтінки людських почуттів, вона підніметься на такий щабель культури, якого не можна досягти ніякими іншими засобами. Почуття краси музичної мелодії відкриває перед дитиною власну красу — маленька людина усвідомлює свою гідність. Музичне виховання — це не виховання музиканта, а передусім виховання людини.
...Ранньої осені, коли в прозорому повітрі виразно чується кожен звук, у надвечірню пору ми сиділи з дітьми на зеленому лужку. Я запропонував прослухати мелодію «Політ джмеля» з опери «Казка про царя Салтана» М. Римського Корсакова. Музика знайшла в дітей емоційний відгук. Малюки говорили: «Джміль то наближається, то віддаляється. Чути щебетання маленьких пташок...» Ще раз слухаємо мелодію. Потім йдемо до квітучої медоносної трави. Діти слухають бджолину арфу, дзижчання джмеля. Ось він, великий, волохатий, то піднімається над квіткою, то опускається. Діти в захопленні: адже це майже така сама мелодія, яку вони тільки що слухали, але в музичному творі є якась своєрідна краса, яку композитор підслухав у природі й передав нам. Дітям хочеться ще раз почути записану на плівку мелодію.
Через день йдемо на ділянку квітучого медоноса вранці. Діти прислухаються до звучання бджолиної арфи, намагаються вловити дзижчання кошлатого джмеля. В тому, що досі здавалося їм звичайним, відкрилась краса — така сила музики.
Я підбирав для слухання мелодії, в яких у яскравих образах, зрозумілих дітям, передано те, що вони чують навколо себе: щебетання пташок, шелестіння листя, гуркотіння грому, дзюрчання струмка, завивання вітру... При цьому я оберігав дітей від надміру вражень, бо, повторюю, велика кількість музичних образів шкідлива для дітей; вона може викликати сум’яття, а потім і зовсім притупити емоційну чутливість. Я використовував не більше від двох мелодій на місяць, але в зв’язку з кожною мелодією проводив велику виховну роботу, мета якої — розбудити в дітей бажання ще й ще послухати музику, досягти того, щоб кожного разу діти відкривали в творі нову красу. Дуже важливо, щоб між слуханням мелодій, якому надається певне значення в оволодінні азбукою музичної культури, не було ніяких стихійних безладних вражень. Після слухання мелодій діти повинні прислухатися до тиші полів і між сприйманням двох мелодій пізнавати красу природи.
Ось ми йдемо в дубовий гай. Тихий сонячний день «бабиного літа», під промінням сонця палахкотить барвисте вбрання дерев, чути спів осінніх пташок, долинає рокотання трактора, в блакиті небес — ключ гусей, що відлітають. Ми слухаємо «Осінню пісню (Жовтень)» Петра Чайковського. Мелодія допомагає відчути неповторну красу того, що діти до цього часу не помічали в навколишній природі: тихого трепету листя на пожовклих дубах, аромату прозорого повітря, прив’ядання ромашки на узбіччі дороги,
У дітей бадьорий, радісний настрій, та мелодія навіває і легкий смуток. Діти відчувають наближення похмурих, дощових днів, холодних завірюх, ранніх присмерків. Під враженням музичної мелодії вони говорять про красу літа, про перші дні золотої осені. Кожна дитина запам’ятала щось яскраве, і тепер образи літа й осені з’являються в дитячій свідомості в повній своїй красі, Лариса, наприклад, говорить: «Ми з батьком ходили до яру. На схилах яру зелена стіна — ліс, ліс, ліс, залитий сонцем. Десь заворкотіла горлиця, і так у лісі гарно, так гарно... Хочеться йти і йти, щоб завжди сяяло сонечко. Коли воркоче горлиця, здається, що листочки на деревах завмирають, прислухаються».
