Інга Квітка. "Святий Миколай" (зимова казка для дітей)

Інга Квітка

Святий Миколай

(казка)

Завантажити текст казки Інги Квітки "Святий Миколай" (txt.zip)

Це було дуже давно. Прийшла зима. Заблукав грудневий морозець по світу. Тільки-но дихне, як дерева та кущі аж до землі гнуться. Охопились дні густим туманом, й щезло яскраве сонечко.
Та ось нарешті розступилися хмарини, і – диво… з’явились у небі крижані коні. Змахнули вони своїми гривами, знову крихітний вогник засяяв. Розправив він свої промінчики. До дерев та річок потягнувся! І тоді білий сніг на гілочки посипався.
Поспішили крижані коні на землю, аби усе живе про свято сповістити!
Як побачили їх птахи, ох і зраділи ж… Горобці, і сороки, снігурі й голуби змахнули своїми крилами. Закружляли між хмарин, заспівали пісню святкову:

Як почули це звірі у лісі, зібралися найкрасивішу ялинку шукати. А як побачили її — на кожній зеленій гілочці по бурульці висить. Та такі великі та прозорі... Здавалося, немов сам пан Лютий мороз її власними руками прикрасив! А голки – такі довгі та пухнасті! Білки не витримали, з сусідніх дерев повтікали та на новорічній красуні зібрались. Захотіли вони її горішками засипати.
– Невже на нашій святковій ялинці лише горішки та бурульки будуть? – задумалися звірі.
– Хай кожен з вас щось від себе принесе, – мовив ведмідь, і усі з ним погодилися.
Покотилися їжачки до себе додому за яблуками. А вовки до своїх нірок кинулись – засохле листя збирати! Зробили вони довжелезну гірлянду. Ледь до пухнастої красуні дотягнули, щоб крилатим віддати. Птахи до самісінької верхівки злетіли, й почали по гілках бродити. Там зупиняться, сюди спустяться. Кожен листочок розправлять.
Снігурі ж про горобину згадали. То там, то тут на голочках по ягідці залишать.
Ну, а зайчики розбіглись шишки збирати. Білочки їх підганяють. Шишки рахують, пухнастими хвостиками розмахуючи.
Розклали вони шишки на дереві. Горобці кожну шишечку старим пір’ям прикрасили. Злетіли вони з ялинки, біля гілок кружляють, милуються!
– Оце так ялинка! Тепер можна і на Миколая чекати.
– Миколая! – підхопили лисиці.
– Миколая! – пробубнів їжачок, скидаючи з себе запашні яблучка.
Усі, звірі та птахи тільки й гомоніли, що про святого. Минулі роки згадували. Хтось за чудові подарунки дякував. А комусь і за отримані різочки досі соромно було. Проте, ніхто не ображався на святого. Знали, що Миколай справедливо розсудить – хто на подарунок, а хто на різочку заслужив.
Отже, говорили звірі, балакали, веселились, танцювали, доки не помітили, що серед них двох зайців не вистачає. Здивувалися. Бо ж до цього дня завжди усі жителі лісу на свято разом збирались. Й не було поміж них жодних сварок. Навіть дужі ведмеді та хижі вовки не ображали малих звірів та птахів.
Розхвилювались лисички, затремтіли їжачки: невже із зайчиками щось сталося? Вирішили усі якомога швидше до їхньої нірки йти. Треба ж про все дізнатися!
– Їжачки такі неквапливі, лисиці… – замислився ведмідь. – Е-ні, хтозна, що там сталося? Може, хтось серед звірів мій договір порушив. Так, так, так! Хижаки й напасти могли. Ні, краще птахів відправити…
Подивився ведмідь на крилатих, й каже:
– Хто з вас полетить?
– Не я! – зацвірінчав горобець.
– І не ми! – відмовились голуби.
– Ех, я полечу. – промовила ворона. – Зайчиха моя найкраща подруга. А ви чекайте! Я все дізнаюся і скоро повернусь, – і ворона, змахнувши крилами, полетіла.
Приземлилася вона біля нірки й чує… Плаче її подружка, голосить! Хоче сина вмовити до ялинки прийти. Та зайчик ще зовсім крихітний. Нічогісінько він не хотів про свято чути. Тільки матуся до нього заговорить, як зайчик головою замахає:
– Ой, матусю, що ви таке кажете? Немов є якийсь Миколай, котрий бажання здійснює! Скільки я по лісі ходив – його ніколи не бачив! То нащо мені до ялинки іти? Краще я буду бігати, скакати! А коли Миколай дійсно є, недовірливо прогомонів зайчик, е-е, я його і завтра побачу...
– Ех, ти! – розчаровано пробурмотіла зайчиха. – Лише у цю ніч можна Святого Миколая зустріти! До ялинки він обов’язково прийде, зі святом привітає... Та якщо Святого сам на сам в лісі зустріти, будь-яке диво у цю ніч може статись.
– А чому так? – запитав крихта-зайчик.
– У цю ніч звірі й птахи разом збираються. Чекають на подарунки. Але якщо якась біда трапляється, не до свята тоді. Хтозна, коли Миколай прийде – увечері, вночі чи під ранок. Може, хтось і заснути встигне, але солодощі все одно отримає. А ось бажання своє і проґавити можна.
– Добре, а якщо я вигадаю бажання? – замислився крихта. – Скажи, де мені його в лісі шукати?
– Якщо ти був слухняним, тобі нічого боятись. Подарунок отримаєш. А от щоб з Миколаєм у лісі зустрітись, – матуся замовкла й прошепотіла, – ти повинен бажати чогось дуже і дуже особливого. Лише особливе, заповітне бажання здійсниться.
– Ти казала про слухняних дітей?! – нетерпляче запитав зайчик. – А як щодо тих, хто іноді шкоду робить?
– То вже інша справа. Ці діти різочки отримують, – відповіла зайчиха, і почала розказувати про поганих дітей.
Не сподобалося це крихті. Не схотів він слухати сумних історій про негарні вчинки:
– Ні, – відмахнувся він. – Ви, матусю, мене спеціально лякаєте, щоби я вас слухався, — й не встигла зайчиха відвернутися, як зайчик утік.
Не помітив він ворону і зіштовхнувся з нею. Вмить крилата у бік відскочила. Засоромилась, що сказати – не знає.
– Й не соромно вам підслуховувати? – пропищав зайчик, зариваючись в сніг.
– Та що ти? Хто, я? Невже я на таке здатна? – закаркала ворона, але крихта її не слухав. Він вже між дерев сховався.
А там… гірка. Така довга та слизька. Звернувся собі зайчик калачиком й покотився униз.
– Зайчику! Де ти? – покликала його матуся. – Повернися! Благаю тебе!

