Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
"ШКОЛА РАДОСТІ"
ШКОЛА ПІД БЛАКИТНИМ НЕБОМ
З хвилюванням чекав я на малюків. О 8 годині ранку прийшло 29 вихованців. Не прийшла Саша (мабуть, мамі погано). Не було Володі, очевидно, проспав, а матері не захотілося будити хлопчика.
Майже всі діти святково вдягнені, в новеньких черевичках. Це мене занепокоїло: сільські діти з давніх-давен звикли в жаркі дні ходити босоніж, це прекрасне фізичне загартування, кращий засіб запобігання простудним захворюванням Чому ж батьки намагаються захистити дитячі ніжки від землі, вранішньої роси й гарячої, розпеченої сонцем землі? Все це вони роблять з добрих намірів, а виходить погано: з кожним роком усе більше сільських дітей взимку хворіють на грип, ангіну, коклюш. А треба так виховувати дітей, щоб вони не боялися ні спеки, ні холоду.
— Ходімо, діти, до школи,— сказав я малюкам і попрямував до саду. Діти з подивом дивилися на мене.
— Так, діти, ми йдемо до школи. Наша школа буде під блакитним небом, на зеленій травичці, під гіллястою грушею, на винограднику, на зеленому лузі. Скиньмо ось тут черевички й підемо босоніж, як ви звикли ходити раніше.— Діти радісно защебетали; їм незвично, навіть незручно ходити в жарку погоду в черевиках — А завтра приходьте босоніж, у нашій школі це буде найкраще.
Ми пішли до виноградної алеї. В тихому, оточеному деревами куточку, розрослися виноградні лози. Заплівши металевий каркас, вони утворили зелений курінь. Всередині куреня земля вкрита ніжною травицею. Тут панувала тиша, звідси, із зелених сутінок, весь світ здавався зеленим. Ми розсілися на траві.
— Ось тут і починається наша школа. Звідси будемо дивитись на блакитне небо, сад, село, сонце.
Діти принишкли, зачудовані красою природи. Поміж листям звисали янтарні грона стиглого винограду. Дітям хотілося покуштувати цих смачних ягід. Буде й це, діти, але спочатку треба помілуватися красою. Діти дивляться навколо. Здається, що сад оповитий зеленим туманом, немов у казковому підводному царстві. Поверхня землі — поля, луки, дороги — немов тремтять у малахітовому тумані, а на освітлепі дерева сиплються сонячні іскорки.
— Сонечко розсипає іскорки,— тихо сказала Катя.
Діти не могли відірватися від світу, що зачарував їх, а я почав розповідати казку про сонце.
— Так, діти, хороше сказала Катя: «Сонечко розсипає іскри». Воно живе високо в небі. У нього є два Ковалі- велетні і золоте ковадло. Перед світанком Ковалі з вогняними бородами йдуть до Сонця, яке дає їм два пучки срібних ниток. Беруть Ковалі залізні молотки, кладуть срібні нитки на золоте ковадло і кують, кують, кують. Вони виковують Сонечку срібний вінок, а з-під молотків розсипаються по всьому світу срібні іскри. Падають іскри на землю, ось ви й бачите їх. А ввечері стомлені Ковалі йдуть до Сонечка, несуть йому вінок; одягає Сонечко вінок на золоті коси і йде в свій чарівний сад — спочити.
Я розповідаю казку й одночасно малюю її: на білому аркуші альбома народжуються фантастичні образи: біля золотого ковадла — два Ковалі-велетні, з-під залізних молотків розсипаються срібні іскорки.
Слухають діти казку, зачудовані чарівним світом, і, здається, що вони бояться порушити тишу, щоб не розвіялися чари. Потім відразу засипають запитаннями: а що роблять Ковалі-велетні вночі? Навіщо Сонечку кожного разу новий вінок? Куди втікають срібні іскорки — адже сиплються вони на землю кожного дня?