Згадує Шура: «Мама взяла мене в поле. Вона працювала біля комбайна. Я їздив з дядьком — комбайнером. А потім захотілося спати. Мама поклала мене на копицю свіжої соломи, Я дивився в синє небо, і ось копиця соломи попливла, піднялася високо, високо над землею. Я то наближався до маленької пташки — а пташка тріпотіла і тріпотіла в небі,— то віддалявся від неї. І разом зі мною попливли коники — цілим хором співали, летіли назустріч пташці. Так я й заснув. Прокинувся,— а пташка все тріпоче в небі, і голосніше співають коники».
Ми ще раз слухаємо мелодію Петра Чайковського, і я відчуваю, що діти знаходять у ній милі їхньому серцю спогади про красу незабутніх літніх і осінніх днів. Діти слухають нові спогади,
«Ми з батьком везли гарбу сіна. Я лежав на сіні, а в небі мерехтіли зірки, В полі співала перепілка, І зірки стали такими близькими, що, здавалось, підніми руку і бери зірочку, як ліхтарик».
Це спогади Зіни. Я слухав дівчинку і дивувався. Адже Зіна завжди мовчала, слова з неї не витягнеш. А ось музика примусила заговорити.
Як радісно, що музика загострює емоційну чутливість, пробуджує уявлення, навіяні красою музичних образів. Хочеться, щоб кожна дитина під впливом музики мріяла, фантазувала. Музика поглиблює поетичне, мрійливе в натурі дітей — як це добре.
Мене радує, що і Коля, і Толя, слухаючи схвильовані розповіді Тані і Лариси, сидять задумливі — вони теж щось згадують.
Музика — могутнє джерело думки. Без музичного виховання неможливий повноцінний розумовий розвиток дитини. Першоджерелом музики є не тільки навколишній світ, а й сама людина, її духовний світ, мислення і мова. Музичний образ по-новому розкриває перед людьми особливості предметів і явищ дійсності. Увага дитини немовби зосереджується на предметах і явищах, які в новому світлі відкрила перед нею музика, і її думка малює яскраву картину; ця картина проситься в слово. Дитина творить словом, черпаючи в навколишньому світі матеріал для нових уявлень і роздумів.
Музика — уява — фантазія — казка — творчість — така доріжка, йдучи якою, дитина розвиває свої духовні сили. Музична мелодія пробуджує в дітей яскраві уявлення. Вона ні з чим не зрівняний засіб виховання творчих сил розуму. Слухаючи мелодію Едварда Гріга, діти малювали в своїй уяві казкові печери, непролазні ліси, добрих і злих істот. Наймовчазнішим хотілося говорити; дитячі руки тяглися до олівця і альбома, хотілося відбити на папері казкові образи. Музика будила енергію мислення навіть у найінертніших дітей. Здавалося, вона вливає в клітини мислячої матерії якусь чудодійну силу. В цьому піднесенні розумових сил під впливом музики я бачив емоційне джерело мислення.
У зимові дні, коли снігом засипало всі наші стежинки, ми сиділи в шкільній кімнаті, слухали мелодії П. Чайков- ського, Е. Гріта, Ф. Шуберта, Р. Шумана. В присмерку особливу радість приносило дітям слухання казкових мелодій. Я розповів вихованцям народну казку про Бабу-Ягу, а потім ми слухали мелодію П. Чайковського «Баба- Яга». Важко передати словами багатство фантастичних образів і уявлень, що народилися під впливом цієї музики. Діти в мріях поривалися за далекі гори, за ліси-праліси, за сині моря, в таємничі печери й ущелини. Я з подивом слухав, здавалося, зовсім неймовірні історії, придумані дітьми. Окремі з них запам’яталися мені на все життя. В уявленні Юри зла чаклунка Баба-Яга перетворилася в людиноненависника, що зробив замах на радість людей — на пісню. «Вона взяла великий горщик, сіла в ступу, полетіла по всьому світу. Як тільки почує пісню, прилітає туди, де співають і радіють люди, стукне горщиком по ступі, люди замовкають, забувають, як співати, тому що пісня в горщик схована. Так сховала Баба-Яга всі пісні. Залишився один-єдиний хлопчик — пастушок, що не переставав співати. Він грав на сопілці і співав пісні. Скільки не стукала чаклунка горщиком по ступі, нічого не могла зробити: сопілка була чарівною. І ось сидить злюща-презлюща Баба-Яга на своїй горі, на горщику з піснями, а в світі тихо, ніхто не співає і не радіє, тільки хлопчик-пастушок грає. Ліг він спати. Баба-Яга вкрала в нього сопілку. Прокинувся хлопчик. Зібрав сміливих хлоп’ят і пішов до Баби-Яги...» Далі Юра фантазував про те, як хлопчик-пастушок визволив пісні, як до людей повернулася радість. Дивовижне явище: під впливом музики дитина створює в своїй уяві настільки яскраві образи казкових істот, які втілюють у собі добро і зло, що стає аіби учасником боротьби за справедливість. Музика сповнює казкові образи живим биттям серця і трепетом думки, вводить дитину в світ добра.
