Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
"ШКОЛА РАДОСТІ"
ТУРБОТА ПРО ЖИВЕ І ПРЕКРАСНЕ
Мене дуже непокоїла байдужість окремих дітей до живого і прекрасного в навколишньому світі, тривожили вчинки, що свідчили про незрозумілу, на перший погляд, дитячу жорстокість. Ось ми йдемо лугом, над травою літають метелики, джмелі, жуки. Юра, спіймавши жука, витяг з кишені скалку скла, розрізав комашину навпіл і «досліджує» її нутрощі. В одному з глухих куточків шкільної садиби багато років підряд живуть кілька сімей ластівок. Якось ми пішли туди, і не встиг я повести мову про ластівчині гнізда, як Шура кинув камінець у пташине житло. Всі учні оберігали гарні квіти кали, що росли на подвір’ї, а Люся підійшла до клумби, зірвала рослину.
Всі ці факти мали місце вже в перші дні життя «Школи радості». Мене вражало, що захоплення дітей красою перепліталося з байдужістю до долі красивого. Задовго до зустрічі із своїми вихованцями я переконався, що милування красою — це тише перші паростки доброго почуття, яке треба розвивати, перетворюючи в активний потяг до діяльності. Особливо тривожили мене вчинки Колі й Толі. У Колі була якась пристрасть до знищення горобиних гнізд. Розповідали, що жовторотих пташенят, які випали з розпотрошених гнізд, він кидав до каналізаційної труби маслозаводу. Горобенята довго пищать, а Коля прикладе вухо до тієї труби, слухає.
Дитяча жорстокість виявлялася не тільки в Колі, який бачив зло в сім'ї, а й у дітей, що жили в нормальному оточенні. І найтривожніше, що діти не розуміли ганебності тих «дрібних» проявів зла і байдужості до краси життя, з яких поступово розвивається тупа безсердечність.
Як пробудити в дітей світлі, добрі почуття, як утвердити в їхніх серцях доброзичливість, дбайливе ставлення до живого й прекрасного?
Під час однієї з прогулянок у полі ми знайшли в траві жайворонка з підрізаним крильцем. Пташка перепурхувала з одного місця на інше, та полетіти не могла. Діти спіймали жайворонка. Маленька грудочка життя затріпотіла в руках, злякані очі, як намистинки, дивилися в блакитне небо. Коля стис її в руці, і пташка жалібно запищала. Діти засміялися. «Невже ні в кого з них немає жалю до пташки, яку залишили побратими в спустілому полі?» — подумав я і подивився па дітей. На очах у Ліди, Тані Данька, Сергійка, Ніни з’явилися сльози.
Навіщо ти мучиш пташку? — жалібним голосом звернулася Ліда до Колі.
— А тобі шкода? — спитав хлопчик.— Візьми та й доглядай її,— і кинув пташку Ліді.
— І шкода, і доглядатиму,— сказала дівчинка, голублячи жайворонка.
Ми розташувалися на узліссі. Я розповів дітям про те, що восени перелітні птахи збираються в далеку путь. На спустілих полях лишаються одинокі пташки — у тієї крильце підрізане, та вирвалась з пазурів хижака скалічена... А попереду сувора зима з хуртовинами і морозами. Що чекає на цього жайворонка? Замерзне бідолаха. А як гарно він співає, наповнюючи весною і влітку степ чарівною музикою! Жайворонок — це дитя сонця. В казці говориться: «Народилась ця пташка із сонячного вогню». Тому і назвав її наш народ жайворонком — жарворонок...
А хто з вас не знає, як боляче, коли в сильний мороз терппуть пальці, коли смалкий вітер забиває дихання. Ви поспішаєте додому, до теплої печі, до лагідного вогника... А куди подінеться пташка? Хто дасть притулок їй? Перетвориться вона па мерзлу грудочку.
— А ми не дамо загинути жайворонкові,— сказала Варя.— Помістимо його в теплий куточок, зробимо гніздечко, хай собі чекає весни...
Діти, перебиваючи одне одного, почали пропонувати, як влаштувати житло жайворонка. Кожному хотілося взяти пташку на зиму до себе додому. Мовчали тільки Коля, Толя і ще кілька хлопчиків.
— Навіщо ж брати жайворонка додому, діти? Зробимо для нього тепленьке гніздечко в школі, будемо годувати й лікувати, а весною випустимо в блакитне небо.
Ми принесли жайворонка в школу, посадили в клітку, поставили її в кімнату, яку вже відвели для малюків. Кожного ранку хтось з дітей приходив до жайворонка. Малюки приносили корм.
Через кілька днів Катя принесла дятла: батько знайшов птаха в лісі, він побував, мабуть, у пазурах хижака і чудом врятувався. Крильця дятла повисли, наче неживі, на спинці запеклася кров. Пташку помістили разом з жайворонком. Ніхто не знав, який корм давати дятлу — жучків чи що? Де їх шукати — під корою?
— А я знаю,— хвалькувато заявив Коля.— Він їсть не тільки жучків і мушок. Любить вербові бруньки, насіння трав. Я бачив… — ще щось хотів сказати хлопчик, та засоромився. Мабуть, доводилось йому полювати па дятлів.
— Ну, добре, якщо ти знаєш, як годувати дятла, постачай йому корм. Бачиш, як жалібно він дивиться?
Коля почав щодня приносити корм пташці. У нього ще не було почуття жалю до живої істоти. Йому просто приносило задоволення, що захоплювалися товариші: ось який у нас Коля, знає, чим годувати птахів. Та нехай пробудження добрих почуттів починається і з самолюбства — не біда. Нехай добра справа стане звичкою, потім вона розбудить серце.
Я пригадував сотні відповідей хлопчиків на запитання: якою людиною тобі хочеться стати? — Сильною, хороброю, мужнього, розумною, спритною, безстрашною... І ніхто не сказав: доброю. Чому доброта не стає в один ряд з такими доблестями, як мужність і хоробрість? Чому хлопчики навіть соромляться своєї доброти? Адже без доброти — справжнього тепла серця, яке одна людина віддає іншій — неможлива душевна краса. Я замислювався і над тим, чому в хлопчиків менше доброти, ніж у дівчаток? Можливо, це лише здається? Ні, це справді так.
Дівчинка добріша, чутливіша, лагідніша, мабуть, тому, що з малих літ у ній живе ще неусвідомлений інстинкт материнства. Почуття турботи про життя утверджується в її серці задовго до того, як вона стає творцем нового життя. Корінь, джерело доброти — в творенні, в творчості, в утвердженні життя й краси. Доброта нерозривно пов’язана з красою.
Святом для малюків був ранок, коли Федя приніс до школи іволгу. Ця пташка теж чомусь не літала, хлопчик знайшов її в кущах коло тваринницької ферми. Діти не могли одвести очей від красивих різнобарвних пір’їн іволги. В «пташиній лікарні» (так діти назвали куточок у своїй кімнаті) ми зустрічали день і розставались до наступного дня. Костя приніс кволе, немічне горобеня, яке знайшли на узбіччі дороги. Горобеня не хотіло клювати ні зерна, ні крихіток хліба. Хлопчик переживав хворобу пташки.
Ми всі переживали, коли наше горобенятко померло. Костя плакав. Плакали дівчатка. Став похмурим, небалакучим Коля.
Мені пригадались слова Януша Корчака: «Світлий дитячий демократизм не знає ієрархії. Передчасно засмучує дитину піт батрака і голодний ровесник, зла доля Савраски і зарізаної курки. Близькі їй і пташка, рівня — метелик, і квітка, в камінці і черепашці вона бачить брата. Далека від зарозумілості вискочки, дитина не знає, що душа є тільки в людини». Так, усе це так, але добра дитина не падає з неба. її треба виховати.
Під час однієї з прогулянок у балці діти знайшли зайченя з покаліченою ніжкою. Принесли його в свою кімнату, помістили в нову клітку. Утворилась ще одна лікарня — для звірів. Через тиждень Лариса принесла худе кошеня, що тремтіло від холоду. Його помістили в одну клітку із зайченям. У дітей з’явилося багато клопоту: вони приносили моркву зайченяті і молоко кошеняткові. Важко передати словами дитяче захоплення, коли одного разу вранці ми побачили, як кошеня і зайчик, притулившись одне до одного, солодко спали. Щоб же розбудити тварин, діти розмовляли пошепки...
Взимку в «пташиній лікарні» з'явилось кілька синичок — діти попідбирали їх біля годівниць, влаштованих для зимуючих птахів... І ще одна подія дуже порадувала мене: деякі малюки вдома обладнали свої «пташині лікарні» і живі кутки. А після того, як у нашій кімнаті з’явився акваріум з маленькими рибками, діти почали просити батьків: влаштуйте акваріум дома. Багато хто з батьків приходив до школи, розпитував, як це зробити. Нелегко було придбати для акваріума рослини і рибок. Важко було з кормом. Але всі ці труднощі переборювались завдяки наполегливості дітей: діти не давали спокою ні батькам, ні мені.
