Яків Гончарук, казка "Зайчик-прибивчик"


Яків Гончарук

ЗАЙЧИК-ПРИБИВЧИК

Казка

 

українські казки для дітей, казки про зиму, Яків Гончарук, казка Зайчик-прибивчикПоміж бронзовими стовбурами лісу гасав сердитий вітер. Навіяло снігу на промерзлу землю, і в його пухкій постелі шукали притулку лісові мешканці.
— Ой, холодно... І їсти хочеться! — пошморгував носом зайчик, жаліючись старій зайчисі.
— Цить, дурненький, заспокойся. Треба звикати, Прибивчику. Не так воно вже й холодно. Справжніх морозів ще й не було.
— О, то буде ще холодніше? Я не витримаю,— тиснувся спиною до старої зайчихи.
— Витримаєш,— суворо мовила зайчиха.— Доберемо тобі ліки від холоду, від страху і від лінощів.
Кілька місяців тому, коли осінь, позолотивши все навколо, таємниче шурхотіла листям, цей зайчик прибився відкілясь до кубла старої зайчихи і став ходити за нею назирці, бо сам боявся не тільки спати, а й вийти у ліс чи в поле, щоб знайти собі якусь їжу. Зайчиха спочатку невдоволено фуркала, тупала на нього задніми ногами, проганяючи. Так уже в заячому роду заведено: з першого дня малят до самостійного життя привчати. Ото напоїть раз зайчиха-мати своїх зайчат молоком і порозносить по лісі, бо всіх дітей їй не прогодувати і від хижого звіра не встерегти. Кожному окремо легше й поживу знайти, і від недруга втекти. Натрапить зайчиха наступного дня на котрогось із своїх дітей, знову дасть молочка, а ні — то чужу дитину напоїть. Її ж дітей інші матері-зайчихи пригріють, приласкають. Тож гнівалася спочатку стара зайчиха на цього вже величенького зайця, що він отакий непристо-сований до суворого й небезпечного життя, а потім пожаліла: «Пропаде без мене,— подумала.— Як не я, то хто ж його всьому навчить?» Та й назвала невдаху Прибивчиком. " Щодня казала Прибивчикові, щоб не боявся холоду, бо має кожушок, щоб не лякався голоду, бо має спритні ноги. «Бійся лінощів,— казала зайчиха,— від них усе лихо. У нашім заячім роду не буває лінивців і лайдаків. Бо інакше загинеш».
Та  зайчик лише вередливо  пхикав, ховаючи під  себе промерзлі   лапки   та   притискаючи до спини довгі вуха.
Оце й зараз вона вже цілу годину кличе:
— Ходімо їжу шукати.
— Не хо-о-очеться... Холодно...
— Ну, сиди... Голодного тебе ще дужче мороз пройматиме,— тяжко зітхнула зайчиха.
Обережно, насторожено вилізла вона з-під кореневища сухої сосни. Озирнулась і, принюхуючись та дослухаючись, поволі пострибала на узлісся, за яким недалечко, снігом сповите, лежало поле. На нім люцернисько, а на люцерниську не добрана людьми   скирта   пахучого сіна.
Узлісся голе, тихе, пустинне. Підібрала листочок з молодого дубка й стала швидко-швидко пережовувати. Хай і твердий, а смачний, пахучий, наче злак: терпкувато-клейкий присмак осіннього житечка розійшовся в роті. Аж потеплішало старій зайчисі від того... Висохла вбілена травиця з-під снігу шпичакувато стирчить — і її скубнула. Дарма, що шорстка, а все ж пожива.
Підкріпилась і ще обережніше, ще настороженіше стала наближатись до поля.
Пройде трохи й зупиниться, наставить чутливі вуха — ловить підозріло звуки, тремтливими ніздрями перебирає запахи вітру. Перелізла глибокий рівчак, зіп'ялась на високий насип — і знову прислухається, чи, бува, не чути мисливських перегуків, собачого духу… Тас, гін за п'ять, у яру — село. В ній ой-ой скільки собак. Минулої осені, заблукавши в ячмінниську налякалась пастушків та й увігналася з переполоху в сільські левади, а там собаки такий лемент учинили! Якби не дременула — начисто б полатали сіру кожушину. Бігло за нею з десяток собак, та найдужче напосідали двоє: періший — малий, галасливий, другий — хоч і мовчун, а настирний, біг, ніби летів. Ледь не вхопив її за хвіст. Добре, що куций — не дотягся. Перестрибувала через купи, засліплено бігла куди очі бачили. Хитрощами взяла: розігналась щосили на дуплисту, вербу, а тоді вбік шаснула. Собака ж з усього розгону — в стовбур головою. Ідо тому й доганяти більше йому не кортіло.
Стриб-стриб, нюх-нюх — проди-бає трохи, зупиниться, вивірить кожен подих вітру, кожен звук — і далі, далі полем до скирти наближається стара зайчиха...
Коли, вдоволена й сита, вибралася з-під навислої виїмки скирти, подумала: «Як же мені Прибивчика сюди привести? Ну лихо мені з ним! Лінивий, розніжений та лякливий».
Вертаючись до кубла зайчиха наблизилась до галявини, яку аж ніяк не обминути, і зупинилась, прикидаючи: «Обійти чи перебрести її? В обхід довше, зате безпечніше. Навпростець набагато ближче, але ж на вовка чи лисицю наскочити можна».
Її думки перебив голосний трубний звук. Зайчиха наполошено стрибнула вбік, аж сніг іскристою хмарою звився над нею. Та скоро зупинилась, їй зробилося смішно: «Ну й ну!.. Ота заяча вдача! То ж лось, певне, заревів».
Вона тихо наблизилась до грубезного граба і визирнула. Справді, посеред галявини стояв лось, старий, великий. Багаторічні гіллясті роги розкішною кроною сиділи на голові. Густу довгу шерсть рясно добив інеем мороз. Не вперше стрічає в лісі цього лося стара зайчиха. То він гордо й граціозно ступав у золотистому сяйві вранішніх променів широкою центральною просікою, то ховався в патлатій ліщиновій гущавині від кусючих ґедзів або з усім своїм сімейством мирно походжав на вирубці, де рясно-густо врунилося різнотрав'я і квіти. Коли побачиш зненацька — нібито не пасеться він, а купається в буйному зелі.