Кожного разу, помічаючи інертність думки дітей, я вів їх у діброву чи в сад, і ми слухали музику, що пробуджувала яскраві уявлення про добро і зло. Музична мелодія немовби відкривала джерела думки.
У зимові дні в нашій школі відкривались усе нові й нові мрійники. Маленький Данько був таким сором’язливим, що, здавалося, слова від нього не дочекаєшся. І ось хлопчак розповів свою казку про Бабу-Ягу. Правда, вона була схожа на казку Юри. У Данька Баба-Яга полетіла на ступі по всьому світу й позривала всі квіти; прилетіла до своєї пекельної куховарні, поставила горщик у піч — і всі квіти загинули.
«Та я,— діти часто ставлять себе на місце доброго героя казки,— зібрав насіння всіх квітів і посіяв їх на землі. Квіти знову зацвіли. Коли Баба-Яга дізналася про це, вона від злості розламала свою ступу і кістяну ногу, і тепер уже не може робити людям зло.»
Після цих розповідей ми говорили з учителями про труднощі й недоліки виховання. Дійшли одностайного висновку; забуває наша педагогіка, що учень добру половину всіх років навчання в школі залишається насамперед дитиною. Втовкмачуючи в голови дітям готові істини, узагальнення, висновки, вчитель часом не дає їм можливості навіть наблизитися до джерела думки й живого слова, зв’язує крила мрії, фантазії, творчості. З живої, активної, діяльної істоти дитина іноді перетворюється ніби в запам’ятовуючий пристрій... Ні, так не повинно бути. Не можна відгороджувати дітей від навколишнього світу кам’яною стіною. Не можна позбавляти учня радощів духовного життя. Духовне життя дитини повноцінне лише тоді, коли вона живе в світі гри, казки, музики, фантазії, творчості. Без цього вона — засушена квітка.
Зрозуміло, учіння не може бути легкою грою, суцільною і постійною розвагою. Воно насамперед — праця. Проте, організовуючи цю працю, треба враховувати особливості духовного світу дитини на кожній сходинці її розумового, морального, емоційного, естетичного розвитку. Розумова праця дітей відрізняється від розумової праці дорослої людини. Для дитини кінцева мета оволодіння знаннями не може бути головним стимулом її розумових зусиль, як у дорослого. Джерело бажання вчитися — в самому характері дитячої розумової праці, в емоційному забарвлені думки, в інтелектуальних переживаннях. Якщо це джерело виснажиться, ніякими прийомами не примусиш дитину сидіти за книжкою.
Я ніколи не забуду першої зими «Школи радості». Якби не музика, не фантазія, не творчість, теплий затишний клас швидко б набрид. Музика сповнювала світ, що оточував нас, надзвичайною чарівністю. В імлі січневих вечорів, у сяйві срібних килимів під місяцем, у вихорі хурделиць, у потріскуванні криги на ставу,— скрізь ми бачили казкових істот, створених нашою уявою.