Вона вийшла з нори.
– Знову десь ховається? – спитала ворона, присівши поряд.
– Так, – сумно відповіла зайчиха. – Не знаю, що робити? Сьогодні такий важливий день, а він утік.
– Еге ж, – підхопила ворона. – Усі звірі, птахи біля ялинки зібрались. Тільки вас немає. Ось пан ведмідь і відправив мене сюди. Та бачу, вам свято не потрібне...
– Що ти! – зайчиха геть розгубилась. – Звісно потрібне! Знайду я зайчика, обіцяю… Ех, що ж мені робити, що робити?… – і розгублена зайчиха побігла шукати свого крихту.
Помчалася вона серед засніжених степів та глибоких ярів. Знову й знову кликала свою дитину:
– Сину мій любий, озвися!
А тим часом неслухняний зайчик, спокійнісінько слідував собі за матусею. То у маленьку ямку стрибне, а як побачить гору снігу… До неї підповзе, та поряд сяде... І як його знайти, коли зайчик такий білий, як сніг?!
Отже, скільки матуся не озиралася, все марно. Та ось почула вона, ніби собаки десь поряд скавчать. Дивиться, а мисливці-то зовсім близько. Вже й стріляти почали. От-от собак з ціпків спустять. Кинулася тоді зайчиха тікати. Ну, а зайчик геть розгубився, що робити не знає! Вискочив він до матусі і як запищить:
– Ось я, мамо. Ось!
Проте зайчиха почувши сина, побігла в інший бік. Не хотіла вона, щоб мисливці на дитячий слід натрапили. Адже, їхні собаки легко б могли крихту вполювати!
Проте крихта цього не знав. Він не розумів, чому матуся від нього тікає? І тому кинувшись слідом за нею, зайчик закликав ще голосніше:
– Мамо, чому ти від мене тікаєш?
– Рятуйся! Не йди за мною! – вигукнула зайчиха. – Як побачать тебе мисливці, я вже не зможу тебе врятувати!
І хоча зайчик дуже злякався, та все ж матір свою не залишив.
– Я буду з тобою! – вирішив зайчик, й далі вони побігли разом.
Вітер все підганяв і підганяв їх уперед, а сніжок заячі сліди замітав. І ось нарешті стихли мисливські постріли, та й собаки, наче, гавкати перестали.
Зупинилась зайчиха, захотіла подих перевести. Та усе одно боязко. Серце так і калатає, немов вистрибнути з грудей хоче. Поглянула вона на зайчика, а той стоїть біля неї, важко дихає, ледь не плаче!
– Матусю, – прошепотів він.
– Треба десь сховатись. – мовила зайчиха. Але схованки так і не знайшла. Послизнулася вона і втрапила у яму. Клац! І капкан схопив зайчиху за лапку. Спробувала вона видертися на гору, а капкан не відпускає.
– Мамо, матусю, що з тобою? – запищав зайчик. Він скрутився клубочком й теж покотився униз.
– Тікай, дитино. Звідси мені не вибратись!
– Я тобі допоможу! – промовив зайчик і спробував відкрити капкан. Він хапав за гострі зубці, що закрились, і на себе тягнув, і від себе штовхав. Втомився крихта, але так і не зумів його відкрити.
– Рятуйся сам. Вранці сюди мисливці прийдуть капкани перевіряти. Як побачать тебе тут, то з собою заберуть.
– Що ж, нехай, – відповів зайчик. – Але я без тебе не піду!
Він, обійняв матусю.
– Невже тебе не можна врятувати? Зараз день Святого Миколая. Ти казала, що сьогодні завжди якісь дива трапляються. Значить, Миколай тебе повинен врятувати! Може, його покликати?
– А якщо тебе мисливці почують? – запитала матуся. – Якщо гарно ти себе у цьому році поводив, Миколай сам до тебе прийде!
Йшов час. На небесах вже й перші зірочки з’явилися, але Святого досі не було. Розплакався тоді зайчик, й каже:
– Чому Миколай сюди не прийшов? Напевно, це все пусті балачки? – розчаровано пробурмотів він. – Я так і думав, що його не існує! Значить, дива не буде й капкан не відкриється. Ти залишишся тут, а завтра... – і зайчик, опустивши свої пухнасті вушка, гірко заплакав.
– А може, – сумно сказала мати, – ти дуже погано себе поводив, і через це Миколай не прийде до тебе. Й не побачиш ти ні крижаних коней, ні цукерок…
– Я в нього не вірю! – крикнув крихта й не помітив, як саме у цю мить біля нього з’явилося три різочки.
Побачила це мати, й прошепотіла:
– А ти казав, що Миколая не існує. Подивись, що він тобі подарував!
Як побачив зайчик свій подарунок, зрозумів, що помилявся. Стало йому дуже соромно.
– Ви, матусю, правду казали. А я Вам не вірив! Та ще й поводив себе дуже погано, – і зайчик гірко заплакав. – Тепер я не зможу Миколая попросити!
– Про що? – тихо запитала матуся.
– Ти казала, треба мати заповітне бажання. Тепер воно в мене є! Я хочу, аби він допоміг мені тебе врятувати! Так, лише це мені зараз треба!
Подивився крихта на капкан й осяйнула його думка: "Якщо Миколай не хоче прийти до мене, я піду до нього! Буду його шукати!"
Зайчик попрощався з матусею і виліз з ями.
– Я повернуся! – пообіцяв зайчик матусі та відправився на пошуки Святого.
Де тільки зайчик не був, увесь ліс він обійшов. Жодної долини не пропустив. Дороги, немов павутину розплутував. Та, що там?! Навіть у чужі нірки заглядав.
Дуже хотів він у звірів дізнатись, де ж Миколая шукати? Але так нікого й не зустрів. Від хвилювання геть забув зайчик, як матуся казала, що усі жителі лісу з самого ранку, зібравшись біля ялинки, на Миколая чекають.
Та ось коли зайчик вже зовсім втомився, присів він перепочити й бачить – попереду крижані коні поспішають. Копитами цокають, а з підков справжнісінький сніг вилітає. Дивиться зайчик, що за кіньми величезні сани їдуть. Та так швидко, що ось-ось до небес злетять!

Згадав зайчик, що матуся про крижаних коней казала. Ох, і зрадів же він! Вмить підскочив та на зустріч коням кинувся:
– Миколаю! – закричав крихта.
Почули його коні й зупинились:
– Куди ж ти, малеча, під сані лізеш? А якби ж ми тебе не почули?! – пожурили його коні.
Заглянув зайчик до саней, а там нікого немає!
– А де ж Святий Миколай? – розчаровано запитав крихта.
– У лісі ходить. Для неслухняних дітей різки збирає!
– А як же мені його знайти?
– Якщо ти був слухняним, він сам до тебе обов’язково прийде, – відповіли коні, змахнувши своїми гривами.
– Е-е-е! Не побачу я його вже в цьому році, – зітхнув зайчик і розповів крижаним коням, що вже отримав різочки від Святого, а матуся залишилася в ямі через капкан. Задумалися коні, то головами хитнуть, то копитами цокнуть. Згадали вони про три чарівні камені й розповіли про них зайчику:
– Раз Святий тебе вже різками привітав – певно, в цьому році він вже не захоче тебе бачити. Та не плач, спробуємо ми тобі допомогти. Чули ми колись давно, що є на світі три чарівних камені. Кожен з них свого суворого охоронця має. Лише раз на рік, як ця святкова ніч настане, можна у дорогу за тими каменями вирушати. Знаємо, багато, хто ті чарівні камені шукає. Та дістаються вони не усім! Щоб знайти ті камені, треба, щоб бажання обов’язково добрим було.
– Як же ці камені знайти? – захвилювався зайчик.
– Перший камінь в себе ховає черепаха. Вона у річці живе. Як знайдеш її, про своє бажання розкажи!
– А другий? – прошепотів зайчик.
– За другим каменем – до високої гори підеш! Там змії взимку сплять. Знайдеш Королеву змій. Її серед інших легко впізнати. На ній корона буде.
– Змії? – зайчик затремтів від страху, – як же я їх боюся! Ну, а де ж третій?
– Цього ніхто не знає! Кажуть, що третій камінь сам того, хто його шукає знаходить. Та дивись, поспіши, щоб черепаха не віддала свій камінь комусь іншому!
– Так, значить, про ці камені не лише один я знаю? – розплакався зайчик.
– Біжи! – мовили йому коні на прощання. – І пам’ятай, що до ранку ти повинен загадати своє бажання.
– Не забуду! – крикнув зайчик і вирушив дорогу.
Біжить по лісі, поспішає зайчик, чує, як дерева від вітру хитаються. Сніг під лапками так і рипить. Вже й місяць на небі засяяв. Морозець щипає, вітер завив, засвистів. Та зайчик знай собі все біжить уперед. Дуже хоче він до річки дістатись, щоб з черепахою поговорити!
І ось, вже крижана вода зовсім поруч. Хотів зайчик до берега підійти. Тільки крок зробив, як раптом перед ним з’явився старенький дідусь.
Біла борода аж до землі дістає. Сам за величезний посох тримається, на якому якраз і блищить третій чарівний камінь. Та не знав тоді крихта, що зустрів саме того, кого шукав. Бо перед ним був ніхто інший, як сам святий Миколай!
– Зайчик, куди це ти так біжиш вночі? – запитав Миколай.
– Йду шукати три чарівних камені. – поспіхом відповів зайчик.
– Невже матуся тобі не казала про святого Миколая? Якщо у цьому році ти добре себе поводив, він виконає будь-яке твоє бажання, – всміхнувся Миколай.
І хоча Святий знав, що зайчик був в цьому році був дуже неслухняним, все ж йому хотілося, аби той сам в усьому зізнався!
– Ех, навряд чи, дідусю, Миколай до мене прийде, – сумно відповів зайчик. – Адже я… – він ледь стримав сльози, – був не зовсім чемним й не дуже слухняним. Через це моя матуся потрапила в страшну біду, – і крихта розповів Миколаю про те, що сталося. А коли про різки згадав – геть розплакався. – От, чому я вирішив Миколая шукати. За усе, що накоїв, вибачитись хотів. Бігав-бігав я по лісі, та ніде Миколая нема. Певно, не до мене йому зараз, – зайчик зітхнув, – він до гарних дітей ходить, нащо йому такий неслух, як я. Та на щастя, сьогодні я крижаних коней зустрів. Вони розказали мені про три чарівні камені. Знаю я, де два камені шукати, ну, а третій, як пощастить, сам мене знайде.
– І я так думаю, – погодився з крихтою святий. – Скажи мені, зайчику, навіщо тобі ці чарівні камені?
Не став зайчик мовчати. Розповів він дідусю про капкан. Згадав і про мисливців з собаками. Вислухав Миколай крихту та й каже:
– Так, це дуже важливе бажання, – погодився святий. – Воно обов’язково має цієї ночі здійснитись!
– Ох, дідуню, дуже мені це потрібно. Адже найбільше на світі, я виправитись хочу! Тепер завжди матусю слухатись буду! – сумно відповів зайчик.
– Ну, що ж, річка зовсім поруч. Йди! – посміхнувся святий.
Стрімко побіг зайчик по стежці й зовсім скоро щез.
– От, малеча! Ну, хай ця ніч була довгою. Адже зайчику треба два камені знайти. – сказав собі Миколай і подивився на свій посох. – Ну, а третій, я йому і так віддам! – Чуєте, зорі? – запитав він й прошепотів собі у вуса:
– Хай ніч буде довга,
Ніби дорога,
Щоб зайчик устиг каміння знайти,
Й матусю свою врятував від біди!

...А тим часом, у лісі ще одна біда сталася! З’явилося нізвідки бридке чудовисько. Було воно таким великим і страшним, дуже звірів та птахів налякало. По лісі біжить, звірячі нірки топче, пташині гнізда головою ламає.
Побачило чудовисько, як білочки біля ялинки танцюють, їжачки хороводи водять, вовки та лисички веселі пісні співають і вирішило їм усім свято зіпсувати. Як закричить, заверещить – від страху аж птахи з ялинки попадали.
– Рятуйтесь! – наказав усім пан ведмідь. Кинувся він з чудовиськом боротись, та де там?! Коли воно таке велике і могутнє. Задумався ведмідь, як йому ліс від чудовиська урятувати? Думав він, думав і про три чарівні камені згадав. Вирішив за чарівними каменями йти, щоб ліс від біди урятувати!
Попросив ведмідь, аби поки його не буде, вовки та лисиці маленьких звірів охороняли. Наказав птахам на деревах сховатись. Сам до черепахи поспішив. Та не помітив ведмідь, як слідом за ним і його ведмежа причепилося.
Ох! Ведмежа по снігу скотилося, кущів наламало! За гілку зачепилося, в замет потрапило. Злякалося! Сніг лапками розгрібає й кричить – на допомогу кличе.
А тим часом зайчик поруч пробігав. Чує, неначе хтось кличе! Вирішив крихта допомогти. Прислухався, а біля берега річки стогони ще дужче лунають.
Почав зайчик лапками замет розривати. Ох і намучився він, доки ведмежа знайшов.
– Як же ти тут застряг? – запитав крихта.
– Я за татом поспішав. Він, він... Такий сильний та дужий, але все ж не зміг страшне чудовисько побороти. Тому і пішов до черепахи, аби та йому камінь віддала! А я, – і тут ведмежа вже зовсім розхвилювалось, – теж хотів допомогти. Тому і слідом побіг, а потім впав і тепер не знаю, де мій татусь!
– Як же я чарівний камінь отримаю? Коли за ним сам пан ведмідь прийшов. – промовив тихо зайчик, йдучи берегом.
Крок, ще один, сильно річка замерзла. Тільки в кількох ополонках вода шумить.
– Невже, і ти до черепахи ідеш?! – здогадалося ведмежа.
Та не встиг зайчик відповісти, як побачив посеред річки пана ведмедя. Та був він не сам. З двох боків до нього якраз вовк з лисицею підступали.
– Вони ж мали звірів біля ялинки охороняти. – розгубилось ведмежа. – Там же чудовисько!
– То й що? Вони за каменем прийшли!
І зайчик не помилився. Лисиця і вовк, навколо ведмедя ходили. Ричать, лаються, от-от кігтями зачеплять клишоногого.
– Я цілісінький рік цього дня чекала. – закричала лисиця. – Чарівний камінь точно буде моїм!
– Ні, хитрунко! – вовк відштовхнув лисицю. – Ти його не отримаєш. Знову якісь пустощі задумала. А ось у мене дуже важливе бажання. Я царювати хочу! Заберу собі камінь і на цілий рік стану господарем всього лісу!
– Та яке там царювання! Зараз не про це треба думати! – зітхнув ведмідь. – Я ж вас біля ялинки залишив. Хотів, аби ви братам нашим меншим допомогли, щоб вони не боялися чудовиська. А то розбредуться, хто куди. Де ми їх на свято будемо шукати? Я ж бо заради Миколая старався. У цю ніч в нього й так багато справ. А я так хотів, щоб він до ялинки прийшов. Усіх нас разом зі святом привітав. А ви, – і ведмідь подивився на вовка з лисицею, – все зіпсували. Як вам не соромно? – пожурив їх ведмідь. – Невже ви тільки про себе і думаєте?
Зітхнули вовк з лисицею, голови понурили, засоромились.
Зрозуміли вони, що ведмідь їм важливу справу довірив, а вони його підвели. Попросили вони у ведмедя пробачення й черепаху покликали. Як почув це зайчик, не витримав й запищав…
– Зачекайте! Мені теж черепаха потрібна!
– І тобі?! – прошепотіла лисиця. – А чи не бачиш ти, довговухий, хто перед тобою? Ти зустрів найсильніших звірів у лісі! Отож, краще тікай! Завтра в ліс повернуться старі закони. – й лисиця розкрила свою пащу та накинулась на зайчика. – Але крихта, хоча й злякався, все ж не відступив. Розумів крихта, що крім нього ніхто його матусю врятує...
Тому, зібравши всю свою сміливість, зайчик почав відбиватися від лисиці, неначе був він не крихітним пухнастиком, а справжнісіньким левом. А тут і ведмежа підбігло! Нічогісінько він від свого батька приховувати не став. Розказав ведмедю про те, як зайчик його тільки-но від біди урятував. Вислухав ведмідь свого сина й наказав лисиці крихту відпустити.
– Добре! – промовив ведмідь. – Скажи мені, зайчику, навіщо тобі чарівний камінь?
І знову зайчик розповів про те, що сталося з його матусею. Ох, і розчулив він ведмедя. А лисиця згадала своїх діток. Як подумала вона про те, що б було, якби її не стало! Що би тоді її дітки робили? Зрозуміла тоді хитрунка, що кожна дитина повинна з матусею жити. Розплакалася руда й почала сльози хвостиком витирати.
Навіть вовк тихенько заскавчав. Пожалів він крихту й сказав:
– Хай чарівний камінь цього року зайчику дістанеться.
– Так! – погодилася лисиця. – Він ще зовсім маленький. Не можна йому без матусі бути. От якби мої лисенята самі залишилися? Яка біда, яка біда! - голосила вона. – Що скажеш, ведмедю?
– Згоден я, звісно, зайчику треба допомогти. Та скажіть мені, що з чудовиськом робити? Скільки воно звірів та птахів сьогодні перелякало! Не знаю. І зайчиху треба врятувати, – пробурмотів ведмідь собі під ніс, – але ж увесь ліс може без свята залишитися.
– Ось, для чого, пане ведмеже, вам камені потрібні?! – здогадався зайчик. – Ви від чудовиська позбавитись хочете?!
– А як же, – підхопила лисиця. – Всі ми зібралися й птахи, і звірі на Миколая чекати. А тут! Чудовисько до ялинки прибігло і давай усіх лякати. Скільки ми з ним не боролись…
– Чудовисько! – замислився зайчик. Він зрозумів, що не лише йому заради доброї справи камінь потрібен. Ведмідь заради усього лісу старався. Хтозна, кого з них черепаха обере?
– От, якби чудовисько перемогти. Тоді б я навіть від ялинки відмовився. Пішов би з тобою твою матусю з капкана рятувати! – сказав ведмідь.
– І я! – махнувши хвостиком, погодилась лисиця.
– І я! – завив вовк.
– А я? Невже ви про мене забули? – й ведмежа наблизилося до зайчика.
Зрозумів зайчик, що для того, щоб отримати камінь, треба від чудовиська позбавитись. А тоді ведмідь, лисиця, і вовк – допоможуть йому матусю врятувати. Подумав зайчик й вирішив з чудовиськом битись.