Милі діти, про все це я розповім вам, у нас ще буде багато часу, а сьогодні я пригощу вас виноградом. Діти з нетерпінням чекають, поки кошик наповнюється гронами. Роздаю по дві ґілочки: одну раджу з’їсти, а другу понести мамі, нехай і вона покуштує ягід. Діти виявляють неабияке терпіння: загортають грона в папір. А мене непокоїть думка: чи вистачить терпіння на всю дорогу від школи до хати? Чи принесуть Толя і Коля виноград матерям? Ніні я даю кілька грон: для хворої мами, для сестрички і для бабусі. Варя бере три ґронця для батька. Зароджується думка: як тільки в дітей буде достатньо сил, кожна дитина закладе свій виноградник. А Варі треба посадити цієї осені з десяток саджанців, які плодоносили б уже через рік — це будуть ліки для батька...
Ми виходимо з казкових зелених сутінків. Я кажу дітям:
— Завтра приходьте надвечір, о шостій годині. Не забудьте.
Я бачу: дітям не хочеться йти. Та вони розходяться, притискуючи до грудей білі пакуночки. Як би мені хотілося знати, хто з них донесе виноград додому! Та про це питати в дітей не можна; якщо хто сам розповість — буде добре.
Ось і скінчився перший день школи під блакитним небом... Тієї ночі мені снились срібні сонячні іскорки, а коли прокинувся рано-вранці, я довго думав, що робити далі. Я не складав детального плану: що і якого дня говоритиму дітям, куди поведу їх. Життя нашої школи розвивалося з ідеї, яка надихала мене: дитина за своєю природою — допитливий дослідник, відкривач світу. Так нехай перед нею відкривається чудовий світ у живих фарбах, яскравих і трепетних звуках, у казці та грі, в особистій творчості, в красі, що надихає її серце, в прагненні робити добро людям Через казку, фантазію, гру, через неповторну дитячу творчість — вірний шлях до серця дитини. Я буду так вводити малюків у навколишній світ, щоб вони кожного дня відкривали в ньому щось нове, щоб кожний наш крок був мандрівкою до джерела мислення й мови — до чудової краси природи. Дбатиму, щоб кожний мій вихованець зростав мудрим мислителем і дослідником, щоб кожний крок дізнання облагороджував серце й гартував волю.
Другого дня діти прийшли до школи надвечір. Догорав тихий вересневим день. Ми вийшли із села, розташувалися на високому кургані. Перед нами відкрився чудовий краєвид на широкий, немов палаючий під сонцем луг, на стрункі тополі, кургани, що даленіли на обрії. Ми прийшли до джерел думки й слова. Казка, фантазія — це ключик, за допомогою якого можна відкрити ці джерела, і вони заб’ють життєдайними струменями. Згадалося, як Катя сказала вчора: «Сонечко розсипає іскорки ..» Забігаючи наперед, скажу, що через 12 років, закінчуючи школу, вона писала твір про рідну землю і, висловлюючи почуття любові до природи, повторила цей образ. Ось яка сила казкового образу в дитячому мисленні. Я тисячу разів переконувався, що, населяючи навколишній світ фантастичними образами, творячи ці образи, діти відкривають не тільки красу, а й істину. Без казки, без гри, уявлення дитина не може жити, без казки навколишній світ перетворюється для неї на гарну, але все-таки намальовану на полотні картину; казка примушує цю картону ожити.
Казка — це, образно кажучи, свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки й мови. Діти не тільки люблять слухати казку. Вони творять її. Показуючи дітям світ через зелену стіну виноградного листя, я знав, що розповім їм казку, але не знав, яку саме. Поштовхом для польоту моєї фантазії були слова Каті: «Сонечко розсипає іскорки»...
Які правдиві, точні, художньо виразні образи творять діти, наскільки яскрава, барвиста їхня мова!
Я прагнув, щоб перш ніж розгорнути книжку, прочитати по складах перше слово, діти прочитали сторінки найпрекраснішої в світі книги — книги природи.
