Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
"РОКИ ДИТИНСТВА"
ЗДОРОВ'Я, ЗДОРОВ'Я І ЩЕ РАЗ ЗДОРОВ'Я
Я не боюсь ще й ще раз повторювати: турбота про здоров’я — це найважливіша праця вихователя. Від життєрадісності, бадьорості дітей залежать іхнє духовне життя, світогляд, розумовий розвиток, міцність знань, віра в свої сили. Якщо виміряти всі мої турботи й тривоги про дітей протягом перших 4 років навчання, то добра половина їх — про здоров’я.
Турбота про здоров’я неможлива без постійного зв’язку із сім’єю. Переважна більшість бесід з батьками, особливо в перші 2 роки навчання дітей у школі — це бесіда про здоров’я малюків. Я пояснював батькам, що їхнім дітям не задаватимуть домашніх завдань. Правила й визначення діти запам’ятовуватимуть (заучуватимуть) на уроці. Дома учням треба виконувати головним чином вправи, мета яких — сприяти глибокому осмисленню матеріалу. Крім того, дома діти читатимуть, малюватимуть, спостерігатимуть за явищами природи, складатимуть маленькі твори про предмети і явища навколишнього світу, вчитимуть напам’ять вірші, які стали улюбленими. Домашня розумова праця не повинна бути втомливою, проте обійтися без неї неможливо. Не можна вважати серйозним міркування, що за рахунок удосконалення методів навчання на уроках можна взагалі відмовитися від домашніх завдань. Ці міркування не відбивають справжньої мети й закономірностей навчання вже тому, що не можна обмежити всю розумову працю дитини якимись 3 — 4 годинами підряд.
Батьки пообіцяли добиватися того, щоб діти більше бували на свіжому повітрі, рано лягали спати й рано вставали, спали при відкритій кватирці. Все літо, в теплі осінні й весняні місяці діти спатимуть тільки надворі — про це ми теж домовилися з батьками. Батьки й матері обладнали спеціальні «спальні куточки» — на сіні, під наметами, що захищають від дощу. Дітям це дуже сподобалося. В кожній х сім’ї, де є учні, в саду, на присадибній ділянці мала бути альтанка, в якій з ранньої весни до пізньої осені можна було б читати, малювати, відпочивати — про це ми домовилися з батьками ще кілька років тому. Старші школярі допомогли побудувати альтанки для малюків, в яких мати сама не могла зробити цього.
Ще в «Школі радості» діти звикли до ранкової гімнастики. Тепер важливо було добитися, щоб ця звичка збереглася. Я переконався, що звичка робити зарядку закріплюється саме в ранньому дитинстві. Батьки привчили дітей вставати в один і той самий час. Після гімнастики на свіжому повітрі діти вмивалися. Влітку вони звикли купатися в ставу; крім того, багато хто з батьків зробив душові на подвір’ї, в саду, і 6 місяців на рік (з травня по вересень) діти приймали душ. Це стало настільки звичним, що вони обмивалися водою по пояс і в зимові місяці, зрозуміло, в кімнаті.
За допомогою батьківської громадськості на відкритому повітрі було обладнано 6 душових установок, якими користувались ті діти, яким водні процедури були особливо потрібні — Тіна, Толя, Кость, Лариса, Ніна і Саша, Слава. Я дбав про те, щоб приймали душ і робили ранкову гімнастику ті дівчатка й хлопчики, в яких від природи була якась вада, наприклад, сутулість, непропорційність у будові тулуба, обличчя... Людина має бути не тільки здоровою, а й гарною; краса ж невіддільна від здоров’я, від гармонійного розвитку організму.
Від харчування в роки дитинства залежить гармонія, пропорційність частин тіла, зокрема правильний розвиток кісткової тканини і особливо грудної клітки. Багаторічні спостереження показують, що при відсутності в їжі мінеральних речовин і мікроелементів непропорційно розвиваються окремі частини скелета, що на все життя позначається на поставі. Щоб не допустити цього, я дбав про повноцінне вітамінне харчування, про те, щоб їжа містила вітаміни й мінеральні речовини.