Тепер лось стояв на чистому іскристому плесі снігу, дивлячись на свої сліди, ніби вивчаючи їх. І знову заревів — уже тихіше. По тих глибоких слідах із холодної синьої гущавини спокійно випливла лосиха з гарною, наче дитячою мордочкою. її очі, окреслені довкола яскравими дугами, дивилися на свого подруга радо й довірливо. Лось зачав копитом передньої ноги швидко розгрібати глибокий сніг, а лосиха самшитовими м'якими губами поскубувала  видобуту  з-під  снігу  хрумку  перемерзлу   траву.
Зайчиха ще якусь хвилину стежила за ними, а потім швидко подалася в обхід галявини, до старої сосни, під кореневищем якої лишився голодний Прибивчик.
«Ось куди я приведу його — хай подивиться, як їжу роздобувають. Ніхто нас тут не зачепить: коли поблизу лось, то вовка бути не може».
— Їсти хочу! — жалібно заплакав, побачивши її, Прибивчик.
— Ходімо.
— Боюсь... Лисиця зловить.
— То потерпи до вечора. Поведу тебе на галявину — там лосі зараз пасуться. Всього не вигризуть, щось і нам лишиться.
Коли блідий ріжок місяця вималював на снігу верховіття дерев, зайчиха вивела Прибивчика на синій-синій холодний світ шукати порятунку від голоду, від морозів, од лінощів.
— Бачиш, скільки трави вигріб ратицею з-під снігу лось?
Спочатку неохоче, раз у раз полохливо озираючись, а потім жвавіше Прибивчик підбирав перемерзлу траву, яка хоч і ставала крижаними лезами поперек горла, а все ж була смачною. Він їв і відчував, як по всьому тілу розливається тепло.
— Ну що, голод прогнав, то й холод тікає?
— Ага,— здивовано прислухався сам до себе Прибивчик.— Легшенько зробилось.
— А ліньки як?
— Теж ніби десь поділися. Чого ви мене раніше не витягли на це пасовисько, не вчили, як треба їжу собі розшукувати, лінощі перемагати?
— Як-то не вчила? Та я ж тебе, відколи прибився до мене, розуму вчу, а ти не слухав, нічого до тями не брав.  Аж  поки морози  не вдарили, голод не дошкулив. Недаремно кажуть: біда всьому навчить. Вперше за свій короткий вік Прибивчик уважно подивився клопітливій зайчисі в очі. Помовчав, розмірковуючи, і знову запитав:
— А що таке біда?
— Біда для зайця — це коли він їсти собі роздобути не може, а ще тяжча біда — коли від лисиці, вовка чи собаки сил не має втекти.
— А лінощі — теж біда?
— Лінощі не біда — химери, їх побороти можна. А тепер ти зможеш сам їжу собі розшукувати.
І зайчиха зникла між деревами.
— До сосни більше не повертайся. Зайцям в одному кублі часто ховатися не годиться,— долинув із гущавини її голос.
Недарма кажуть: швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться. Не одразу навчився Прибивчик собі їжу розшукувати, від хижаків утікати. Тепер він уже не ходив назирці за зайчихою, але часто зустрічався з нею. Та й добувати їжу йому стало набагато легше. Посеред лісу, в яру, Прибивчик надибав годівницю. Там якось і зустрівся він із зайчихою. Біля драбин, за які лісник заклав свіже сіно, зібралося чимало лосів, диких козуль, навіть маленька лісова мишка і луговий ховрашок визбирували насіння сухої трави попід годівницями.
— Де тут узялося так багато пахучої сухої трави? — запитав Прибивчик у зайчихи.
— Це люди поклали.
— Хто такі люди?
— Сам побачиш.
— А чому це вони нам допомагають?
— Важко сказати.  Я сама цього не розумію. Мабуть, ми їм потрібні. А ось і людина.
До годівниці підійшов лісник з оберемком сіна. Дрібна звірина відбігла за дерева, а лосі спокійно позирали на людину і навіть брали суху траву з її рук.
— Сміливі,— зітхнув Прибивчик.— Я, мабуть, від страху помер би.
— Таких людей не треба боятися, Прибивчику. Вони добрі.
Лісник пішов, а звірі знову наблизились до годівниці. З гущавини вийшло ще декілька лосів. їли всі подільчи-во, мирно. Ніхто нікого не лякав, не відганяв.
Та раптом найстарший із лосів тривожно затрубив. Його побратими одразу стали в коло.
— Тікаймо, Прибивчику, вовки! — гукнула зайчиха і шаснула в сніг. Прибивчик — за нею. Довгими ломакува-тими ногами здіймав снігову куряву, борсаючись легким тілом у заметах. Зайчиха бачила, як він робив довжелезні стрибки, натужно витягуючись у струнку, та все ж раз у раз загрузав у глибокому снігу.
— Не тікай заметами — зловлять! — гукнула вона і зупинилась. Зайчик бачив: кинулась у супротивний бік, одманюючи двох худющих вовків від нього. Наче петлі в'язала поміж чорними стовбурами дерев. За нею — сірі зіщулені тіні...
українські казки для дітей, казки про зиму, Яків Гончарук, казка Зайчик-прибивчикВідтоді Прибивчик не бачив стару мудру зайчиху. Бігав лісом, часто ходив до годівниці, сподіваючись хоч тут зустріти її. Він уже зовсім не боявся лісника. А якось замість того лісового чоловіка до годівниці прийшов маленький хлопчик. Він уважно подивився синіми оченятами на зайчика, усміхнувся і простягнув йому жмуточок сіна. Прибивчик обережно сіпнув м'якими губами одну травинку, ще одну. І тут хлопчик теплою рукою погладив його. І хоч зайчику було приємно, а цей м'який дотик нагадав йому чомусь стару зайчиху, яку ніде не міг знайти, він відскочив убік. Хлопчик усміхнувся і лагідно дивився на нього.
А потім настала весна. Гріло сонечко, десь у верховіттях попискували синички, посмітюшки. Пахло свіжою глицею, березовими бруньками. То там, то там з-під землі вибивалася ніжна смачна травичка.
Прибивчик сидів під старим усохлим грабом, ніжився під лагідним промінням і думав про те, що життя чудове, хоч і тяжке, бо завжди після зими настає весна, бо будь-яке лихо можна перебороти, і тоді життя здається ще кращим. Згадував стару мудру зайчиху. І де-то вона? Певне, десь подалася в інші ліси... Та нічого, він таки розшука її. А ще ж то добро яке, думав Прибивчик, що люди стрічаються в житті. Такі, як отой дядько-лісник чи хлоп'я, що дало йому жмуток пахучого сіна.
Прибивчик сидів і згадував хлопчикові лагідні очі, схожі на проліски, що розквітли онде під синім кущем.