Прийшла перша весна «Школи радості», задзюркотіли струмочки, зацвіли проліски, зазвучала бджолина арфа в білому розливі яблунь та груш. У ці дні ми слухали музику весняного лісу, блакитного неба, лугів і степів.
У тихе надвечір'я ми пішли на луг. Перед нами — замріяні верби в ніжному листі, в ставу відбивалося бездонне небо, у чистій блакиті летіли ключі лебедів. Ми прислухалися до музики прекрасного вечора. Ось десь на ставу пролупав дивний звук — неначе хтось легенько торкнувся клавіша фортепіано, здавалося, зазвучав став, зазвучали береги і блакитне небо. «Що це таке?» — прошепотів Валя. «Це музика весняних лугів,— кажу дітям.— У ставу ви бачите віддзеркалення блакитного небозводу. На великій глибині — величезний дзвін з кришталю. Там, у чудовому палаці, живе красуня Весна. Золотим молоточком торкнулася вона кришталевого дзвону — і покотилася луна лугами».
Звук повторився. Коля посміхнувся: «Та це ж жаби «кумкають». Я боявся, що діти розсміються, зникне зачарування, що охопило нас. Та ніхто навіть не поворухнувся. «Може, жаба, а може й не жаба,— сказав Сашко.— А коли й жаба — то нехай собі, а співає ж таки луг».
Немов у відповідь на його слова задзвеніло десь над сусіднім ставом, через якусь мить відгукнувся далекий луг. Ми стояли, зачаровані дивною музикою весняних лугів. Ця музика — життєдайне джерело оптимістичного світосприймання. Вона допомагала дітям зрозуміти, відкрити, відчути радість буття в красі. Гармонія краси уявляється мені тим променистим ореолом, який усе життя осяває в ваших спогадах незабутні дні дитинства.
Першого сонячного квітневого дня, коли в мареві тремтять древні кургани, ми вийшли в степ слухати пісню жайворонка. Ось тріпоче в небесній блакиті сіра грудочка життя, до нашого слуху долинає ніжний дзвін срібного дзвіночка; раптом дзвіночок завмирає, сіра грудочка падає до землі; над ніжною зеленню озимої пшениці пташка розпрямляє крила й повільно, немов натягуючи невидиму нить, піднімається все вище й вище. Ми чуємо уже не дзвін, а звучання срібних струн... Мені хочеться, щоб ця чудова музика дійшла до дитячих сердець, відкрила очі на красу навколишнього світу. І я розповідаю казку про жайворонка.
— Це — дитя сонця. Взимку сонечко йде від нас. Далеко-далеко, землю засипає сніг і сковують морози. Повільно-повільно повертається до нас сонечко, важко йому розтопити сніг. Кидає воно гарячі іскри в снігові замети. Там, де падають іскри, з’являється таловина, оживає грудочка землі і народжується чудова пташка — жайворонок. Піднімається вона в блакитне небо і летить назустріч сонцю. Летить і співає. А сонце розсипає срібні іскри. Висить жайворонок в небесній блакиті, дивиться на землю, виглядає найяскравішу іскорку. Побачивши її, він каменем летить до землі, підхоплює іскру, яка блискавично перетворюється на тоненьку срібну нитку. Опустив жайворонок один кінець нитки до землі, повисла нитка на стеблині пшениці, а другий кінець потягнув усе вище й вище сонечка, до блакитного неба. Бачите, як нелегко йому підійматися вгору, як тріпочуть його сірі крильця. Грає срібна нитка, як струна, і чим вище піднімається жайворонок, тим вищий звук струни. Протягує жайворонок срібну нитку до самісінького сонечка і знову повертається до землі, знову видивляється іскринку.