Спостереження і спеціальні досліди, що проводилися перед цим протягом ряду років, привели до тривожного висновку: йдучи до школи, 25% дітей молодшого віку не снідають — уранці їм не хочеться їсти; 30% з’їдають вранці менше, ніж половину того, що необхідне для нормального харчування, 23% з’їдають половину повноцінного сніданку, тільки 22% снідають так, як вимагають норми. Після кількох годин перебування в класі у дитини, що не поснідала, пече під грудьми, паморочиться голова. Учень приходить із школи, кілька годин він не їв, але справжнього, здорового апетиту в нього немає (батьки часто скаржаться, що діти не хочуть їсти простої здорової їжі — супу, борщу, каші, молока; їм хочеться поїсти «чогось смачного»).
Відсутність апетиту — грізний бич здоров’я, джерело хвороб і нездужань. Головна причина цього — багатогодинне сидіння в задушному класі, одноманітність розумової праці, відсутність різноманітної діяльності на свіжому повітрі і взагалі «кисневе голодування»,— дитина цілий день дихає повітрям, насиченим вуглекислотою. Багаторічні спостереження привели мене ще до одного невтішного висновку: тривале перебування в приміщенні, насиченому вуглекислотою, веде до захворювання залоз внутрішньої секреції, що відіграють важливу роль у травленні. Причому ці захворювання стають хронічними і не піддаються ніякому виліковуванню. Серйозні захворювання органів травлення викликаються також і тим, що батьки, прагнучи пробудити апетит, дають дітям різні ласощі, зокрема солодощі. Не допустити «кисневого голодування», домагатися повноцінного атмосферного режиму — в цьому одна з найважливіших передумов турботи про здоров’я.
Я радив батькам готувати смачну і здорову їжу для дітей, заготовляти на зиму якомога більше фруктів, багатих на вітаміни. У нас на той час було кілька сімей бджіл, і ми на зиму мали мед для харчування малюків у шкільній їдальні.
Завдяки тому, що діти більшу частину доби бували на свіжому повітрі, багато рухалися, працювали фізично, не засиджувалися над підручниками відразу після шкільних занять, у них був прекрасний апетит. Уранці всі діти з’їдали повноцінний сніданок; через 3 години після того, як ішли до школи (приблизно через 2,5 години після початку шкільних занять), обідали в шкільній їдальні: одержували гарячий суп або борщ з м’ясом, котлету, склянку молока, хліб з маслом. Після занять обідали дома (через 3 — 3,5 години після шкільного обіду).
Другу половину дня діти проводили на свіжому повітрі — дома або в школі. Тільки під час дощу чи завірюхи вони були в приміщенні.
У гармонійному розвитку дитини все взаємопов’язане. Здоров’я залежить від того, які домашні завдання задаються дитині, як і коли вона їх виконує. Величезну роль відіграє емоційне забарвлення самостійної розумової праці дома. Якщо дитина береться за книжку без бажання, це не тільки пригнічує її духовні сили, а й несприятливо позначається на складній системі взаємодії внутрішніх органів. Я знаю багато випадків, коли в дитини, що переживає відразу до занять, серйозно розладнувалося травлення, виникали шлунково-кишечні захворювання.
Осінні, весняні й зимові канікули ми завжди проводили на свіжому повітрі, серед природи — в поході, на привалі, в лісі, в іграх... Уже в перші зимові канікули всі діти стали на лижі, ходили в ліс, каталися з гірок. Як і в зимову пору нашої «Школи радості», побудували снігове містечко, спорудили крижане колесо.
Дуже важливим джерелом здоров’я була для нас праця взимку на свіжому повітрі. В невеличкий мороз (до 10°) 8-річні діти працювали раз на тиждень по 2 години. 9 — 10-річні — по 3 години, 11-річні — по 4 години. Вони обгортали стовбури дерев очеретом, переносили сніг на маленьких носилках для захисту рослин від холоду і т. п. Ця праця на свіжому повітрі — чудовий засіб загартування організму й запобігання простудним захворюванням.
Літні канікули діти проводили в походах, подорожах по лугах, полях, лісах. Місяці безпосереднього спілкування в природою давали дуже багато і для зміцнення здоров’я, і для розумового розвитку малюків. Після закінчення 1-го класу діти провели серпень у сільському саду і на пасіці. Після закінчення 2-го — на баштані.
Серпень — місяць щедрих дарів природи, зеніт розквіту її краси, час торжества праці. Повітря в цей час стає особливо чистим, прозорим, живлющим, ніби настояним на пахощах скошеної пшениці, достигаючих динь, винограду і яблук. На рубежі між літом та осінню повітря в селі особливо насичене фітонцидами. Якщо хочете загартувати дитину, схильну до простуди, захворювань легень чи ревматизму, нехай вона в ці дні цілу добу буде на повітрі.
Одного разу діти весь день були на баштані. Їх щедро пригощали кавунами та динями. Із сумом ми прощалися з чарівним степовим привіллям. В той же вечір керівник дав розпорядження побудувати па баштані 4 нових курені. Через день будівництво було закінчено. Коли я сказав дітям, що ми будемо відпочивати па баштані, вони не повірили: «А хіба пустять нас туди?» Повірили лише тоді, коли побачили збудовані для них курені, вкриті соломою. Величезну радість викликала в дітей звістка про те, що тут ми й ночуватимемо. Землю в куренях застелили запашним сіном, принесли простирадла й ковдри, поставили умивальники, батки спорудили кухню, забезпечили дітей харчами. У двох куренях розташувалися хлопчики і в двох — дівчатка. Місяць на баштані залишився в пам’яті дітей на все життя як чарівна пісня про блакитно небо і яскраве сонце.
Ми вставали на зорі, милувалися неповторною красою природи, що пробуджувалася після нічного сну, бродили по росі, вмивалися джерельною водою, яку привозили у великій дерев’яній бочці і наливали в умивальники. Все було для дітей насолодою; і ранкова гімнастика, і обмивання тіла по пояс холодною водою, і варена картопля з помідорами, і кавуни. Після сніданку ми працювали: допомагали селянам збирати дині й кавуни.
У гості до нас приїздили міські діти разом з батьками. Ми з гордістю показували їм баштан, пригощали кавунами й динями. Діти навчилися за зовнішнім виглядом визначати, чи спілий кавун. Поряд з баштаном були посіяні медоносні трави, сюди в серпні вивозили пасіку, і ми щодня ходили до дідуся Андрія в гості — носили йому кавуни й гарячі котлети, приготовлені для нас нашою куховаркою тіткою Пашею. Дідусь Андрій подарував нашому класові вулик з бджолами. «Візьміть його на свою шкільну ділянку»,—сказав він. Діти з цікавістю спостерігали за життям бджіл.
Кожного дня діти купалися в ставку, ходили в ліс, збирали в степу польові квіти, приносили їх дідусеві Андрію і тітці Паші. В години полудневої спеки залазили в курені й лягали спати, повідкривавши в стінках кілька «віконець» для повітря і завісивши їх стеблами польових трав, запаху яких не переносять мухи й комарі. На дворі спека, а в курені — прохолодно. З перших днів існування «Школи радості» ми привчили малюків не боятися протягів; життя переконувало, що ніякі протяги не страшні, коли людина звикла до них з дитинства. Виробити нетерпимість до задушного повітря в приміщенні — так само важливо, як і прищепити санітарно-гігієнічні навички. Коли спадала спека, діти йшли працювати: в надвечірні години на баштан найчастіше приїздили за кавунами та динями. Після заходу сонця, коли поля, пагорби й луги огорталися бузковим серпанком і на небі одна за одною загорялися зірки, діти збиралися біля одного з куренів. Вечірньої години особливо хочеться послухати казок і розповідей про незвичайні пригоди й мандрівки, про героїчні подвиги. Я розповідав про казкових істот, створених фантазією народу,— про русалок, про мавок, про Красуyю-Осінь, яка, за народним повір’ям, розносить тихими серпневими ночами дари родючості.
У нічній тиші ми не раз слухали чудову музику: над полями, там, де недавно скосили пшеницю, линув мелодійний звук, схожий на дзвінку пісню сопілки. Очевидно, це співала невідома нам нічна пташка, та уява дітей створювала образ доброї фантастичної істоти — маленького хлопчика у візку з пшеничних колосків. Він грав на сопілці, радував людей. Цю істоту діти назвали Сонцеколосом. В їхній уяві Сонцеколос був дитям Сонця і родючої Землі. Там, де колоситься пшениця, народжується Сонцеколос. Збирають урожай — він перебирається в стіжок запашної соломи, вечорами співає радісну і разом з тим журливу пісню: наближається зима, йому треба йти в теплу землю, де дрімають життєдайні соки родючості. А зазеленіє пшениця, Сонцеколос знову вийде на свої ниви й заспіває чудових пісень.
Може здатися, що діти дуже часто одухотворюють природу, і фантазія може певною мірою відірвати їх від дійсності. Тисячу разів ні. Адже це казка про життя, родючість, про людину, могутнє джерело натхнення. Одухотворені казковим образом істоти, яка втілює в собі життя, красу, родючість, достаток, діти склали пісню про Сонцеколоса. Ось вона, ця нехитра пісенька:
|
|
Розбудило сонце землю, і наливсь пшеничний колос; хто це грає на сопілці? Сонцеколос, Сонцеколос. На чарівнику одежа з колосочків, із пшениці, із зелених остів брови і веселії очиці… |
|
Коли діти перебувають під враженням казкових образів, відбувається дивне явище: слово, колись почуте чи прочитане, немовби прокидається в тайниках свідомості, виблискує яскравими барвами, сповнюється пахощами полів і лугів,— і дитина творить поетичні образи.
Читач може запитати: навіщо на сторінках, присвячених здоров’ю, говорити про казки, фантастичні образи, про дитячу творчість? Тому, що це дитяча радість, а без радості неможлива гармонія здорового тіла й здорового духу. Якщо дитина, зачарована красою полів, мерехтінням зірок, нескіпченною піснею коників і пахощами польових квітів, складає пісню, це означає, що вона на вершині цієї гармонії — тіла і духу. Турбота про людське здоров’я, тим більше про здоров’я дитини,— це не просто комплекс санітарно-гігієнічних норм і правил, не перелік вимог до режиму, харчування, праці, відпочинку. Це насамперед турбота про гармонійну повноту всіх фізичних і духовних сил, і вінцем цієї гармонії є радість творчості.
Після закінчення 3-го класу ми провели літні канікули теж на баштані, але вже в іншому місці, поряд з виноградником. Діти працювали на плантації: допомагали дорослим укладати в кошики виноградні грона. Ввечері і вранці ми купалися в ставу. Діти придумали цікаву гру: три човни в їхній уяві перетворилися на китобійну флотилію, маленьке озеро стало океаном, ми ходили в розвідку, шукали китів...
Тут ми зробили сопілки; вечорами збирався наш музичний гурток. Грали мелодії народних пісень, створювали музику про літні вечори, про грозу й багряний небосхил, про таємничу вирву біля греблі, про перелітних птахів. Музика з кожним роком дедалі більше входила в наше духовне життя. Де б діти не відпочивали, вони слухали записані на магнітофонну плівку твори видатних композиторів і народні пісні.
Закінчився 4-й рік навчання, настало літо 1956 року. Діти відпочивали на лузі, поряд з дубовим гаєм, на березі озера. Побудували з гілок курені, вкрили їх соломою. Батьки допомогли нам спорудити купальню і кухню. Тепер діти допомагали куховарові готувати їжу, їздили в село по хліб, картоплю, рибу, молоко, овочі. Ми доглядали 20 телят і 2 коней. Удень діти пасли телят, а ввечері заганяли їх у невеличкий загін, зроблений біля озера. Всі навчилися їздити верхи на конях і їздили в село за продуктами. Тут суворо додержували черги; кожному хотілося проскакати кілька кілометрів. Я дуже радів, що найкращими вершниками виявилися Володя, Саня, Тіна — їзда верхи допомогла їм зміцнити здоров’я.
У цьому році всі діти, купаючись у глибокому озері, навчилися добре плавати. Для купання я вибрав безпечне місце і вирушав у заплив щоразу з кимось із дітей.
Особливо радісними були дні під час сінокосу. Ми допомагали дорослим сушити й скиртувати сіно, а ввечері влаштовувалися на високій скирті. Ці години приносили дітям особливе зачарування: хотілося слухати розповіді про зорі, про далекі світи. Під зоряним склепінням неба діти відчували себе віч-на-віч із Всесвітом і зверталися до вихователя із запитаннями: «Звідки все це — Земля, Сонце, зорі?» Я переконався, що такі запитання народжуються в свідомості дітей за умови, коли розум і почуття охоплює здивування, зачудування красою і величчю природи.
Ніколи не забуду, як після однієї з розповідей про зоряні світи діти запитали: «А що ж там, далі?» — Почувши, що й там, за видимими світами, такі самі всесвіти, що їх незліченна кількість, діти здивувалися; «А де ж кінець світу?» Незбагненною була для них істина про нескінченність світу. Пам’ятаю, як діти замовкли, вражені цією істиною, намагалися уявити нескінченність і не могли. Тієї ночі малюки довго не спали; не одному снилися далекі сонця і планети. Наступного дня знову і знову хлопчики й дівчатка поверталися до хвилюючого питання: що ж таке нескінченність? Це питання протягом усіх шкільних років не втратило для моїх вихованців своєї вражаючої новизни.
...З перших тижнів виховання дітей у «Школі радості» я надавав великого значення спортивним іграм. З допомогою старших школярів ми обладнали ігровий майданчик, поставили гойдалки. У нас завжди була достатня кількість м’ячів. А вже в 2-му класі діти почали грати в настільний теніс. Захопилися діти також метанням диска і м’яча, лазінням по жердині й канатові.
Усе літо діти ходили босоніж, не боялися дощу. В цьому я бачив особливо важливий засіб фізичного загартування. В першому та другому класах було три випадки простудного захворювання, в третьому і четвертому - ніхто не хворів.
Особливо важливим я вважав виховання несприйнятливості до всіляких нежитей. Багато років мені не давало спокою це нещастя: в періоди різкої зміни погоди майже половина дітей чхала. Навіть коли в дитини немає підвищеної температури, вона не може в такому хворобливому стані нормально працювати. Радикальних засобів, які б негайно виліковували нежить, немає. Медичною наукою доведено, що багато які різновиди нежиті - це не інфекційне захворювання, а реакція чутливого організму на різкі зміни навколишнього середовища. Багаторічний досвід показав - особливо чутливі ноги. Якщо ноги бояться найменшого охолодження, людина схильна до неінфекційної нежиті. Система зміцнення організму, яка склалася в нашій виховальній роботі, починається із загартування ніг; при цьому, звісно, приймається до уваги загальний стан дитини. Для загартування ніг немає якихось спеціальних вправ, розрахованих на певний термін. Необхідно постійно дотримувати загальний режим, не привчати дітей до тепличної обстановки, не виявляти зайвих турбот, які ослабляли б захисні сили організму. Якщо дитина не ходить в літню пору босоніж - ніяке купання і обтирання мокрим рушником не допоможуть.
... Отже, діти закінчили початкову школу. Останній день канікул. Ось вони зібралися на зеленому лужку після купання в озері - міцні, загорілі, красиві. Їм по 11 років, але вони виглядають 12 - 13-літніми здорованями. Навіть маленький Данько, якого довго усі називали Крихіткою, підріс і вирівнявся з багатьма п'тикласниками.
Кожний рік лікар декілька разів перевіряв зір, серце і легені дітей. У 1-му класі було четверо хлопчиків з ослабленим зором, у 2-му - двоє, в 3-му - жодного. Життя підтвердило, що ослаблений зір - це не хвороба очей, а результат того, що в організмі дитини немає гармонічної єдності фізичного і духовного розвитку. Медичним обстеженням в перші 2 роки навчання було встановлено у 3-х дітей симптоми сердечно-судинної недостатності, у 2-х - залишкові явища після плевритів, у 2-х - ознаки бронхіту, у однієї дитини - підозра на приховану форму туберкульозу. До моменту закінчення початкових класів тільки у однієї дитини були відмічені симптоми сердечно-судинної недостатності - набагато менш яскраво виражені, ніж в перші два роки навчання.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 103 - 111.
хто тут є