– А якщо я його переможу? – запитав зайчик в усіх.
– Кого? Чудовисько перемогти? Хто? Ти? – розсміялася лисиця. – Це неможливо.
– Подивимось! – вигукнув зайчик.
– Ех, не знаю. Зайці навіть своєї тіні бояться. – зітхнув вовк. – Як ти збираєшся його перемогти?
Подивився зайчик на річку й сказав:
– Я його не силою, а хитрістю переможу!
І не встиг ведмідь оком змигнути, як зайчик втік. Вирішили звірі, не будуть за ним гнатися. Навіщо? Коли крихта все одно за каменем повернеться.
Ну, а зайчик бігом до ялинки побіг. Сподівався він, що чудовисько звідти ще нікуди не пішло.
Так і було! Втомилося чудовисько звірів та птахів лякати. Побурчало, поревіло, й вляглося під ялинку спати. Там його зайчик і знайшов. Кинувся він на чудовисько. Лапками його бив, у вуха пищав:
– Вставай, просинайся. Я прийшов з тобою битися!
Почуло страшне чудовисько, що до нього хтось говорить. Очі відкрило, а перед ним крихта сидить:
– Так це ти мені спати заважаєш? – розлютилося воно. Вмить підскочило, ось-ось схопить. Не став зайчик чекати, щоб його чудовисько схопило! Стрибнув собі убік й знову присів. Вуха у різні боки стирчать. Тільки чудовисько наблизиться — крихта відскочить. До гори добіг і по ній покотився. Дивиться крихта, що ріка вже зовсім близько.
Підскочив він до річки, а чудовисько за ним, немов куля, покотилося. От і провалилася під ним крига. Незграбне чудовисько миттю на самісіньке дно пішло. А зайчик за шматочок криги вхопився. Зумів крихта з води вибратись. Поспішив він до ведмедя й каже:
– Я переміг! Більше немає чудовиська!
– А ми не вірили. – відповів ведмідь, обійнявши крихту. – Що ж, будемо черепаху кликати – камінь просити.
Не став зайчик довго чекати, та як закричить:
– Пані черепахо, де ви?! Пані черепахо, де ви?!
Почула черепаха крики, до ополонки допливла. Висунула голову. Зрадів зайчик, що, нарешті, може в неї перший камінь попросити:
– Чого тобі треба? – запитала черепаха.
– Мені дуже потрібен чарівний камінь, який ви охороняєте. – мовив він і розповів про свою любу матусю.
– Добре, – погодилася черепаха, – я дам його тобі. Але не забудь його повернути, коли бажання здійсниться. – І вона віддала йому свій камінь. – Бо наступного року в цю саму ніч чарівний камінь знову може комусь знадобитися!
Пригадав зайчик, що про третій камінь досі нічогісінько не знає. Вирішив він запитати в черепахи:
– Скажіть, пані черепаха, де я можу знайти третій камінь?
– У святого Миколая.
– Але я ще ніколи його не бачив!
– Якщо зустрінеться тобі сивий дідусь, буде в нього біла борода, немов перший сніг. А на посоху засяє третій чарівний камінь. Знай – це він!
Сумно стало зайчику. Згадав він, що вже зустрічав святого Миколая. Розхвилювався крихта, геть розгубився!
– Ой, лишенько! Це був він. Сам Миколай! Я його бачив! Він був тут біля річки. На жаль, я не знав, хто він. Тому і каменя не попросив! Що ж тепер буде? – захлюпав носом зайчик. – Певно, після того, як він мені різки подарував, побачивши мене не схотів мені каменя віддати!
– Якщо ти бачив його після того, як він тобі різки залишив – це добрий знак. Коли прийде час, я впевнена, – заспокоїла черепаха зайчика, – він ще раз тебе знайде! – І вона подивилась на зірки, – ніч буде дуже довгою, – пробурмотіла черепаха й щезла в річці.
А зайчик разом з першим чарівним каменем, швиденько повернувся до своїх друзів. Ох і зраділи ж вони! Ведмежа навіть затанцювало. Вовк та лисиця веселу пісню заспівали. Тільки пан ведмідь їх усіх підганяв за двома іншими каменями вирушати.
От і відправилися звірі до величезної гори. Довго зайчик зміїну нору шукав. Лисичка хвостиком стежки біля гори розмітала. Вовк старі сліди винюхував. Та де їх знайти? Коли й там, і тут стільки снігу намело! А пан ведмідь навіть на гору поліз. Думав, може там до зміїної нори вхід знайде!
– Якось же змії туди заповзають! – чухаючи потилицю, промовив вовк. Він обнюхував гору з усіх боків і, нарешті, помітив перед собою малесеньку нірку. – Я знайшов! – закричав він. – Напевно, це і є вхід!
– Так, – підхопила лисиця. – Але нірка дуже вузька.
Вона встромила у неї свого носа.
– Я сюди не пролізу. Певно, тільки зайчик зможе сюди увійти, бо нірка дуже вузька!
– Що ж, я сам піду, – погодився крихта.
Не сподобалося це звірям. Не хотіли вони зайчика самого відпускати. І ведмідь, і вовк, і лисиця, дуже хвилювались. Усі знали: змії і влітку не дуже добрі! Що вже про зиму казати? До нірки сховаються й чекають, доки не потеплішає! А як кого біля себе побачать й навіть вкусити можуть!
– Як би не сталося лиха, – пробурмотів вовк.
– Все може бути... Але тобі, зайчику, вже нікуди відступати, – мовив пан ведмідь. – Скоро ранок прийде!
– Та невже? – посміхнулася лисиця. – Подивіться, на небі й досі золоті зірки сяють. Здається, це і є справжнісіньке диво. Згадайте, ніч настала ще тоді, коли ми на річці були.
– Так, – погодився вовк. – Але з того часу нічого не змінилося.
– Певно, це Миколай тобі допомагає, – здогадалася лисиця.
– Так, лише йому такі дива під силу, – сказав пан ведмідь й попросив зайчика бути обережним. – Йди! Ми будемо на тебе чекати!
Послухався зайчик і поліз у нору. Ох, і важко ж йому було! З усіх боків на нього каміння давить. Темно! Та зайчик не боявся. Знав, він заради кого сюди прийшов. Як стомиться – знову матусю пригадає. Відразу ж легше стає! А там і вузький прохід закінчився. Впав зайчик у яму. Піднявся й дивиться, наче в якесь підземелля потрапив.
Спочатку зайчик злякався. Адже перед ним було стільки змій, що усіх й не перерахувати! Зайчик йшов дуже тихо, щоб нікого з них не розбудити! Крок, ще один, але змії, немов відчуваючи чужака одна за одною усе одно прокидалися.
– Певно, до королеви прийшов, – перешіптувались вони між собою й знов вкладались спати.
Нарешті, зайчик побачив корону на одній зі змій. Корону мав прикрашати другий чарівний камінь, але його чомусь не було.
– Пані змія! Пані змія! – заговорив зайчик.