За матеріалами: Яків Гончарук. "Зайчик-прибивчик". Казка. Художник Животков Олег. Видавництво «Веселка», 1980, 16 с.

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

Зимові казки для дітей

Зимові казки для дітей
Казочки про зиму, Новий рік та Різдво, представленні на "Малій Сторінці", написали для діточок відомі українські та зарубіжні автори: Ганс Крістіан Андерсен, брати Грімм, Василь Сухомлинський, Катерина Перелісна, Леся Храплива-Щур, Ірина Мацко, Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Ірина Жиленко, Микола Білкун, Яків Гончарук, Марія Пономаренко, Василь Струтинський, Валентина Вздульська, Юля Смаль, Василь Мельник, Юлія Хандожинська, Тетяна Винник.
 
 
Більше казок на нашому сайті:

Українські казки для дітей

казкиЧимало українських письменників творили казки. Серед них Іван Франко, Леонід Глібов, Марко Вовчок, Леся Українка, Олена Пчілка, Юрій Федькович, Григорій Квітка-Основ’яненко, Левко Боровиковський, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Іван Наумович, Василь Сухомлинський та багато-багато інших.  Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу.

 

Казки різних країн світу
Казки Еріха Распе, Ганса Крістіан Андерсена, братів Якоба і Вільгельма Грімм, а також - англійська, австралійська та угорська народні казки.

Останні коментарі до сторінки
«Яків Гончарук, казка "Зайчик-прибивчик"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми