Василь Сухомлинський. "Праця, одухотворена благородними почуттями" (з книги "Серце віддаю дітям")


 

 

Педагогіка. Василь Сухомлинський. Праця, одухотворена благородними почуттями. Стаття з книги Серце віддаю дітям. Розділ - Роки дитинства.

 

 

Василь Сухомлинський

СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ

Розділ "РОКИ ДИТИНСТВА"

 

Завантажити текст статті "Праця, одухотворена благородними почуттями" з розділу "Роки дитинства" книги Василя Сухомлинського "Серце віддаю дітям" (txt.zip)

 

 


ПРАЦЯ, ОДУХОТВОРЕНА БЛАГОРОДНИМИ ПОЧУТТЯМИ


Праця стає великим вихователем, коли вона входить у духовне життя наших вихованців, дає радість дружби і товариства, розвиває допитливість, яка народжує зворушливу радість подолання труднощів, відкриває все нову й нову красу в навколишньому світі, пробуджує перше громадянське почуття — почуття творця матеріальних благ, без яких неможливе життя людини.

Радість праці — могутня виховна сила. У роки дитинства кожна дитина має глибоко пережити це благородне почуття.

Перша осінь шкільного життя. На ділянці старші школярі виділили для нас кілька десятків квадратних метрів землі. Ми розпушили ґрунт — праця ця звична для сільської дитини. Кажу малюкам: «Тут ми посіємо озиму пшеницю, зберемо зерно, змелемо його. Це буде наш перший хліб». Діти добре знають, що таке хліб, і прагнуть працювати, як їхні батьки і матері; разом з тим у справі, яку ми задумуємо, є щось романтичне, є елемент гри.

Мрія про перший хліб надихає, допомагає долати труднощі. А труднощі чималі: діти носять маленькими кошиками перегній, змішують його з ґрунтом, риють канавки для рядків пшениці, відбирають по зернятку насіння. Сівба перетворюється на справжнє свято. Натхнення працею охоплює усіх дітей. Нива засіяна, та ніхто не йде додому. Хочеться мріяти. Ми сідаємо під деревом, і я розповідаю казку про золоте пшеничне зернятко. Думаю про казку і про те, щоб праця була для моїх вихованців у роки дитинства не тільки дитячою, а й першою громадянською радістю. Щоб через працю, як через широку стежку, дитина входила в суспільне життя, пізнавала людей і саму себе, переживала перше почуття громадянської гордості. Я ніколи не забував, що праця не повинна бути легкою справою. Мірою напруження фізичних і духовних сил дітей визначається той дуже важливий процес, який називається зрілістю. Завдяки праці дитина стає дорослою. Треба знайти цю міру труднощів, визначити її так, щоб праця була дитячою і разом з тим, щоб дитина поступово переставала бути дитиною. Багаторічний досвід переконав, що ця виховна мета досягається за умови, коли дитяча праця містить у собі найважливіший елемент продуктивної діяльності дорослих: одержання матеріального результату, включення його у відносини членів колективу.

До появи сходів пшениці діти хвилюються: чи скоро зазеленіє наша нива? А коли з’явилися сходи, хлопчики й дівчатка щоранку бігали подивитися: чи швидко ростуть зелені стеблинки? Взимку ми засипали ниву снігом, щоб пшениці було тепло. Весною діти переживали радісне хвилювання, спостерігаючи, як сходи суцільним килимом вкривають землю, як пшениця виходить у стрілку і колоситься. Малюки близько до серця брали долю кожного колоска.

Жнива були ще радіснішим святом, ніж сівба. До школи діти прийшли святково вдягнені. Кожен учень обережно зрізав пшеницю, зв’язував її у маленький сніп. Знову свято праці — обмолот. Зібрали все до зернини, зсипали у мішок. Дідусь Андрій змолов пшеницю, приніс борошно. Ми попросили маму Тіни спекти нам хліб. Діти допомагали їй: хлопчики носили воду, дівчатка подавали дрова. Ось вони, 4 великих білих караваї, — наша праця, наші турботи і хвилювання. Почуття гордості сповнює дитячі серця.

Настав довгожданий день — свято першого хліба. На свято діти запросили дідуся Андрія, усіх батьків. Розстелили білі вишиті скатертини, дівчатка розклали запашні скибочки хліба, дідусь Андрій поставив тарілки з медом. Батьки їдять хліб, хвалять дітей, дякують за працю.

Цей день залишився у пам'яті дітей на все життя. На святі не говорили гучних слів про працю і людську гідність. Головне, чим схвилювало дітей свято, — це переживання почуття гордості: ми виростили хліб, ми принесли радість батькам. А людська гордість за свою працю — найважливіше джерело моральної чистоти і благородства.

Наше свято першого хліба привернуло увагу інших класних колективів. Учні кожного класу хотіли виростити свій хліб. Діти не давали спокою класним керівникам: чому в інших є свято хліба, а в нас немає?

Ця подія викликала в педагогічному колективі багато роздумів. Усі побачили, що найпростіше діло — обробка ґрунту, внесення добрив — може стати для дітей так само бажане, як прогулянка до лісу, читання цікавої книжки. Вчителі розповідали, що ледарі, в яких, здавалося, нічим не можна було пробудити інтересу до будь-якої справи, у цій праці стали невпізнанними. Їм захотілося працювати. «У чому ж річ?» — думали ми. І всі погодилися на тому, що головне — в почуттях, у натхненні благородною метою. Любов до праці — це передусім сфера емоційного життя дітей. Дитина прагне працювати тоді, коли праця дає їй радість. Чим глибша радість праці, тим більше діти дорожать власною честю, тим наочніше бачать у діяльності самих себе — свої зусилля, своє ім’я. Радість праці — могутня виховна сила, завдяки якій дитина усвідомлює себе як члена колективу. Це не означає, що праця перетворюється на розвагу. Вона потребує напруження і наполегливості. Та ми не повинні забувати, що маємо справу з дітьми, перед якими тільки відкривається світ.

Свято першого хліба діти вирішили відзначати щороку. Наступної осені вони взяли нову ділянку й, виростивши озиму пшеницю, знову запросили в гості батьків, а також своїх маленьких друзів — дошкільнят. Навіть коли мої вихованці вже стали юнаками та дівчатами, вони з великим хвилюванням збирали пшеницю з маленької шкільної ділянки, мололи зерно, пекли хліб — в усьому цьому була романтика, гра. Радість праці не можна порівнювати ні з якими іншими радостями. Вона немислима без відчуття краси, але тут краса — не тільки те, що одержує дитина, а насамперед — що вона створює. Радість праці — це краса буття; пізнаючи цю красу, дитина переживає почуття власної гідності, гордість від свідомості, що труднощі подолані.

Почуття радості доступне лише тому, хто вміє напружувати сили, знає, що таке піт і втома. Дитинство не повинно бути постійним святом — якщо немає трудового напруження, що під силу дітям, для дитини залишиться недосяжним і щастя праці Найвища педагогічна мудрість трудового виховання полягає в тому, щоб утвердити в дитячому серці народне ставлення до праці. Праця для народу є не тільки життєвою необхідністю, без якої немислиме людське існування, а й сферою багатогранних проявів духовного життя, духовного багатства особистості. У праці розкривається багатство людських стосунків. Виховати любов до праці неможливо, якщо дитина не відчує краси цих стосунків. У трудовій діяльності народ бачить найважливіший засіб самовираження, самоутвердження особистості. Без праці людина стає порожнім місцем, говорять у народі. Важливе виховне завдання полягає в тому, щоб почуття власної гідності, особистої гордості кожного вихованця ґрунтувалося на трудовому успіхові.

Першої весни свого шкільного життя діти посадили «Сад матері» — 31 яблуню і стільки ж кущів винограду. «Діти, — кажу своїм вихованцям, — це буде сад для наших матерів. Мама — найдорожча, найближча вам людина. За З роки яблуні і виноград принесуть перші плоди. Перше яблуко, перші грона винограду — це буде наш дарунок мамам. Принесемо їм радість. Пам’ятайте, що у ваших матерів багато турбот. Заплатимо за їхні турботи радощами».

Праця у «Саду матері» одухотворялася мрією — принести радість старшим, батькам. Деякі діти ще не збагнули усієї глибини цього благородного людського почуття — любові до рідної матері. Я прагнув у кожної дитини пробудити це почуття. Галя посадила дерево для мачухи, Сашко — для бабусі, Вітя — для тітки. Ніхто не ставився до праці байдуже. Навесні та влітку діти поливали рослини, знищували шкідників. Яблуні та виноградні кущі зазеленіли. На третій рік з’явилися перші квіти, зав’язалися перші плоди. Кожному хотілося, щоб плоди на його дереві достигли якомога швидше.

Для мене було великим щастям те, що Толя, Тіна, Коля раділи: на їхніх деревах достигали соковиті яблука, на виноградних кущах наливалися бурштинові грона. Діти зривали достиглі плоди, несли їх матерям. Це були незабутні дні в житті дітей. Пам’ятаю, якою ласкою засвітилися очі в Колі, коли він зняв з дерева яблука, щоб понести їх мамі.

На другому році шкільного життя праця дітей була також одухотворена благородними почуттями. Кожна дитина посадила на присадибній ділянці батьків плодові дерева для матері, батька, дідуся та бабусі. «Ось ця яблуня — мами, ця — тата, ці — бабусі та дідуся», — з гордістю говорили діти. Сашко посадив яблуні в пам’ять про батька і матір; Галя і Костя вирощували фруктові дерева в пам’ять про матерів, не забули вони й своїх нерідних матерів — їм теж посадили по яблуньці.

Ні до якої роботи діти не ставилися з такою зворушливою турботою, як до догляду за цими деревами. Усі з нетерпінням чекали, коли зацвітуть яблуні. Діждатися перших плодів від яблуні, зняти їх, понести мамі — це не просто трудові процеси, які діти виконували один за одним. Це — сходинки морального розвитку, піднімаючись якими, діти переживають красу того, що вони роблять. Найсвятіше і найпрекрасніше у житті людини — мама. Дуже важливо, щоб діти відчували моральну красу праці, яка приносить радість матері. Поступово у нас у колективі народилася і утвердилася прекрасна традиція — восени, коли земля і праця дають людині щедрі дари, ми стали відзначати осіннє свято матері. Кожен учень приносив цього дня мамі те, що створив своєю працею, про що мріяв усе літо, а то й кілька років: яблука, квіти, колоски пшениці, вирощені на крихітній ділянці (у кожної дитини на присадибній ділянці батьків був куточок улюбленої праці). «Бережіть своїх матерів», — цю думку ми утверджували у свідомості хлопчиків і дівчаток, готуючи їх до осіннього свята матері. Чим більше духовних сил вклала дитина в працю для радості мами, тим більше людяності у її серці.

Народилося у нас й весняне свято матері. Ми знайшли в лісі галявину, яку діти назвали Суничною, — влітку тут багато ягід. Багато радісних хвилин було пов’язано в дітей з цим чудовим куточком. Своєю радістю їм хотілося поділитися з мамами. І ось у дітей народилася думка: перша квітка, що прикрасила землю, — мамі. Так виникло весняне свято матері. Діти несли матерям у цей день не тільки ніжні дзвіночки проліска, а й квіти, вирощені у теплиці. У проведенні свят, присвячених матері, треба уникати галасу та «організаційних заходів». Ми прагнули, щоб ушанування матері було справою сімейною, інтимною. Головне тут — не гучні слова, а глибокі почуття.

Любити людство легше, ніж зробити добро рідній матері, говориться у старовинному українському вислові, який приписують народному філософові XVIII сторіччя Григорію Сковороді. У цьому вислові — велика мудрість народної педагогіки. Неможливо виховати людяність, якщо в серці не утвердилась прихильність до близької, дорогої людини. Слова про любов до людей — ще не любов. Справжньою школою виховання щирості, душевності й чуйності є родина: ставлення до матері, батька, дідуся, бабусі, братів, сестер є випробуванням людяності.

Праця дітей має бути творенням краси — така вимога єдності естетичного і морального виховання. Першої осені шкільного життя ми зібрали насіння шипшини, посадили його на відведеній нам грядці в затишному куточку шкільної садиби. До шипшини прищепили бруньки білих, червоних, пурпурних, жовтих троянд. Ми створили свій «Сад троянд». Важко передати словами радість дітей, коли з’явилися перші квіти. Хлопчики і дівчатка боялися доторкнутися до кущів, щоб не пошкодити їх. Коли я сказав, що троянди цвістимуть усе літо, якщо правильно зрізати квіти, діти були в захваті. Кожному хотілося понести квітку матері. Великою радістю для дітей було подарувати мамі разом з яблуками в осіннє свято матерів маленький букетик троянд.

Першої весни шкільного навчання ми посіяли багато квітів. За рослинами потрібний постійний догляд. Особливо нелегка справа — поливання. Старшокласники зробили невелику водонапірну башту з помпою. Воду підвели до квітника, що полегшувало працю дітей, і вона стала бажаною для всіх — навіть найменший Данько поливав тепер усі квіти за пів години.

Хотілося, щоб вирощування квітів стало особистим захопленням кожної дитини. Мабуть, немає праці, яка б більше облагороджувала серце, поєднувала в собі красу й творчість, творення і людяність, ніж догляд за трояндами. Я домігся того, щоб у кожної дитини виникло бажання посадити свій домашній квітник. У 3-му і 4-му класах мої вихованці вже милувалися трояндами, вирощеними на присадибних ділянках.

Життя переконало мене, що коли дитина виростила троянду, щоб милуватися її красою, коли єдиною винагородою за працю є насолода красою і творення цієї краси для щастя і радості іншої людини, — вона не здатна на зло, підлість, цинізм, безсердечність. Це одне з найскладніших питань морального виховання. Краса сама по собі не має ніякої магічної сили, що виховує в людини духовне благородство. Краса виховує моральну чистоту, людяність лише тоді, коди праця, що створює красу, олюднена високими моральними спонуканнями, передусім пройнята повагою до людини. Чим глибша ця олюдненість праці, що створює красу для людей, тим більше поважає людина саму себе, тим більш стає нетерпимим для неї відступ від норм моралі.

Роль краси у вихованні моральності стала предметом обговорення в нашому педагогічному колективі. Надаючи великого значення красі як одному із засобів впливу на духовний світ школяра, особливо на емоції, ми водночас побоювалися переоцінити роль цього впливу. За яких умов краса стає педагогічним впливом? Це питання ми поставили перед собою на психологічному семінарі. Відповідь на нього випливала із загального аналізу закономірностей педагогічного процесу. Ділячись досвідом, аналізуючи методи та прийоми впливу вчителя на духовний світ учнів молодшого, середнього й старшого віку, ми дедалі більше переконувалися у тому, що немає і не може бути якогось єдиного, всесильного методу, який міг би забезпечити успіх виховання і водночас компенсувати недоліки й слабкі місця в інших сферах виховного впливу.

Естетичне виховання може бути поставлене прекрасно, та якщо інші елементи і складові частини виховання мають серйозні недоліки, то і виховний вплив краси послаблюється, і навіть може звестися нанівець. Будь-який вплив на духовний світ дитини набуває виховної сили лише тоді, коли поряд відбуваються інші такі самі важливі впливи. За певних умов людина може дбайливо вирощувати квіти, захоплюватися їхнього красою і водночас бути цинічною, байдужою, безсердечною — усе залежить від того, з якими іншими засобами впливу на духовний світ особистості у сусідстві той вплив, на який ми, вихователі, покладаємо певні надії.

Ці істини ставали переконаннями нашого педагогічного колективу. Обговорення конкретних життєвих доль привело нас до проблеми гармонії педагогічних впливів. На мій погляд, це одна з корінних, основоположних закономірностей виховання. Я далекий від думки, що її, цю проблему, розв’язано в практиці виховної роботи нашої школи, та все ж таки для її розв’язання і дослідження зроблено багато. Суть цієї проблеми, що виражає одну з найважливіших закономірностей виховання, полягає ось у чому; педагогічний ефект кожного засобу впливу на особистість залежить від того, наскільки продумані, цілеспрямовані, ефективні інші засоби впливу. Сила краси як виховного засобу залежить від того, наскільки вміло розкривається сила праці як виховного засобу, наскільки глибоко й продумано здійснюється виховання розуму, почуттів. Слово вчителя набуває виховної сили лише тоді, коли діє сила особистого прикладу старших, коли всі інші виховні засоби пройняті моральною чистотою і благородством.

Між виховними впливами існують десятки, сотні, тисячі залежностей і зумовленостей. Ефективність виховання зрештою визначається тим, як ці залежності і зумовленості враховуються, точніше, реалізуються на практиці. На мій погляд, набридле усім звинувачення педагогічної науки у тому, що вона відстає від життя, саме й зумовлюються ігноруванням того факту, що будь-який вплив на особистість втрачає свою силу, коли немає сотень інших впливів, будь-яка закономірність перетворюється на пустий звук, коли не реалізуються сотні інших закономірностей. Педагогічна наука відстає тією мірою, якою вона не досліджує десятки і сотні залежностей і взаємозумовленостей впливів на особистість. Вона стане точною наукою, справжньою наукою лише тоді, коли дослідить і пояснить найтонші, найскладніші залежності і взаємозумовленості педагогічних явищ.


...Народились свята квітів. Їх було кілька. Весняне свято квітів — це свято конвалій, тюльпанів і бузку. Цього дня ми йшли до лісу і в бузковий квітник, закладений першої осені шкільного життя; кожний учень збирав маленький букетик, прагнучи знайти неповторне поєднання відтінків. Приходили на галявинку, милувалися букетами. Несли їх матерям і нашим друзям — дідусеві Андрію і бабусі Ользі. Запрошували на свято малюків-дошкільнят, збирали букети й для них.

Друге свято — свято троянд. Збирали букети у шкільному «Саду троянд» і на присадибних ділянках. Уже на другий рік навчання майже в усіх дітей дома були кущі троянд. Найкращі букети ми несли дідусеві Андрію і бабусі Ользі.

Третє свято — польових квітів. Воно приносило дітям найбільшу радість. Ми йшли в поле вранці — в ці години квіти особливо гарні. Зібрати гарний букет польових квітів — справжня творчість. Приносили букети до школи, відпочивали, мріяли про те, щоб і у нас цвіли польові квіти. Запам’ятовували, де ростуть найкращі квіти, восени збирали насіння, викопували кореневища, і на присадибній ділянці розцвітали васильки, ромашки.

Осіннє свято квітів, чи свято хризантем, було сумним прощанням з літом. Скільки праці треба було докласти, щоб якомога пізніше відзначати його... Ми захищали кущі хризантем від холодних вітрів і заморозків, вкривали їх на ніч паперовими ковпачками. Після осіннього свята квітів ми переносили рослини до теплиці.

На третій рік шкільного життя діти вперше відзначали свято пролісків. У лісі ще лежав сніг, та земля вже пробуджувалася від зимового сну. На галявинах з’явилися перші бузково-сині й білі дзвіночки. Маленькі букетики діти приносили цього дня матерям.

Я прагнув, щоб діти в праці бачили джерело духовних радостей. Нехай людина трудиться не тільки для того, щоб добути собі хліб та одяг, побудувати житло, а й для того, щоб поряд з її домівкою завжди цвіли квіти, які дають радість і їй, і людям, — щоб уже в роки дитинства людина працювала для радості.

Маленькі куточки краси з’явилися в наших дітей на присадибних ділянках батьків уже через рік після початку навчання в школі. Майже в усіх дітей цвіли троянди. Крім того, в кожної дитини були свої улюблені квіти. Варя, Ліда, Павло, Сергійко, Катя, Лариса, Кость полюбили хризантеми. Саня, Зіна, Люба, Люда, Сашко вирощували гвоздики і тюльпани. Ваня, Вітя і Петрик посадили кілька кущів бузку. Я показав дітям, як доглядати квіти, як готувати розсаду і підбирати найкраще місце для рослин.

Любов до квітів стала причиною конфлікту між Колею та його матір’ю. Хлопчик любив працювати в теплиці. Я дав йому 3 кущі хризантем і показав, як їх посадити. У цей час ми роздавали дітям розсаду хороших сортів помідорів. Разом з хризантемами Коля поніс додому десяток коренів помідорів. Мати посадила помідори, а Коля — хризантеми. Тижнів за два мати побачила хризантеми — вони вже добре вкорінилися — і викинула їх. Хлопчик знайшов викинуті рослини біля тину, розплакався і прибіг до матері. Жінка розсміялася. «Оце так горе — квіти. Навіщо вони нам? Жили і житимемо без квітів». Коля «мовчки взяв рослини і посадив їх в кутку за повіткою.

Через якийсь час хлопчик приніс матері кілька блакитних квіток і сказав: «Мамо, поглянь, які гарні». Складні почуття вклала дитина в ці слова. Йому, мабуть, хотілося сказати: «Я хочу, мамо, щоб життя нашої родини було таким гарним, як ці квіти».

Багато душі вкладали діти в свою роботу в «пташиній лікарні».

Після буревію і грози ми йшли до лісу й завжди знаходили пташенят, які випали з гнізда. У «пташиній лікарні» довго не змовкали дитячі голоси... А взимку, в тріскучі морози, діти виставляли біля вікна «лікарні» годівниці з насінням гарбуза. До корму зліталося багато синичок. Коли не вистачало корму, вони вимогливо пищали. Діти насипали зернят на стіл, синички залітали до кімнати, клювали корм. Поступово пташки звикли до дітей, все довше залишалися в кімнаті, в морозні ночі навіть не відлітали. Вони весело щебетали, сідали на плечі, на руки, на голови. У сонячні дні птахи прилітали за кормом і відразу летіли. Дітям не хотілося розлучатися з пернатими друзями. Здавалося, птахи це відчувають — в їхньому пищанні діти немов чули прохання: вибачте, мовляв, ми не можемо довго залишатися.

Коля, Юра, Сашко, Кость, Павло бували в «пташиній лікарні» по кілька годин. Я порадив дітям влаштувати маленькі годівниці у себе вдома. Біля віконних кватирок з’явилися полички із зернами гарбуза, а Павло зробив маленьку хатку.

На перший погляд, усе це може здатися неістотним, таким, що не має нічого спільного з вихованням. Та насправді турбота про живу істоту — це і є виховання душевної чуйності, сердечності, чулості.

Починаючи з 3-го класу, свято жайворонка, про яке вже мовилося, стало своєрідним святом праці і художньої творчості. Дівчатка випікали з пшеничного тіста маленьких жайворонків. Кожна прагнула передати у своєму нехитрому творінні стрімкий злет пташки. Це була єдина у своєму роді художня творчість. Дівчатка показували одна одній своїх жайворонків, знаходили в них не тільки рух, а й пісню. «У тебе жайворонок мовчить, а в мене співає», — можна було почути в ці дні.

Коли діти стануть дорослими, вони підуть працювати, стануть хліборобами і доярками, агрономами і садівниками. Треба, щоб уже в ранньому віці малюки відчули красу простої праці на землі, на фермі. Дуже важливо, щоб звичайна сільськогосподарська праця давала дітям радість. А це неможливо без ігор, без колективного натхнення трудовою діяльністю, красою взаємин у колективі — дружбою, товариською взаємодопомогою. Мої вихованці завжди близько до серця брали загальну справу, думали про її результати. Клас завжди був трудовим колективом.

Ранньою весною ми пішли на тваринницьку ферму до батька Тані. Нам виділили теплий куток у сараї і помістили сюди чотирьох ягнят — батько Тані вибрав найслабших. «Будемо, діти, піклуватися про ці маленькі теплі грудочки життя, приходитимемо до них щодня, годуватимемо теплим настоєм сіна і молоком, поки ягнята добре поправляться», — кажу дітям.

Нерідко доводиться чути: бувають такі ледарі, яких ніщо не цікавить; бувають настільки черстві серця, що їх нічим не проймеш. Неправда це. Надихніть малюків (а не підлітків; у 11—12 років це робити вже пізно) такою ось працею, як, наприклад, догляд за маленькими ягнятами на тваринницькій фермі, попрацюйте з дітьми місяць-два — і ви побачите, як розтане крижинка в найбайдужішому серці. Колективне натхнення дітей красою праці — це могутнє джерело любові до праці. У нашому класі не було жодного байдужого, жодного ледаря, і це — результат натхнення дітей простою працею.

Ми знайшли хороше сіно, приготували з нього борошно, зварили «бульйон для ягнят». Випоювали їх молоком. Коли ягнята стали їсти зелену траву, діти приносили їм з теплиці паростки ячменю та вівса. А як тільки зазеленіла травичка, у ягнят з’явилися цілі оберемки соковитого корму. Батько Тані зробив поряд із сараєм загін, куди ми випускали ягнят на цілий день. Це була наша «вівцеферма».

На третій рік шкільного життя появилися нові, серйозніші турботи — хлопчикам і дівчаткам захотілося доглядати телят, і нам відвели ще один куток — уже на молочнотоварній фермі. Діти цілу зиму вирощували у теплиці зелень — ячмінь та овес. Улітку сушили сіно для телят. Багато хто з хлопчиків і дівчаток приходив па ферму майже щодня.

Коли прийшла весна і овець з ягнятами перевели на польовий стан, діти засумували. Вони хотіли хоч один день дожити в полі, серед природи. У неділю ми йшли в поле. Пасли овець та ягнят, збирали сіно, скошене пастухами; перша весняна трава — цілющий корм для ягнят. А влітку, після закінчення занять, діти приходили на польовий стан майже щодня. Життя переконує, що людина ніколи не полюбить простої сільськогосподарської праці, якщо в дитинстві її не надихнула краса буденної роботи.

Вогник романтики осявав працю дітей і на навчально-дослідній ділянці школи. Уже у першому класі нам виділили 0,1 га землі, і разом зі старшими школярами діти звели тут будиночок — цегляні стіни, черепична покрівля, дерев’яна підлога, маленька топка, водопровід, електрика — усе, як у справжньому будинку, та все невелике. «Зелений будиночок» — так діти назвали цю споруду — став ще одним затишним куточком, де малюки читали, слухали розповіді про природу. Пізніше, коли діти вже навчалися у 3-му класі, тут ми проводили досліди з насінням.

Будівництво маленького будиночка було і грою, і працею. Коли роботу було закінчено, діти обережно ставилися до творіння своїх рук. Вони добре розуміли, що будиночок — результат їхньої праці. Ніякими поясненнями неможливо замінити цей життєвий досвід.

Щоб дитина берегла суспільну працю, вона повинна набути першого, нехай спочатку незначного, особистого досвіду суспільного творення. Сутність матеріальних цінностей осягається лише тоді, коли суспільне стає дорогим для людини. Цю якість треба набути в дитячі роки. Вчителі часто говорять про те, що деякі підлітки марнотратно ставляться до суспільних цінностей, — чому вони, підлітки, такі бездушні? Якщо ви хочете, щоб у роки отроцтва і ранньої юності людина була ощадливою і внутрішньо дисциплінованою, щоб її турбота про суспільні інтереси мала не показний характер, а виражалася у сердечній тривозі про речі, які особисто їй не належать, — нехай у роки дитинства що-небудь суспільне стане для неї дорогим, невід’ємним від особистих радостей, особистого щастя.

До «зеленого будиночка» прилягала ділянка, на якій ми вирощували пшеницю, ячмінь, просо, гречку, кукурудзу, соняшник. У будиночку відбирали насіння, зберігали врожай, готували добрива. Праця дітей була одухотворена романтикою пізнання. Діти працювали, думаючи, і думали, працюючи. Перед ними відкривалися таємниці і закономірності природи. Я домагався, щоб уже в дитячі роки мої вихованці на власному досвіді переконалися, що знання допомагають людині використати сили природи і збуваються лише в праці. Я розповідав про пшеничне зернятко, про те, як праця спрямовує його життя. Перед дітьми відкривався дивовижний світ життя ґрунту. Ми вносили на ділянку органічні речовини, і ґрунт ставав родючим. Діти висаджували по 100 зерняток пшениці і з великим інтересом спостерігали, як розвиваються рослини. Дітей надихало прагнення так «нагодувати» ґрунт, щоб у колосках наливалися великі, важкі зерна. Кожному хотілося якомога краще підгодувати свої рослини поживною рідиною. Це була справжня творчість, що надихала дітей, спонукала їх виконувати найпростіші трудові операції. Обережно зрізуючи колосся, діти відлічували по тисячу зерняток і зважували їх: хто зібрав більший урожай, той переживав хвилююче почуття гордості; інші діти прагнули краще працювати.

Я з радістю переконувався, що Шура, Мишко, Павло, Сашко, Юра, Лариса, Тіна, Ваня, Ніна, Варя, Зіна, Коля закохуються в рослини, відчувають життя ґрунту. У 3-му і 4-му класах вони виростили пшеничні зерна у два рази більші, ніж звичайно вирощують у полі.

У «зеленому будиночку» і в теплиці ми вирощували огірки та помідори на поживних розчинах. Від зими діти готували поживну суміш перегною і чорнозему, навесні виносили її на ділянку, а восени збирали високі врожаї картоплі та помідорів.

Деякі діти працювали і в «зеленій лабораторії» — будиночку, збудованому для дітей середнього віку. Тут мої вихованці під керівництвом старших школярів робили цікаві досліди із садівництва та рослинництва. Тут я показував дітям, як робити щеплення культурних сортів плодових дерев до дичок. У 2-му класі усі діти навчилися цій тонкій справі, відчули владу знань над природою, єдність теорії та практики.

Хлопчики й дівчатка з нетерпінням чекали весни, щоб побачити результати прищеплення. Коли з прищеплених бруньок з’явилися маленькі листочки, радості дітей не було меж. Ми заклали колективний розсадник. Вирішили щороку вирощувати саджанці. Розсадник став ще одним куточком улюбленої праці: тут особливо любили працювати Ваня, Люся, Коли, Володя, Люба, Ліда, Зіна, Федя, Катя, Варя, Лариса, Сергійко, Тіна, Галя. Влітку після закінчення 3-го класу, ми знайшли у глухих заростях сливу-дичку, і кожний з нас прищепив до неї бруньку культурного сорту — хто сливу, хто абрикосу, хто персик. Всі щеплення прижилися. Діти з хвилюванням стежили, як розвиваються паростки різних сортів плодових дерев на одній кроні. Через 2 роки з’явилися плоди.

Уже говорилося, що природа — найбагатше джерело думки, творчого, допитливого розуму. Осягаючи її закономірності, дитина стає людиною, тому що вона поступово усвідомлює себе як найвищий східець на довгих сходах розвитку природи. Та природа не здатна сама творити чудеса — розвивати природні сили дитини, виховувати її розум, збагачувати мислення. Без активних зусиль, без праці не можна розкрити й пізнати її таємниць. Лише тоді, коли людина робить перший свідомий крок, щоб використати сили природи, вона винагороджує її спочатку скупо, а потім усе щедріше, в міру того, як людина докладає нових зусиль, пізнаючи і одночасно створюючи. Чим більше діти трудяться, тим більше таємниць природи розкривається перед їхньою свідомістю і тим більше нового, незрозумілого бачать вони перед собою. Та чим більше незрозумілого, тим активніша думка; оце нерозуміння — найперша «принада» мислення. Від того моменту, коли зерно пшениці покладено в пухкий ґрунт, до збирання врожаю у дітей виникло понад двісті запитань: як? чому?

Важко знайти іншу таку сферу впливу на природу, яка пробуджувала б думку, примушувала думати, як праця на землі — вирощування дерев, зернових і технічних культур.

Я прагнув до того, щоб праця дітей була різноманітною, сприяла розкриттю їхніх задатків і нахилів. Поряд зі шкільною майстернею ми обладнали кімнату для малюків. Тут поставили столи, прикріпили до них лещата. Вдалося здійснити давню мрію — старші школярі зробили для малюків 2 мініатюрних токарних верстати і один свердлильний. У шафі і на полицях — маленькі рубанки, пилки, у слюсарних ящиках — набір інструментів для обробки металу, а також металеві пластинки, дріт — усе необхідне для конструювання і моделювання. Праця в робочій кімнаті зацікавила багатьох хлопчиків і дівчаток. Поступово створився гурток юних майстрів. Особливо великий інтерес до конструювання, моделювання, випилювання лобзиком виявляли Сергійко, Слава, Юра, Толя, Галя, Мишко, Вітя, Люда, Таня, Саня, Ваня, Павло.

Збираючись по обіді у робочій кімнаті, ми робили одразу кілька цікавих моделей — вітроелектростанції, зерноочисної машини, віялки, а також будиночок, схожий на справжній будинок, письмовий стіл і шафу для крихітних слюсарних інструментів. Діти працювали колективно, виготовляючи і дерев’яні, і металеві деталі. Чим менша і тонша модель, чим важче її було зробити схожою на справжню «дорослу», як казали діти, тим з більшою цікавістю вони працювали.

Головна мета, яку я ставив, залучаючи дітей до цієї праці, — пробудити задатки і нахили, дати радість творчості, виробити вміння й навички, необхідні у майбутньому. Я прагнув захопити дітей прикладом, показуючи їм наочно, як обробляти дерево і метал, як користуватися інструментами. Майстерність того, хто вчить, — це іскра, що запалює вогонь нахилу, пробуджує натхнення. Наші заняття у робочій кімнаті почалися з того, що я на очах у дітей зробив з дерева іграшкове ліжко для ляльки. Чим більше маленьке ліжко ставало схожим на справжнє, тим яскравіше горіли дитячі очі: малюкам хотілося взяти участь у роботі. Багато хто з них тут же почав допомагати мені: скоблили і шліфували окремі деталі ліжка. Коли ми розпочали виготовлення моделі, вітроелектростанції, в мене вже були не тільки надійні помічники, а й справжні товариші по роботі. Юра, Вітя і Мишко швидко навчилися володіти інструментами. Працювати хотілося всім, а тому ми почали одночасно виготовляти кілька моделей.