– С-с-с, – змія відкрила очі. – Я почула твій запах, ще тоді, коли ти тільки увійшов. – Вона побачила перший камінь й згадала про свято. – Знову цей день?!
– Так! Я був у черепахи і тепер прийшов до вас.
– Еге ж. Ти вже отримав камінь від черепахи. Це добре! Але перш, ніж віддати с-с-свій, – задумалася змія, – я теж хочу знати твоє бажання?! Розкажи мені, навіщо чарівні камені збираєш?
І зайчик розповів королеві змій про те, як дуже нечемно себе поводив та що з цього вийшло. Згадав він і про любу матусю й про різочки не забув. Вислухала його змія і прошипіла:
–Та-а-а-а-ак. С-с-справедливо тебе покарав Святий Миколай. Але ти зрозумів свою помилку. Молодець! За своє життя я чула сотні бажань. Багато хто сюди приходив заради себе. Ти інакший, зайчику. Бо просиш вигоди не для себе. Ти хочеш урятувати свою любу матусю. – Королева змій захитала головою. – Тому ти заслуговуєш на те, щоб отримати другий чарівний камінь, – промовила змія та за допомогою власного хвоста зняла з себе корону.
Розкрила вона пащу, аби витягнути камінь. Але корона була зовсім пустою! Ох і здивувалася ж вона!
– Ой, лишенько, – закричала королева. – Мене, королеву усіх змій на світі, обікрали!
– Але хто міг це зробити? – запитав зайчик.
Недовго змія думала. Відразу ж здогадалася, хто міг забрати другий камінь.
– Ми, змії, найменший шерех чуємо. Ніхто не може пройти повз мене, аби я не дізналася про це! – закричала вона, – На таке здатна лише така, як я!
Королева почала перевіряти усіх змій. Вона зазирала до пащі кожної своєї помічниці, сподіваючись знайти другий камінь. Зайчик йшов слідом за нею та йому здалося, що усі змії дуже міцно спали, крім однієї.
Ледь поворухнувшись, злодійка прикрила пащу хвостом. Як побачив це крихта… Запищав, закричав і кинувся відразу до неї:
– Ось вона! Вона не спить! – і зайчик вказав на злодійку.
– Так це ти! – розізлилась королева. – Ану, віддай мені камінь!
– Я не винна! – почала виправдовуватися злодійка, та ледь вона відкрила пащу, як звідти випав другий камінь і покотився прямісінько до зайчика. Думала злодійка свою здобич назад відібрати. Вже й голову підняла, на крихту зашипіла. Але зайчик встиг схопити камінь. Стоїть, бідолашний, чекає, коли злодійка на нього нападе. А тут і королева підповзла. Крихту собою закрила:
– Як ти посміла чарівний камінь вкрасти?
– Все своє життя я тільки виконую твої накази. Те не роби, цього не можна. З року в рік ти комусь допомагаєш. Завдяки тобі вже безліч бажань здійснилося. – Злодійка напала на королеву. – Багато разів я просила тебе. Хотіла камінь отримати. Але ти ніколи не давала його мені.
– Зрозумій, твоє бажання принесе велике горе для землі.
– Чому? Тому, що я хочу заволодіти світом?! Так, – і злодійка вкусила королеву. – Тоді мене усі будуть боятися. Я буду найголовнішою. З року в рік буду виконувати тільки свої бажання.
– Але так не можна. – сказала королева. – Миколай довірив мені другий чарівний камінь. Він знає, що я його оберігаю заради добрих справ. – Й не дивлячись на те, що королеві зараз було дуже боляче, вона розуміла, що сам крихта не зможе розлючену злодійку перемогти, адже усі змії на світі швидкі, як вітер. Їхня отрута палає, немов сонце. А сила на хмари схожа. Як затягнуть вони небо, вже не відступлять!
І хоча королева з останніх сил підіймала голову з землі… Все ж вона трималась. Шипіла, кричала, й нападала. Раз за разом, королева кидалась на злодійку.
Зайчик теж часу не гаяв. Міцно він тримав обидва камені. Бачить крихта, королеві зовсім погано стало. Почав він будити інших змій.
– Вставайте, прокидайтесь. Подивіться, що коїться. Вас зрадили! Королеву поранили!
Як почули це змії, вмить очі відкрили:
– Що сталося, королево? – питали вони.
– Захотілося нашій подружці камінця отримати.
– Як же так?! – загомоніли змії.
Спочатку вони всі сповзлися до королеви, а потім обступили підлу злодійку і давай з нею битись. Хвостом зачеплять, от-от вкусять.
Не стала королева чекати, доки її змії винну покарають. Хотіла вона, аби зайчик якомога скоріше свою матусю урятував. Тому й попросила крихту:
– Тікай! Бачиш, мої змії мене захистять. Ти ж біжи своєю дорогою. На тебе матуся чекає.
– Так, але ж Ви, – і зайчик поглянув на королівську рану. - Що з Вами буде?
– Проти кожної змії є своя протиотрута. Не хвилюйся, зайчику. Я себе врятую.
– Обіцяєте?
– Звісно, – прошепотіла королева. – Як прийдеш мені камінь повертати, я вже геть здоровою буду.
Подякував зайчик королеві. З підземелля вибрався й до друзів поспішив. А там вже на нього і пан ведмідь з ведмежатком, і лисиця, і вовк чекали.
– Ми вже й не сподівалися тебе побачити! – зрадів вовк. – Думали вже більшу нору рити, аби йти тебе виручати.
– Ех, – і зайчик показав другий камінь і розказав, що з ним у підземеллі сталося.
– Ох і злодійка ж… – погодилась руда із зайчиком.
– Але що тепер з нею буде?
– Злодійка назавжди піде з лісу. – сказав ведмідь. – Більше вона не зможе заважати чужим бажанням здійснюватися!
Задумались звірі, що їм далі робити? Розгубився зайчик, засумував. Сподівався крихта, як знайде два камені, то Миколай до нього прийде і допоможе матусю урятувати. Та нічого цього не сталося.
Довелося зайчику самому Миколая шукати. Він разом з вовком, ведмедями та лисицею довго по лісі бродили, все Святого шукали, кликали! Та де там? Так і не зустріли вони Святого Миколая.
– Певно, Миколай досі мені не пробачив, – розгубився зайчик. – А я так сподівався! Цілу ніч чарівні камені шукав. Знайшов і перший, і другий, та без третього моє бажання все одно не здійсниться, – і крихта знову гірко заплакав.
– Ну, що ти? – пожаліла його лисиця. – Згадай, що тобі казала черепаха. Ти після різочок все ж бачив Миколая — це добрий знак!
– Так, – погодився ведмідь. – Не треба забувати, що у Миколая сьогодні багато справ.
– І коли він звільниться, – підбадьорив вовк зайчика, – то обов’язково прийде до тебе. Подивись, на небі й досі зірочки сяють. Значить, не скоро ранок прийде.
– Думаєте? – з надією запитав зайчик, витираючи вушками свої сльози.
– А як же! – ведмежа поспішило обійняти крихту. – Ще не все втрачено!