Тут, серед природи, особливо чіткою, яскравою була думка: ми, вчителі, маємо справу з найніжнішим, найтоншим, найчутливішим, що є в природі,— з мозком дитини. Коли думаєш про дитячий мозок, уявляєш ніжну квітку троянди, на якій тремтить крапля роси. Яка обережність і ніжність потрібні для того, щоб, зірвавши квітку, не зронити краплю. Ось така обережність потрібна нам щохвилини: адже ми торкаємося найтоншого і найніжнішого в природі — мислячої матерії організму, що росте.
Дитина мислить образами. Це означає, що, слухаючи, наприклад, розповідь учителя про подорожі краплини води, вона малює в своїй уяві і срібні хвилі вранішнього туману, і темну хмару, і гуркіт грому, і весняний дощ. Чим яскравіші в її уявленні ці картини, тим глибше осмислює вона закономірність природи. Ніжні, чутливі нейрони її мозку ще не зміцніли, їх треба розвивати, зміцнювати.
Дитина мислить... Це означає, що відповідна група нейронів кори півкуль її мозку сприймає образи (картини, предмети, явища, слова) навколишнього світу і через найтонші нервові клітини — як через канали зв’язку — йдуть сигнали. Нейрони «обробляють» цю інформацію, систематизують її, групують, зіставляють, порівнюють, а нова інформація в цей час надходить і надходить, її треба знову й знову сприймати, «обробляти». Щоб справитись і з прийомом нових і нових образів, і з «обробкою» інформації, нервова енергія нейронів у надзвичайно короткий відрізок часу блискавично переключається від сприймання образів на їх «обробку».
Ось це дивовижно швидке переключення нервової енергії нейронів і є тим явищем, яке ми називаємо думкою,— дитина думає... Клітини дитячого мозку настільки ніжні, настільки чутливо реагують на об’єкти сприймання, що нормально працювати вони можуть лише за умови, коли об’єктом сприймання, осмислення є образ, що його можна бачити, чути, до якого можна доторкнутися. Переключення думки, яка є сутністю мислення, можливе лише тоді, коли перед дитиною або наочний, реальний образ, або ж настільки яскраво створений словесний образ, що дитина немовби бачить, чує, відчуває на дотик те, про що розповідають (ось чому діти так люблять казки).
Природа мозку дитини потребує, щоб її розум виховувався біля джерела думки — серед наочних образів, і насамперед серед природи, щоб думка переключалася з наочного образу на «обробку» інформації про цей образ. Якщо ж ізолювати дітей від природи, якщо з перших днів навчання дитина сприймає тільки слово, то клітини мозку швидко стомлюються і не справляються з роботою, яку пропонує вчитель. А цим клітинам треба розвиватися, міцніти, набиратися сил. Ось де причина того явища, з яким багато вчителів часто зустрічається в початкових класах: дитина тихо сидить, дивиться тобі в очі, немовби уважно слухає, але не розуміє жодного слова, тому що педагог розповідає і розповідає, тому що треба думати над правилами, розв’язувати задачі, приклади — все це абстракції, узагальнення, немає живих образів, мозок стомлюється... Тут і виникає відставання. Ось чому треба розвивати мислення дітей, зміцнювати розумові сили дитини серед природи — це вимога природних закономірностей розвитку дитячого організму. Ось чому кожна подорож у природу є уроком мислення, уроком розвитку розуму.
Ми сидимо на кургані, навколо вас звучить злагоджений хор коників, у повітрі пахощі степових трав. Ми мовчимо. Дітям не треба багато говорити, не треба начиняти їх розповідями, слово — не забава, а словесне пересичення — одне з найшкідливіших пересичень. Дитині треба не тільки слухати слово вихователя, а й мовчати; в ці хвилини вона думає, осмислює почуте й побачене. Учителеві дуже важливо знати міру в розповіданні. Не можна перетворювати дітей на пасивний об’єкт сприймання слів. Щоб осмислити кожний яскравий образ — наочний чи словесний, потрібно багато часу й нервових сил. Уміння дати дитині подумати — одна з найтонших якостей педагога. А серед природи дитині треба дати можливість послухати, подивитися, відчути...
