На відео: Юлія Хандожинська. Казка «Зимові візерунки», читає авторка.
Юлія Хандожинська
ЗИМОВІ ВІЗЕРУНКИ
(казка)
Маленька дівчинка прилинула до вікна і легенько дихнула на круглу шибку, заквітчану морозом. Крижані квітки та завитки, швидко танули під теплим подихом, відкриваючи картинку засніженого двору. Все сяяло під холодним срібним поглядом місяця. Десь там навіть було видно яскраву зірку, засніжені дерева і шматочок городу, який наче хто залив молочним киселем. А осьдечки видно, як засипало стару кабичку — ту, що бабуся сама із цеглин та глини склала. Ой, як же хороше літніми вечорами було сидіти біля тієї пічки за старим столиком, допоки під вогняними язиками смажились смачні деруни! Як хороше було бігати малими ногами навколо та зацікавлено розглядати різномаїття квітів навкруг. А як же добре було весняними ранками розгрібати малими патичками цибульки перших квітів, а потім бачити, як з кожним днем все швидше ростуть квіти. Нюхати кожну квіточку іперебирати пальчиками її пелюстки.
— Як же хороше, — про себе зітхнула мала і сірими круглими очима знову глянула на шибку. Морозні квіти, немов стрепенулися, і від теплого подиху залишився тільки маленький круглий отвір, схожий на дірку від бублика.
— Бабусю, а хто ж це малює ті квіти на вікні? — запитала дівчинка.
— Це все Мороз, — ніжно відповіла бабуся.
— А звідки він узявся, той Мороз? І хто навчив його малювати?
— Ну що, — загадково мовила бабуся, — швидше вкладайся у ліжечко, і я тобі розповім, що знаю.
Малі босі ніжки швидко метнулися у ліжко, і бабуся, підбиваючи м'які перини з ніжними вишитими волошками на них, почала свою розповідь.
— Колись давно зими були дуже сніжними й м'якими. Тоді зовсім не було колючого морозу. Зима просто приходила і вкривала землю білою скатертиною.
Казали люди, що то була молода фея, чи біла стара відьма, що жили в старому лісі неподалік від хутора Озерного. Ліс був дуже старий і дрімучий, літ зо триста було йому напевно, а може, і більше. Ніхто того не знав і сказати не міг.
— Простягався він так далеко, що й кінця його не було видно, та і не ходили люди так далеко, боялися звіра страшного чи то якої химери зустріти. Збирали часом там дрова, але щоб далеко іти — то ніколи. Тому й сказати точно не могли, була там та відьма чи ні. А може, просто дітей малих лякали, щоб ті далеко по ягоди не ходили.
Хутір Озерний знаходився на околиці десь за пів версти від самого лісу і налічував близько сорока хат.
Мав свого водяного млина на озері та власну церкву з батюшкою і попадею.
Батюшка з попадею були відомі на всю округу, навіть і з навколишніх сіл приходили люди й несли їм всякого начиння та сиріт приводили, бо тримали вони сирітський притулок і школу при церкві.
То, звичайно, складно було назвати притулком: стара хата під соломою на декілька кімнат, старі лави та столи, а подекуди й зовсім стара купка сіна з мишами в придачу, на якій діти спали у вільний час. Піп Мефодій був дуже хорошою людиною і намагався вкласти душу в кожну дитину, хоч це було й нелегко. Він навчав дітей щонеділі, а інколи й щосереди, привчав їх любити світ навколо себе.
На той час було у притулку зо п'ятнадцять дітей, і дуже вже любив він одного хлопчину. Звали його Марк. Білявенький хлопчик з величезними блакитними очима, літ восьми, був круглим сиротою. Його колись взимку підкинули ще немовлям на поріг притулку — з того часу він і ріс тут. Мав хлопчик незвичайний талант до малювання. Він так гарно малював, що Мефодій дозволив йому підмалювати старі образи в церкві, а потім і, взагалі, не пошкодував малому купити декілька олійних фарб. І вперше того року зобразив малий нові красиві ікони в церкву, що найприскіпливіший митець не здогадався, що малювало то — дитя, бо образи були такі реальні, величні та красиві, що усім, хто заходив у церкву, одразу дух перехоплювало. На тому й заробляв малий. Кому, бувало, піч розмалює, кому — віконниці... А то, може, заїжджому гончарові з пару мисок прикрасить. Кожний гріш відкладав і мріяв колись податися на навчання до великого міста.
***
Того року зима була така тепла й дивна, як ніколи. Вже й Різдво наближалося, а погода, немов сказилася. Казали люди на хуторі, що, мабуть, стара відьма захворіла та й не сипле сніг. Вже люди і молилися, і свічки ставили..
Саме одного такого пізнього вечора Марк при світлі каганця дофарбовував рамку на новій іконі. він так захопився малюванням, що не помітив, як підступний вогонь каганця перекинувся на стару лаву. Марк обернувся і побачив, як усе спалахнуло.
Горіли старі ганчірні заслінки, онде вже і трухлява лавка загорілася. Марк дуже налякався. Вогонь вже не можна було зупинити, тому хлопчик швидко вибіг із церкви в бік лісу. Він біг, а серце його калатало від того страшного полум’я, у скронях бив пульс. Він розумів, що його звинуватять у пожежі церкви, і все... тепер його життя закінчене. Змучений малюк біг лісом від безвиході... Було темно й вогко, і він не знав, де є вихід... Аж раптом він побачив невеличкий вогник попереду. З останніх сил він побіг туди й побачив перед собою диво.
На галявині серед лісу, стояв маленький біленький будиночок. Хлопчик несміливо підійшов, сів на нижню сходинку і заплакав. Так було йому гірко на душі …
Раптом двері відчинилися, і з них полилося яскраве світло. На порозі стояла жінка неймовірної краси — зі срібним волоссям, у білій пухнастій шубці.
— Хто ти? — запитав Марк.
— Я — Зима, володарка снігів! А ти?
— А я — Марк, — промовив хлопчик, глянувши на неї очима, повними сліз.
— А чому ти плачеш?
— Бо я заблукав.
— А де ж твої батьки? — запитала Зима
— Я — сирота, і тепер мені немає куди повернутися.
— Хочеш, я стану твоєю мамою, і ти будеш завжди жити зі мною?
— А я зможу малювати? — невпевнено запитав хлопчик.
— Що ж, — загадково мовила чаклунка, пригорнувши і поцілувавши малого.
Від поцілунку біле волоссячко хлопчика заіскрилося срібним шовковистим інеєм, а в обох кишенях з'явилися чарівні довгі чудернацькі пензлики, якими він міг лише одним махом руки прикрасити величезний ліс.
Маленький художник Марк перетворився на дивного чарівника — Мороза…
Наступного дня випав сніг. Та такий густий і лапатий, як ніколи. Того року вперше замерзло озеро біля млина. А коли діти зранку кинулися до вікна — вони побачили, що усі шибки у хаті й навіть найменші калюжі надворі заблищали дивними малюнками. Та такими гарними, що зобразити їх міг тільки великий митець. З того часу Мороз-чарівник щороку приходить взимку малювати для дітей неймовірні візерунки на вікні…
***
Маленька дівчинка скочила із пухкої перинки, підбігла до вікна і поклала на підвіконня два маленьких горішки.
— Це тобі, пане Морозе, приходь до мене іще, — попросила мала і зарилася під тепленьку ковдру. Бабуся тихенько погасила воскову свічку і ніжно подивилася на вікно...
Казка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Дивіться також на "Малій Сторінці":
"Тихого вечора, щойно на небі з'явилася велика зірка, бабця Ганна запалила стареньку лампу, схожу на грушечку. "Бабцю, що, вже Різдво прийшло?" - допитувалася Марійка. "Прийшло." І тут враз під вікном, як маленькі пташечки, защебетали колядники. У хаті було так тихо, що здавалося чути, як дихає лампа. Дзвінкі дитячі голосочки, мов різдвяні дзвіночки, несли в хату радість і дух свята. Ганна відчинила двері, привіталася, подякувала і кожному з дітей в торбинку поклала гостинці..." (Юлія Хандожинська)
"У Марці було дві чарівні донечки — Олеся та Іванка. Олеся була менша, їй всього сім рочків, вона дуже схожа на маму. Таке ж біле личко, маленькі волошкові очі, мов вогники, завжди усміхалися, звеселяючи всіх навколо себе. Дівчинка завжди ходила слідом за мамою, в усьому їй допомагала, тягнулася до землі, помічала, як все з неї проростає, як довкола розцвітає. Іванка – старшенька, їй було дев’ять рочків. Та була більше схожа на батька. Мала грубіші риси обличчя, смагляву шкіру, чорні хитрі оченята. Полюбляла довше поспати і трохи лінувалася, до роботи бралася неохоче. Та мама любила обох донечок однаково, бо тільки мамине серце здатне любов ділити порівну. Чоловік Данило давно поїхав на заробітки, там і залишився. Важко було Марці з двома дівчатками, та діти допомагали їй по господарству..."(Юлія Хандожинська)
"Яка красива у нас мова:
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"(Юлія Хандожинська)