Як почув це крихта, трохи повеселішав. Став думати, що далі робити? Й вирішив назад до матусі повертатися.

Повів зайчик своїх друзів до своєї матусі. Сам попереду них біжить, дорогу показує. А за ним ведмежа ледь-ледь відстає. З лапи на лапу перевалюється. От і ведмідь собі дорогу розчищає. Не може він вузькими тропами ходити.

Ну, а вовк з лисицею позаду йдуть. Сліди пухнастими хвостами замітають.
І ось, нарешті, дісталися вони до тієї ями, де зайчиха була. Покликав її крихта:
– Матуся, рідна моя. Чуєш мене? – запитав зайчик, стрибнувши у яму. А за ним й ведмежа покотилося, і лисиця, і вовк, і ведмідь.
– Так, синку мій! – відгукнулася зайчиха.
– Пробач мені, будь ласка, за все, що я накоїв. Я більше так не буду себе поводити. Завжди буду чемним та слухняним.
Тільки-но зайчик промовив ці слова, як нізвідки почувся якийсь шерех. Цей шерех ставав все голоснішим. Злякалася зайчиха. Подумала вона, що це мисливці йдуть.
– Рятуйтеся самі, – попросила вона. – Сину, біжи!
Та зайчик не збирався тікати:
– Не для того, я мамо, усю ніч чарівні камені шукав. Я залишусь з тобою.
– Так, – погодився ведмідь. – Я спробую капкан відкрити. А ви, — він подивився на вовка з лисицею, — покажіть цим мисливцям, хто хазяїн у цьому лісі!
– Покажемо їм! – закричало ведмежа. Та як заревів, на задні лапи став і давай передніми розмахувати, що аж руду налякав!
Та як же вони всі здивувалися, коли замість мисливців, вони побачили, як біля ями зупинилися величезні сани! Крижані коні застукали копитами. Вгнули вони голови та з’явився перед всіма сам Святий Миколай!
– Оце так диво! – вигукнув зайчик.
– Справжнє диво – це те, що ви усі разом тут, – відповів Миколай. – Допомагаєте зайчику і його матусі урятуватися.
– Так, – ведмідь, нарешті, розкрив капкан.
Спробувала зайчиха піднятись та не змогла. Дуже боліла в неї перебита лапка. Подивився Миколай на свій посох. А там – третій камінь сяє. Зняв він його з посоха і зайчику віддав:
– Заслужив ти цей камінь.
– Дякую Вам дуже, Святий Миколаю!
– Головне, що ти в матусі вже вибачення попросив. А зараз на небі вже зірочки втомились блищати. Отже, швидко загадуй своє бажання. Бо без нього ранок не скоро настане. А я досі вашої лісової ялинки не бачив!
Поклав тоді зайчик всі три камені біля матусі й пропищав:
– Хочу я, щоб моя люба матуся знову була здоровою.
У ту ж саму мить рана щезла, наче її там і не було. Зраділа зайчиха, із землі піднялася. То стрибне, то затанцює!
А зайчик… Ох і дякував же він Миколаю! Обійняв зайчик свою матусю й ще раз пообіцяв завжди гарно себе поводити.
Вислухав його Миколай та й каже:
– Добре, що все так закінчилось. А тепер нумо святкувати. Сідайте всі до моїх саней, – гукнув він, і звірі його послухались.
Поспішили крижані коні прямісінько до ялинки. Копитами об землю стукають, гривами махають, а на шиї дзвоники веселі дзвенять. Як почула це лисиця заспівала святкову пісню:

За матеріалами: https://www.facebook.com/IngaKvitka/

Більше казочок від Інги Квітки читайте на "Малій Сторінці":

Добрі казки українською від Інги Квітки

Інга Квітка – редактор, новинар, автор казок та творів для дітей. Народилася 22 жовтня 1986 року у місті Світловодськ Кіровоградської області. Закінчила Національний авіаційний університет за спеціальністю "психологія". Працює редактором стрічки новин, живе у Львові. Увесь свій вільний час пані Інга присвячує написанню дитячих казок.  Читаймо!!! ;))

Більше казок на нашому сайті:

Чимало українських письменників творили казки. Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу. У розділі представлені казки таких авторів, як: Андієвська Емма, Андрусяк Іван, Білкун Микола, Васильчук Віктор, Вздульська Валентина, Вдовиченко Галина, Вінграновський Микола, Винничук Юрій, Вовчок Марко, Воронько Платон, Глібов Леонід, Гончарук Яків, Гринько Варвара, Денисенко Лариса, Дерманський Сашко, Дімаров Анатолій, Єгорушкіна Катерина, Жиленко Ірина, Жук Михайло, Забіла Наталя, Іваненко Оксана, Калинець Ігор, Керницький Іван, Коломієць Тамара, Королів-Старий Василь, Коцюбинський Михайло, Куліш Пантелеймон, Кротюк Оксана, Лепкий Богдан, Лірник Сашко, Липа Іван, Лотоцький Антін, Магера Микола, Майданська Софія, Малик Галина, Малицька Костянтина, Мацко Ірина, Мирний Панас, Нестайко Всеволод, Олесь Олександр, Перелісна Катерина, Підгірянка Марійка, Пономаренко Марія, Пригара Марія, Роздобудько Ірен, Самійленко Володимир, Симоненко Василь, Слабошпицький Михайло, Смаль Юлія, Стельмах Михайло, Стельмах Ярослав, Стороженко Олекса, Струтинський Василь, Сухомлинський Василь, Терен Віктор, Трублаїні Микола, Тютюнник Григір, Українка Леся, Франко Іван, Храплива-Щур Леся, Чубач Ганна, Чухліб Василь, Шевчук Валерій, Ярмиш Юрій, Інга Квітка.

 

Казки різних країн світу для дітей

Казки Еріха Распе, Ганса Крістіан Андерсена, братів Якоба і Вільгельма Грімм, а також - англійська, австралійська та угорська народні казки.