А чи не ускладнить казка пізнання істинних закономірностей природи? Ні, навпаки — полегшить. Діти прекрасно розуміють, що грудочка землі не може стати живою істотою, як розуміють вони й те, що немає Ковалів-Велетнів, Баби-Яги, Кощія Безсмертного. Та якби в дітей не було всього цього, якби вони не переживали боротьби добра і зла, не відчували, що в казці відтворені уявлення людини про правду, честь, красу,— їхній світ був би тісним і незатишним.
Казка про жайворонка допомогла дітям зрозуміти музику природи, підготувала їх до слухання музичноі мелодії. Ми повертаємося до школи, слухаємо «Пісню жайворонка» Петра Чайковського. Діти в захопленні, бо почули в чудових звуках музики і срібні дзвіночки, і переливи тонкої срібної струни, що з’єднує зелену ниву із сонцем. Не один раз ми слухаємо цю пісню: і ясного погожого ранку, і сірого похмурого дня. І завжди діти згадують залитий сонцем чарівний світ, блакитний небозвід, сіру грудочну життя, безмежну широчінь ланів. Малюкам хочеться втілити своє уявлення про казкову пташку в яскравому образі: вони малюють жайворонка, срібну іскринку, струну, натягнуту від землі до сонця.
Поступово в нас створюється альбом музичних творів, що полюбилися дітям. Час від часу ми приходимо до своєї кімнати, слухаємо музику. Я називаю альбом «музичною скринькою», дітям це подобається, вони говорять з гордістю: «У нас є музична скринька». З’являється думка? будемо з року в рік брати із скарбниці музичної культури найкраще, створимо «музичну кімнату», в якій насолоджуватимемося красою, що її створили природа і людина. Співатимемо, вчитимемось грати на скрипці і фортепіано, але це буде в майбутньому, а поки що спробуємо грати на нашій нехитрій сопілці.
Похмурого дня ми пішли в гай, вирізали з бузини сопілку. Відшліфували її, прорізали дірочки. Я заграв мелодію української народної пісні про веселого пастушка. Важко передати словами захоплення, що охопило дітей. Кожній дитині хотілося якнайшвидше випробувати свої сили, всі мріяли про свої музичні інструменти. Кожний зробив собі сопілку. В Ліди, Лариси, Юри, Тіни, СергІйка, Костя виявився тонкий музикальний слух, чутливість до мелодії, і вже через кілька днів діти грали мелодії народних пісень і танців. Ніколи не забуду тихої вечірньої години, коли Тіна відтворила мелодію української народної пісні «Ой на горі та й женці жнуть». У дівчинки горіли очі, розчервонілися щічки. Мати розповідала мені, що Тіна подовгу сидить дома в садку із сопілкою, щось «придумує», награє мелодії, а іноді мрійно дивиться на небо і на дерева.
Одного разу я прийшов до школи рано-вранці. Навколо — тиша. Раптом звідкись із глибини саду долинули тихі звуки сопілки. Я пішов їм назустріч. Хтось грав своє, музична мелодія була явною імпровізацією. Через усю мелодію червоною ниткою проходив смуток—світлий, чистий. Обережно, щоб не потривожити музиканта, я підійшов до куща троянди. На траві сиділа Тіна. Здавалося, сопілка стала часткою її єства. Дівчинка дивилася на розквітлі троянди, очі її були лагідними, м’якими. Тепер я зрозумів мелодію - дівчинка грала про чудову квітку, про синє весняне небо. Те, що здалося мені смутком, було тривогою: дівчинка передавала в звуках свою думу про майбутнє.
Захопився сопілкою і Кость. Хлопчику важко було грати однією рукою, та він швидко навчився відтворювати мелодії кількох народних пісень, а потім став «придумувати» — фантазувати, передавати в музиці свої думки, почуття, переживання. Одного разу весною ми сиділи в «Куточку мрії». Відгримів грім, над землею з’явилася веселка — всі ми мовчали, милуючись красою картини. Почулася тиха мелодія — грав Кость. У музиці відчувалося дзюрчання струмка, що змінилося тривожним гуркотінням — наближається грозова хмара, вдалині гримить грім. Хлопчик забув, що його слухають, він весь віддався творчості. Опам’ятавшись, він побачив задумливі обличчя товаришів, засоромився... Далеко не кожний з них стане музикантом, та я глибоко вірю в те, що почуття захоплення музичною мелодією можна розвинути в кожної людини.
Захоплення цією нехитрою народною музикою було нашою глибоко особистою справою. Часом з’являвся своєрідний «музичний настрій»: дітям хотілося сісти й пограти. Найчастіше це бувало тихими вечорами, після заходу сонця, коли земля ще певний час осявалася відблисками сонця, що сховалося за обрій. Найвищим щастям для нас було вже те, що музика дає нам радість і задоволення.
У Колі був тонкий музикальний слух, і хлопчик швидко навчився відтворювати мелодії народних пісень. Одного разу, коли ми поверталися з лісу додому, я сказав Колі: «Пам’ятаєш, ти намалював Ковалів, які кують срібний вінок? От спробуй розповісти про тих Ковалів на сопілці: як вони кують, як сипляться на землю холодні іскринки...»
— Вони не холодні, ні — заперечив хлопчик.— Вони гарячі, ой, які гарячі...
— Так, безперечно, вони гарячі... Адже не може з-під молота і ковадла вилітати щось холодне. Я теж спробую розповісти про Ковалів на сопілці. Про сонячних Ковалів.
Другого дня вранці ми прийшли до шкільного саду. Нехитрими мелодіями своїх сопілок ми розповіли про чудових Ковалів. Ми не тільки розуміли один одного, а й відчували настрій, під впливом якого народжувались наші мелодії. Я вслухаюсь у музику Коліних «Ковалів». Хлопчик не тільки передав тонкий передзвін їхніх молотків, а й захоплення їх силою. Він зачарований красою срібних розсипів, що падають на поля й сади, засмучений тим, що не може охопити поглядом усю землю. Йому хочеться побачити красу, яку він неясно відчуває в усьому.
Так, я побачив стежку до серця цієї дитини. Музична мелодія виховує душу, олюднює почуття. В музиці, як і в слові, виражається справді людське. Розвиваючи чутливість дитини до музики, ми облагороджуємо її думки, поривання. Завдання полягає в тому, щоб музична мелодія відкрила в кожному серці життєдайне джерело людських почуттів. Як у живому, трепетному слові рідної мови, так і в музичній мелодії перед дитиною розкривається краса навколишнього світу. Та мелодія — ця мова людських почуттів — доносить до дитячої душі не тільки красу світу. Вона відкриває людську велич і гідність. В хвилини насолоди музикою дитина відчуває, що вона справжня людина. Душа дитини — це душа чутливого музиканта. В ній — туго натягнуті струни, і якщо ви зумієте торкнутися їх — задзвенить чарівна музика. І не лише в переносному, але і в прямому розумінні. Дитинство так само неможливе без музики, як неможливе без гри, без казки.
Досвід підтверджує, що музика — найсприятливіше тло, на якому виникає духовна єдність вихователя й дітей. Вона немовби відкриває серце людей. Слухаючи разом музику, захоплюючись її красою, вчитель і учень стають ріднішими, ближчими.
У хвилини того співпереживання, яке досягається тільки під час слухання музики, вихователь бачить у дитині те, чого ніколи б не побачив без музики. Під впливом музичних звуків, коли душа зачарована високими переживаннями, дитина звіряє вам свої тривоги й хвилювання. Саме в такий час Коля розповів мені, що в нього є альбом, в якому він малює все, що хвилює, радує і тривожить його. Потім хлопчик показав свої малюнки. Переді мною відкрився світ мрії. Коля хотів водити трактор, стояти на прикордонному посту.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 62 - 73.
Усі статті книги Василя Сухомлинського "Серце віддаю дітям":
Василь Сухомлинський. "Серце віддаю дітям" (читати, завантажити)