Ми вслухаємося в хор коників. Я радий, що діти захопилися цією чудовою музикою. Нехай у їхній пам’яті назавжди збережеться тихий вечір, насичений пахощами долів і переливами чарівних звуків. Коли-небудь вони створять казку про коника.
А нині задумливі погляди дітей спрямовані на захід сонця. Воно сховалося за обрієм, по небу розлилися ніжні барви вечірньої зорі.
— Ось і пішло Сонечко па відпочинок,— каже Лариса, і її обличчя стає засмученим.
— Ковалі принесли Сонечку срібний вінок... Куди ж воно діває вчорашній вінок? — питає Ліда.
Діти дивляться на мене, чекаючи продовження казки, та я не вирішив, який з образів вибрати. Мені допомагає Федя.
— Вінок розплився по небу,— тихо говорить він.
Напружене мовчання, всі ми чекаємо, що ж розповість Федя. Адже це продовження казки, яку хлопчик уже, очевидно, склав, і його мовчання можна пояснити дитячою сором’язливістю. Я допомагаю Феді.
— Так, вінок розплився по небу. За день він розжарюється на вогняних косах Сонечка і стає м’яким, як віск. Торкнулося до нього Сонечко гарячою рукою — він полився золотим струмочком по вечірньому небу. Останні промені Сонечка, що заходить на відпочинок, осявають струмочок, ось бачите, він виграє рожевими барвами, переливається, темніє — Сонечко заходить усе далі. Ось воно скоро увійде в свій чарівний сад, і на небі спалахнуть зірочки...
— А що ж таке зірочки? Чому вони спалахують? Звідки приходять? Чому їх не видно вдень? — запитують діти. Та нe можна перенасичувати свідомість дітей безліччю образів. На сьогодні досить, і я переключаю увагу дітей на інше.
— Погляньте на степ. Бачите, як темніє в долинах, на лузі, в низинах? Погляньте на ті горбочки — вони стали неначе м’якими, немов пливуть у вечірній імлі. Горбочки стають сірими, придивіться до їх поверхи — що ви там бачите?
— Ліс... Чагарник... Череда корів... Вівці з пастухом... Люди залишилися почувати в полі, розпалили вогнище, але вогнища не видно, в повітрі в’ється лише дим...— ось що народжує дитяча фантазія при погляді на горбочки, що швидко темніють. Пропоную дітям йти додому, та їм не хочеться. Просять: посидьмо ще хвилину. В цей вечірній час, коли світ немов одягається в таємниче покривало, розбурхується дитяча фантазія. Я тільки згадав про те, що вечірні сутінки і нічна темрява пливуть, як річки з далеких долин і лісів, а в уяві дітей уже народилися образи казкових істот — Темряви і Сутінків. Саня розповідає казку про цих істот: живуть вони в далекій печері, за лісом-перелісом, на день опускаються в темну безодню, сплять і зітхають у сні (чому зітхають? — відомо тільки автору казки...). А як тільки Сонечко йде у свій чарівний сад, вони виходять із сховища. їхні величезні лапи вкриті м’якою шерстю, тому ніхто й не чує їхніх кроків. Сутінки і Темрява — добрі, сумирні, лагідні істоти, нікого не кривдять.
Діти готові створити казку про те, як Темрява і Сутінки заколисують малюків, та на сьогодні досмть. Ми йдемо додому, дітям хочеться і завтра прийти ввечері, «коли гарно казки складаються», за словами Варі.
Чому діти охоче слухають казки, чому вони так люблять вечірні сутінки, коли сама обстановка сприяє польоту дитячої фантазії? Чому казка розвиває мову і мислення сильніше, ніж будь-який інший засіб? Тому, що казкові образи яскраво емоційно забарвлені. Слово казки живе в дитячій свідомості. Серце завмирає в дитини, коли вона слухає або вимовляє слова, що створюють фантастичну картину. Я не уявляю навчання в школі не тільки без слухання, а й без створення казки. Переді мною казки і оповіданнячка, складені маленькими дітьми в перші два місяці життя «Школи радості». В них — світ дитячих думок, почуттів, бажань, поглядів.
Зайчик (Шура)
Мама подарувала мені маленького плюшевого зайчика. А це було перед Новим роком. Я поставив його на ялинку серед гілочок. Усі полягали спати. На ялинці світилася маленька маленька лампочка. Бачу — зайчик зіскочив з гілочки і бігає навколо ялинки. Пострибав пострибав і знову повернувся на ялинку.
Соняшник (Катя)
Зійшло сонечко. Прокинулись пташки, піднявся в небо жайворонок. Прокинувся і соняшник. Стрепенувся, обтрусив зі своїх пелюсток росу. Повернувся до сонечка: «Добридень, сонечко! Я довго чекав на тебе. Бачиш, мої жовті пелюстки поникли без твого тепла? А тепер вони піднялися і радіють. Я круглий і золотий, схожий на тебе, сонечко».
Як зорали поле (Юра)
Комбайном скосили пшеницю. Виповз їжак з нірки і бачить: немає пшениці, не шумлять колоски. Покотився клубочком по стерні. А назустріч йому повзе величезне страховисько — металевий жук. Шумить, гуркоче. За ним — плуги. Залишається позаду чорне зоране поле. Сидить їжак у своїй нірці, виглядає і дивується. Думає. «Звідки взявся цей величезний жук?» А це - трактор.
Жолудь (Зіна)
Повіяв вітер. Упав з дуба жолудь. Жовтий, блискучий, неначе викуваний з міді. Упав і думає: «Так хороше було на гілках, а тепер я на землі. А звідси не видно ні річки, ні лісу». Засумував жолудь. Проситься: «Дубе, візьми мене на гілку». А дуб відповідає «Нерозумний ти! Поглянь, я теж виріс із землі. Пускай швидше корінь, рости. Станеш високим дубом».
Дітей хвилює не лише те, що відбувається в природі. Вони хочуть, щоб на землі був мир. Діти знають, що є сили, які замислюють війну. Ось казка, де оці темні сили виведено у фантастичному образі Змія.
Як ми перемогли Залізного Змія (Сергійко)
Він жив у болоті, далеко-далеко за океаном. Ненавидів наш народ. Робив атомні бомби. Наробив їх багато-багато, взяв на крила й полетів. Хотів кинути на сонце Хотів загасити сонце, щоб ми загинули в мороці. Послав я ластівок проти Залізного Змія. Взяли Ластівки по іскрі сонячного вогню в дзьоби й догнали Змія. Кинули вогонь на його крила. Упав Залізний Змій у болото, згорів разом з бомбами. А сонечко грає. І ластівки весело щебечуть, радіють.
У цій казці виявилася своєрідність дитячого світогляду. Торжество добра над злими силами дитина не може уявити без участі птахів і звірів. Любі дитячому серцю зайчик та ластівки — не просто казкові істоти. Вони — втілення добра.
Кожен день приносив нові відкриття в навколишньому світі. Кожне відкриття втілювалось у казку, творцями якої були діти. Казкові образи допомагали малюкам відчувати красу рідної землі. Краса рідного краю, що відкривалась завдяки казці, фантазії, творчості,— це джерело любові до Батьківщини. Розуміння й відчування величі, могутності Батьківщини приходять до людини поступово і мають своїм джерелом красу.
Хочеться порадити молодому педагогові, який виховує маленьких дітей: вдумливо, обережно готуйте дитину до того моменту, коли вимовите своє перше слово про рідну країну. Слово це має бути натхненним, одухотвореним благородними почуттями (хай говорять пишномовно — не бійтесь цього, якщо в душі у вас чисті й високі почуття). Та щоб це слово примусило прискорено битись дитячі серця, необхідно, образно кажучи, старанно зорати и засіяти зернами краси поле дитячої свідомості.
Нехай дитина відчує красу й захоплюється нею, нехай в її серці й пам’яті назавжди збережуться образи, в яких втілюється Батьківщина. Краса — це кров і плоть людяності, добрих почуттів, сердечних стосунків. Я радів, помічаючи, як поступово відтавали зачерствілі серця Толі, Слави, Колі, Віті, Сашка. Усмішка, захоплення, подив перед красою уявлялись мені стежиною, що має привести до дитячих сердець.
Життя «Школи радості» не обмежувалося строгим регламентом. Не було встановлено, скільки часу повинні перебувати діти під блакитним небом. Найголовніше — щоб їм не набридло, щоб у дитячі серця не проникло тоскне чекання того моменту, коли вчитель скаже: «Час додому». Я старався скінчити роботу нашої школи в той момент, коли в дітей загострювався інтерес до предмета спостереження, до праці, якою вони зайняті. Нехай малюки з нетерпінням чекають завтрашнього дня, нехай він обіцяє їм нові радощі, нехай вночі їм сняться срібні іскорки, які розсипає по землі Сонце. Одного дня діти перебувають у школі під блакитним небом 1 - 1,5 години, другого дня — 4 години,— все залежить від того, скільки радості вихователь зумів дати дітям сьогодні. І ще дуже важливо, щоб кожна дитина не тільки відчувала радість, а й творила її, вносила крихту своєї творчості в життя колективу.
Тієї осені довго стояла тепла, суха погода, до середини жовтня ще зеленіло листя на деревах, гримів грім, немовби поверталося літо, вранці на траві блищали краплі роси. Це створювало сприятливі умови для роботи. Кілька разів ми приходили на свій курган і «мандрували» в хмарах. Ці години залишили в дітей незабутнє враження. Білі, пухнасті хмарки були для них світом дивних відкриттів. В їх химерних обрисах, що швидко змінювалися, діти бачили звірів, казкових велетнів: дитяча фантазія швидкокрилим птахом линула в захмарені далі, за сині моря й ліси, в далекі невідомі країни. І в цьому польоті яскраво розкривався індивідуальний світ дитини. Ось пливе по небу химерна хмара.
— Що ви бачите в ній, діти?
— Старий чабан у солом'яному брилі спирається па ціпок,— говорить Варя.— Дивіться, ось поруч з ним отара овець. Попереду баран з крутими рогами, а за ним - ягнята... А в старого торба висить, а з торби щось виглядає.
— Це не старий,— заперечує Павло.— Це сніговик, такий, як ми ліпили взимку. Дивіться, ось і мітла в нього руці. А на голові зовсім не солом’яний бриль, а відро.
— Ні, це не сніговик, а стіжок сіна,— говорить Юра.— На стіжку два пастухи з вилами. Бачите, кидають сіно вниз, а внизу віз. Який же це баран? Не баран, а віз. Це Дуга, а не роги...
— Це великий-превеликий заєць. Я бачив такого у сні. І внизу зовсім не віз, а хвіст зайчика.
Хочеться, щоб фантазували всі, але Коля, Слава, Толя, Мишко чомусь мовчать. Моє серце стискає біль, коли я бачу на обличчі Колі поблажливу зневагу, яку можна помітити в дорослих, що вважають нижчими своєї гідності дитячі забави. В чому ж справа, адже я вже бачив в очах хлопчика вогник захоплення красою... Тоді я ще мало замислювався над цим, та почуття підказувало: до того часу, поки дитину не вдалося захопити дитячими радощами, поки в її очах не прокинулося непідробне захоплення, поки хлопчик не захопився дитячими пустощами,— я не маю права говорити про якийсь виховний вплив на нього. Дитина повинна бути дитиною... Якщо, слухаючи казку, вона не переживає боротьбу добра і зла, якщо замість радісних вогників захоплення в неї в очах зневага,— це означає: щось у дитячій душі надломлено, і багато сил треба докласти, щоб випрямити дитячу душу.
Ось на обрії з’явилась хмарина з химерними обрисами, вона схожа на чудовий палац, оточений високими стінами і сторожовими вежами. Дитяча фантазія поповнює неясності контурів палацу, і Юра вже розповідає казку про чарівне царство, що лежить за тридев’ять земель, про злу Бабу-Ягу і сміливого богатиря, який рятує красуню. А уява Віті створює іншу казку. Десь далеко, за межами нашої країни, в горах живе страховисько, що замислює війну. Крила фантазії несуть хлопчика на повітряному кораблі, який здат- пин в одну мить опинитися над печерою, де живе темна сила, знищити зло й утвердити на землі вічний мир.
Потім розповідаю про далекі тропічні країни, про вічне літо і химерні сузір’я, про блакитний океан і стрункі пальми. Тут казкове переплітається з реальним, я немовби відчиняю віконце в далекий світ. Розповідаю про землю і народи, про моря і океани, про багатство рослинного і тваринного світу, про явища природи.
Починаю розповідати про світ, де людина пригноблює людину. Яскраві картини страждань трудящих, особливо дітей, пробуджують у свідомості моїх слухачів тривожну думку про те, що в світі йде жорстока боротьба добра і зла, що наш народ є борцем за щастя, честь і свободу людини. Розповіді вихователя, що ділить з дітьми всі радощі й прикрощі,— обов’язкова умова повноцінного розумового розвитку дитини, її багатого духовного життя. Виховне значення цих розповідей у тому, що діти слухають їх в обстановці, яка народжує казкові уявлення: тихого вечора, коли на небі загоряються перші зірки; в лісі, біля вогнища, в затишній хатині, при світлі тліючих у грубці жарин, коли за вікном шумить осінній дощ і співає журливу пісню холодили вітер. Розповіді повинні бути яскравими, образними, короткими. Не можна нагромаджувати безліч фактів, давати дітям масу вражень — сприймання розповідей притупляється, і дитину нічим уже не зацікавиш.
Я раджу вихователям: впливайте на почуття, уяву, фантазію дітей, відкривайте віконце в безмежний світ поступово, не розчиняйте його відразу навстіж, не перетворюйте на широкі двері, через які поза вашим бажанням, захоплені думками про предмет розповіді, вирвуться малюки — викотяться, як кульки... Вони спочатку розгубляться перед безліччю речей, потім ці речі, по суті ще не знайомі, набриднуть і стануть пустим звуком — не більше.
Школа під блакитним небом учила мене, як відкривати перед дітьми вікно в навколишній світ, і цю науку життя і пізнання я намагався донести до всіх учителів. Я радив їм: не обрушуйте на дитину лавину знань, не прагніть розповісти на уроці про предмет вивчання все, що ви знаєте,— під лавиною знань можуть бути поховані допитливість і любов до знань. Умійте відкрити перед дитиною в навколишньому світі щось одне, але відкрити так, щоб шматочок життя заграв усіма кольорами веселки. Залишайте завжди щось недомовлене, щоб дитині захотілося ще й ще раз повернутися до того, про що вона дізналася.
Досягнення людської думки безмежні. Людина, наприклад, створила безліч книжок. Покажіть дітям красу, мудрість, глибину думки однієі книжки, але покажіть так, щоб кожна дитина назавжди полюбила читання, була готова вийти в самостійне плавания по книжковому морю. Я ділився з учителями своїми думками про «подорожі» до першоджерел живого слова — так я надавав яскраві, короткі, емоційно насичені розповіді малюків про предмети і явища навколишнього світу, які вони бачать своїми очима.
Часто в учительській, після уроків, збирались усі вчителі початкових класів і радились, як досягти того, щоб пізнання навколишнього світу, засвоєння знань про природу й суспільство ніколи не стало для дітей нудною, набридливою справою. В цій колективній творчості народжувалася нова думка — про пізнання дитиною сільськогосподарської праці і техніки, про поступове ознайомлення з творчістю кращих людей. Учителі початкових класів В. П. Новицька, Г. О. Нестеренко, М. М. Верховиніна, плануючи «подорожі» своїх учнів до першоджерел слова, за моєю порадою, визначали коло природних явищ і пов'язаних з ними видів сільськогосподарської праці, які найдоцільніше використати для розвитку мислення і мови навесні, влітку, восени, взимку.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 30 - 42.
Усі статті книги Василя Сухомлинського "Серце віддаю дітям":
Василь Сухомлинський. "Серце віддаю дітям" (читати, завантажити)