Прийшли матері Слави і Тіни: діти не дають спокою, в інших є золоті рибки, а в нас немає. Довелося звертатися за допомогою до старших школярів. В ті роки шкільних майстерень ще не було, і турботи про акваріуми примусили обладнати першу дитячу майстерню.
Ніколи не забути вечорів, коли ми сиділи біля освітленого маленькою лампочкою акваріума і милувалися золотими рибками. Я розповідав дітям про глибини океану, про надзвичайно цікавий світ морських жителів. Мої вихованці, які давно закінчили школу, стали дорослими людьми, на все життя запам’ятали ці вечори. Коля недавно сказав мені:
— Ця лампочка часто снилася мені. Її вогник був першим джерелом знань. Хотілося знати більше про таємничі морські глибини, про дивовижних риб...
Якщо 24-літня людина так тепло згадує про рибок, значить, це не дрібниці. Це один із струмочків добрих почуттів. Із завмиранням серця чекав я, коли краса навколишнього світу пробудить в найбайдужіших серцях добрі почуття — ласку, співчування. Ніколи не забуду перших осінніх заморозків того року. Ми пішли в сад, до куща троянд, побачили квітку, що яскраво розцвіла, на ніжних пелюстках — краплини роси. Квітка чудом збереглася в холодну ніч, ми дивились на неї, і в усіх на душі було сумно: скоро мороз згубить ту красу.
Я зустрівся очима з поглядом Колі: вперше побачив в його очах сум, тривогу — чисті дитячі почуття. Потім ми пішли в теплицю, де стояло кілька горщиків з рідкісними для нашої місцевості квітами — рододендроном, кактусом. Сіли біля маленької яскраво-червоної квіточки — розквітнув кактус. Довго милувалися квіткою.
Турбота про живе й прекрасне поступово ввійшла в життя дітей. Пізньої осені 1951 року, коли з дерев осипалося листя, ми пішли в ліс, викопали маленьку липку, принесли її на шкільну садибу, посадили. Деревце стало нашим другом. Ми мріяли, фантазували, створювали про нього казки як про живу істоту, що здатна відчувати і переживати наші турботи і хвилювання. Діти раділи, коли йшов теплий дощик: нашому другові потрібно багато вологи. Ми переживали, коли землю скував мороз і над полями гуляв пронизливий вітер: нашому другові холодно.
Діти збирали сніг, присипали стовбур липки. Дівчатка принесли кілька очеретин і обгорнули стовбур деревця. З приходом весни ми часто ходили до свого друга, з хвилюванням дивилися: чи не розкриваються бруньки. Перші зелені листочки викликали в дітей величезне захоплення: дерево живе. Влітку ми поливали свою липку.
Яка величезна сила — колективне почуття ласки й доброти, колективної доброзичливості. Воно, як бурхливий потік, захоплює найбайдужіших. Я радів, коли бачив, як Коля, Толя, Слава, Петрик з хвилюванням йшли до свого друга — зеленої липки, як сяяли в них очі, коли вони годували рибок в акваріумі.
Стали дорослими, зрілими людьми ті, в кого тріпотіло серце від думки, що маленькій липці холодно в зимову стужу. Наш друг став великим, гіллястим деревом, і ось тепер до нього приходять юнаки та дівчата, молоді батьки й матері, і хвиля добрих почуттів виповнює їхні серця, коли вони згадують про золоту осінь свого дитинства.
Досвід підтверджує, що добрі почуття своїм корінням сягають у дитинство, а людяність, доброта, лагідність, доброзичливість народжуються в праці, турботах, хвилюваннях про красу навколишнього світу. Добрі почуття, емоційна культура — це серцевина людяності. Якщо добрі почуття не виховати в дитинстві, їх ніколи не виховаєш. Тому що це суто людське утверджується в душі одночасно з пізнанням перших і найважливіших істин, одночасно з переживаннями і відчуваннями найтонших відтінків рідного слова. В дитинстві людина повинна пройти емоційну школу — школу виховання добрих почуттів.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 53 - 61.
Усі статті книги Василя Сухомлинського "Серце віддаю дітям":
Василь Сухомлинський. "Серце віддаю дітям" (читати, завантажити)