Тут треба зробити маленький відступ. Джерела здібностей і обдарувань дітей — на кінчиках їхніх пальців. Від пальців, образно кажучи, ідуть найтонші струмочки, які живлять джерело творчої думки. Чим більше впевненості і винахідливості у рухах дитячої руки, чим тонша взаємодія руки й знаряддя праці, чим складніші рухи, необхідні для цієї взаємодії, тим яскравіша творча стихія дитячого розуму, тим точніші, тонші, складніші рухи, необхідні для цієї взаємодії; чим глибше ввійшла взаємодія руки з природою, із суспільною працею в духовне життя людини, тим більше спостережливості, допитливості, пильності, уваги, здатності досліджувати в діяльності дитини.

Іншими словами: чим більше майстерності в дитячій руці, тим розумніша дитина. Та майстерність досягається не якимось чудом. Вона залежить від розумових та фізичних сил дитини. Сили розуму міцніють залежно від того, як удосконалюється майстерність, але й майстерність черпає свої сили в розумі. Я прагнув до того, щоб пізнання навколишнього світу було активною взаємодією дитячих рук з навколишнім середовищем, щоб дитина спостерігала не тільки очима, а й руками, виявляла і розвивала свою допитливість не тільки запитаннями, а й працею.

З перших днів життя «Школи радості» мої вихованці збирали гербарії, колекції насіння, зразки деревини різних порід. Вони вивчали властивості речовин не тільки в процесі спостережень, а й завдяки взаємодії руки, озброєної найпростішими інструментами — молоточками, ножиком, ножицями, зубилом, — а різноманітними матеріалами. У першому та другому класах діти вчилися працювати маленьким ножиком. Вони вирізували тоненькі пластинки з деревини різних порід — верби, ясеня, тополі, дуба, сосни, груші, вишні, шліфували їх, приклеювали чи пришивали до паперу, порівнювали за твердістю та іншими ознаками. З наростів на стовбурах ясеня (це дуже пластичний матеріал) вони робили літери, фігурки звірів та птахів. Усі хлопчики й дівчатка вирізували «дерев’яну азбуку» — так вони називали літери з наростів ясеня. Недалеко від нашого села є гранітна печера. Сюди ми часто приходили збирати зразки гірських порід. Діти з інтересом відбивали маленькими молоточками шматочки слюди, збирали колекцію різноколірного каміння, з глини ліпили іграшкові цеглини, сушили їх на сонці, а потім зводили будиночки. Влітку, під час збирання врожаю, ми вирізували з житньої і пшеничної соломи рівні стебла — «стрілки», плели з них солом’яну стрічку, шили брилі.

Усе це було не тільки підготовкою до технічної творчості. Розвиваючи майстерність рук, я розвивав розум. Коли ми виготовляли модель вітроелектростанції, діти запропонували замінити металеві пластинки лопатей дерев’яними. «Адже є дуже міцна і легка деревина, — сказав Сергійко. — З неї можна зробити такі лопаті, що від маленького вітерця вони крутитимуться...»

За 4 роки навчання у початковій школі діти зробили понад 30 діючих моделей, за складністю будови рівноцінних моделі вітроелектростанції, яка приводила в дію маленький генератор. З кожним роком усе яскравіше розкривалися індивідуальні нахили дітей. Шура, Вітя, Миша, Сергійко, Юра полюбили метал і механізми. Вони могли кілька годин працювати біля лещат, час пролітав для хлопчиків непомітно. Іноді ледве вдавалося їх відправити додому. Спостерігаючи за роботою хлопчиків біля лещат чи біля мініатюрного токарного верстата, де вони виточували нескладні деталі з дерева і м’якого металу, я пригадав, як уже в «Школі радості» і у першому класі діти вчилися вирізувати дерев’яні літери. Було б наївним бачити в цих хлоп’ячих захопленнях якесь визначення їхньої майбутньої спеціальності чи професії. Майстерність — у цьому переконує життєвий досвід — переживає складні трансформації. Дуже рідко людина стає тим, ким вона мріяла стати у дитячі роки.

Фізична праця тісно пов’язана з розумовим вихованням. Майстерність рук — це матеріальне втілення допитливого розуму, кмітливості, творчої уяви. Дуже важливо, щоб у дитячі роки кожна дитина здійснювала руками свій задум.

У 4-му класі діти зробили собі інструменти — маленькі рубанки, шерхебелі. Не забували хлопчики і про найпростіший інструмент: ножиком вони вирізували кумедні фігурки звірів і тварин, казкову Бабу-Ягу і Кощія Безсмертного для лялькового і тіньового театрів. Сергійко і Мишко зробили два акваріуми для класної кімнати і для Кімнати казки.

Велику радість принесла дітям ще одна цікава робота: ми встановили невелику електростанцію, що приводилася в рух маленьким двигуном внутрішнього згоряння. Електростанція давала струм низької напруги, безпечний для дітей.

У 3-му і 4-му класах у дітей щотижня було 2 години улюбленої праці. Одні діти йшли до «зеленого будиночка», другі — до робочої кімнати, треті — до теплиці, четверті — на навчально-дослідну ділянку чи у сад. Ті, кому сподобалася робота на фермі, йшли до ягнят і телят. Кожен учень робив те, що йому до душі. Я йшов з дітьми сьогодні в один куток улюбленої праці, завтра — у другий. У кожній групі були діти, в яких яскраво розкривався нахил до певного виду діяльності. Вони ставали організаторами маленьких трудових колективів, захоплювали товаришів своїм прикладом. У робочій кімнаті керівником групи був Юра. В юних рослинників — Ваня, у садівників — Варя, у тваринників — Саша. Мене дуже радувало, що ці діти багато чого вміють робити і знають значно більше, ніж їхні ровесники. За ними тяглися інші діти, трудова діяльність набувала характеру змагання творчих здібностей.

Праця входила у духовне життя моїх вихованців як радісна гра фізичних та інтелектуальних сил, як утвердження власної гідності. Дуже важливо, щоб у роки дитинства кожна людина добилася значних успіхів в улюбленій праці, наочно побачила втілення своїх творчих здібностей, опанувала майстерністю в улюбленій справі — звичайно, такою мірою, якою це доступно дитині. Щось одне вона повинна навчитися робити вже у шкільному віці дуже добре й гарно. Почуття гордості, яке переживає дитина, коли досягає успіху в улюбленій справі, — перше джерело самосвідомості, перша іскра, що запалює в душі дитини вогник творчого натхнення, а без натхнення, без радісного піднесення і відчування повноти сил немає людини, немає глибокої впевненості в тому, що вона посяде гідне місце в житті. Я прагнув до того, щоб у школі не було жодної дитини, індивідуальність, самобутність якої не розкрилися б у праці.

Пригадуючи роки дитинства кожного свого вихованця, я бачу радісні очі, що горять від гордості за свої успіхи у праці. Ось Сергійко із маленьким радіоприймачем. Хлопчик зробив його у 4-му класі: три місяці наполегливої праці винагороджені великою радістю. Федя стоїть поряд із квітучим персиковим деревом — він прищепив бруньку персика до сливи-дички, діждався цвітіння й плодоношення. Валя запам’яталася мені в ту радісну хвилину, коли вона винесла з приміщення тваринницької ферми маленьке ягнятко. Дівчинка виходила його — слабкого, кволого. Тіна широко посміхається сонцю і синьому небу, дивиться на пурпурові квіти троянд, — це вона прищепила три бруньки троянди до шипшини, і виріс кущ дивовижної краси. Коли називають ім’я Сашка, перед моїми очима постає чорноокий хлопчик з маленьким снопиком пшениці; зваживши зерно, вирощене ним на трьох квадратних метрах, ми переконалися, що з гектара такі великі зерна дали б вісімдесят центнерів. Недалеко від шкільної криниці росте розлога яблуня. Щороку, коли дерево розцвітає, я милуюся неповторними відтінками рожевих квітів, і мені здається, — ось зараз підбіжить до дерева маленька дівчинка з білявими кісками, усміхнеться й скаже: «Це моя яблуня». Так сказала Катя, коли вперше зацвіла яблуня. Кость пригадується засмученим: притис до грудей маленьке телятко, а телятко не відповідає на ласки — захворіло.

Так пригадуються всі діти. Я бачу дітей закоханими в працю. Та я далекий від думки, що ця закоханість певною мірою вирішує подальший життєвий шлях дитини. Якщо учень закохався у світ живої природи, якщо праця в плодовому саду чи на ниві приносить йому радість, то це не означає, що він обов’язково стане садівником чи агрономом. Задатки, здібності й нахили — як квітучий кущ троянди; одні квіти відцвітають, інші розкривають свої пелюстки. У кожної дитини завжди було кілька захоплень, інакше не можна і уявити багатого духовного життя дітей. Та в чомусь одному кожний учень виявив себе найбільш яскраво. До того часу, поки дитина не досягла значних успіхів в якомусь виді праці, вона не запам’ятовувалася як особистість. Та як тільки праця стала приносити глибоку особисту радість, виявлялася людська індивідуальність.

Праця, завдяки якій людина досягає досконалості, утверджується особистість, є могутнім джерелом виховання. Почуваючи себе творцем, людина прагне бути кращою, ніж вона є. Важко переоцінити значення того, що вже в роки дитинства, на порозі отроцтва людина усвідомлює свої творчі сили й здібності. В цьому усвідомленні — сама сутність формування особистості.

Тут знову треба зробити застереження щодо проблеми гармонії виховних впливів, про яку йшлося вище. Праця як цілеспрямований вплив на особистість особливо тісно пов’язана численними залежностями і взаємозумовленостями з іншими виховними впливами, і якщо ці залежності і взаємозумовленості не реалізуються, праця перетворюється на обридлий обов’язок, не дає нічого ні розумові, ні душі. Наш психологічний семінар, зміст роботи якого з кожним роком збагачувався проблемами виховання особистості, приділяв багато уваги гармонії праці з іншими впливами. Особливо великий інтерес викликало обговорення доповіді про роль рук у розумовому вихованні. Проблема взаємозалежності і взаємозумовленості праці й інших виховних впливів вивчається нашим колективом до цього часу.


* Відредаговано згідно із Законом про декомунізацію.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 236 – 255.

 

 

Усі статті книги Василя Сухомлинського "Серце віддаю дітям":
 
Василь Сухомлинський. Серце віддаю дітям
"Шановні читачі, колеги - вчителі, вихователі, директори шкіл! Ця праця є підсумком багаторічної роботи в школі-підсумком роздумів, турбот, тривог, хвилюванні. Тридцять три роки безвиїзної роботи в сільській школі були для мене великим, ні з чим не порівнянним щастям. Я присвятив своє життя дітям і після тривалих роздумів назвав свою працю "Серце віддаю дітям", вважаючи, що маю на це право. Хочеться розповісти педагогам - і тим, хто трудиться в школі зараз, і тим, хто прийде в школу після нас, - про великий період свого життя - періоді, який дорівнює десятиріччю. Від того дня, коли маленька дитина-нетяма, як часто ми, педагоги, називаємо його, приходить в школу, до тієї урочистої хвилини, коли юнак чи дівчина, отримуючи з рук директора атестат за середню школу, стає на шлях самостійного трудового життя. Цей період є періодом становлення людини, для вчителя ж він - величезна частина його життя. Що найголовніше було в моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей..." (Василь Сухомлинський)
 
 
 
Дивіться також на нашому сайті:
 
 
Сто порад учителеві (Василь Сухомлинський)Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.
 
 
 
 

Останні коментарі до сторінки
«Василь Сухомлинський. "Праця, одухотворена благородними почуттями" (з книги "Серце віддаю дітям")»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми