Раїса Гончарова
КАМІН
Завантажити текст казки Раїси Гончарової "Камін" (txt.zip)
На Різдво сімейство Грицевичів зібралось полетіти до дідуся Василя в Бостон, котрий зовсім недавно переїхав у новий будинок з прекрасним видом на океан, як сказала мама.
Русану це не вразило, оскільки виявилось, що вона боїться літати. Чесно кажучи, вона ще жодного разу не літала на літаку, але тим не менше вже боялася.
‒ А от скажи, ‒ бігала вона за мамою по будинку. ‒ А літаки падають?
‒ Ну, як тобі сказати, Русю, ‒ подумавши, відповіла мама. ‒ В поодиноких випадках. Падають.
‒ Гаразд. А якщо цей поодинокий випадок трапиться з нами? Якщо ми розіб'ємося, я тоді не отримаю свої подарунки від Святого Миколая! Уявляєш, він зі своєю свитою сидить в нашому підвалі й чекає поки я засну, а мене немає. Я в літаку, а потім ‒ бац об землю! І доведеться мої подарунки віддавати комусь іншому. А це несправедливо.
‒ Які страхи ти на себе наганяєш. Чому це ми повинні розбитися? Особисто я абсолютно не збираюся ставати ангелом, оскільки в березні в мене захист проекту. Крім цього у нас іпотека, тому ми не можемо собі дозволити просто взяти і впасти з неба на землю. Це по-перше. А, по-друге, якщо твої переживання і страхи пов'язані з різдвяними подарунками, то в Бостон Санта-Клаус теж заглядає. Запевняю тебе.
‒ Тобто, поки я буду в Америці, Святий Миколай покладе подарунки під нашу грубку, а в Америці Санта-Клаус ‒ в шкарпетку на каміні?
‒ Я вважаю, що цього разу подарунки принесе тільки Санта-Клаус.
‒ А як же тоді Святий Миколай? Тоді виходить, що я даремно розклеювала по всьому дому стікери зі своїми бажаннями? А якщо він уже все приготував? Що тоді?
‒ Я думаю, що Санта-Клаус зі Святим Миколаєм домовляться. Іди, збирайся. Нам незабаром виїжджати в аеропорт, ‒ сказала мама й погладила Русану по голові. ‒ Усе буде добре. Нічого з твоїми подарунками не станеться.
‒ Гаразд, ‒ відповіла Русана. ‒ Але якщо Санта-Клаус зі Святим Миколаєм все ж не домовляться, вам з татом доведеться тоді щось придумати.
‒ Звичайно, ‒ сказала мама й чомусь похитала головою, ховаючи усмішку.
І ось настав ранок в будинку діда Василя. Будинок дійсно виявився зовсім новим, з видом на океан, як і обіцяла мама, і мармуровим каміном, на який дідусь Василь повісив п'ять великих красивих шкарпеток з витканими візерунками.
‒ Ого! Круто! ‒ вигукнула Русана, підійшовши до каміна. ‒ Цілих п'ять шкарпеток! Одна, щоправда, зайва, якщо нам з тобою, Данею, по дві. Але якщо я повішу поруч свій заплічник, то тоді все буде гаразд.
‒ Ти якось неправильно рахуєш, Русю, ‒ Данилко помацав шкарпетку й заглянув в камін. ‒ Адже нас п'ятеро. Ти, я, мама, тато й дідусь. Кожному по шкарпетці.
‒ А навіщо дорослим подарунки від Санта-Клауса? Адже вони можуть собі купити все, що їм заманеться. в магазині, ‒ Русана подивилася на брата й теж зазирнула в камін. ‒ Цікаво, як він сюди пролазить? Тут навіть я насилу помістилася б. Адже він же такий великий і товстий. Добре, що Санта залишає на даху своїх оленів. Уявляєш, якби це оленям теж довелося протискатися в такий вузький димохід...
‒ Ти маєш рацію. А якщо ще й з саньми! Дивні вони тут. Навіщо лізти в димохід, якщо є двері? ‒ Русана і Данилко розсміялися і побігли до дідуся випрошувати заокеанські цукерки.
І тут настало Різдво. Трохи не таке, як у Києві, але все одно теж дуже смачне. Дідусь Василь приготував у духовці справжню запечену велику індичку, як прийнято в американців, з начинкою із фруктів, ягід, горіхів, рису та пташиних тельбухів, яку вони їли, їли, їли, поки Русана і Данилко не захотіли спати, відчайдушно позіхаючи, а їхні виделки попадали на підлогу.
Вирішивши, що дитячий час закінчився, мама відвела дітей у відведену для них кімнату, поцілувала кожного в обидві щоки та, побажавши їм казкових снів, вийшла. А вночі Руся раптом прокинулася.
‒ Ти спиш? ‒ штовхнула вона Данилка п'ятою.
‒ Ні, ‒ відповів він і голосно позіхнув.
‒ А чому ти не спиш?
‒ Тому, що ти мене розбудила.
‒ Але я тебе не будила. Я просто доторкнулася до тебе п'ятою і запитала чи ти спиш.
‒ Хіба це не одне й те ж?
‒ Ні. Удома, коли я хочу тебе розбудити, я стрибаю над тобою по своєму ліжечку й співаю. А тут я навіть не співала. Не хочеш спуститися вниз і подивитися на Санта-Клауса?
‒ Уже хочу. А коли спав, то не хотів.
‒ Ось бачиш, добре, що ти прокинувся. Тепер ти теж зможеш подивитися, як в Америці дітям приносять подарунки. Адже ми не скоро прилетимо до дідуся Василя наступного разу?
‒ Не знаю. Мені не сподобалося летіти, ‒ сказав Данилко, пригладжуючи своє непокірне волосся.
‒ Мені теж, ‒ погодилася з братиком Русана. ‒ А ще мене обдурили.
‒ Ти про що?
‒ Коли ми піднялися високо-високо, літак перестав летіти й тільки хмари рухалися знизу. Земля ж крутиться. Я все бачила.
‒ Так не буває, Русю. Адже двигуни працювали.
‒ Буває, буває! А двигуни працювали тільки для того, щоб я не лякалася. Напевно, мама сказала пілотам, що я дуже боюся літати.
‒ Не вигадуй, Русю. Я ще жодного разу не бачив, щоб машина стояла, а рухалася дорога. Давай одягнемося і тихенько спустимося у вітальню. Думаю, що всі вже сплять.
Через хвилину Русана з Данилком обережно спустилися сходами на перший поверх і навшпиньки пробралися до вітальні.
‒ Бачиш, ми вчасно, ‒ прошепотіла Русана, помацавши рукою різдвяні шкарпетки, що висіли на каміні. ‒ Подарунків ще немає. Давай сядемо біля каміна й зачекаємо, поки нам принесуть різдвяні подарунки.
‒ Давай. Усе одно спати не хочеться, ‒ Данилко сів на килим і приготувався чекати. ‒ Врешті-решт, якщо нам набридне сидіти на килимі, ми зможемо поспати в цих кріслах.
‒ Я не хочу спати. Я хочу подарунки. Спати я могла й удома. Для цього не потрібно було летіти через цілий океан.
‒ Тихіше! ‒ раптом прошепотів Данилко й приклав палець до вуст. ‒ Як на мене, я чув різдвяні передзвони. Якщо це Санта-Клаус, то незабаром ми його побачимо.
‒ А я трохи боюся, ‒ Русана сіла поруч з братом і прислухалася. ‒ Я не знаю англійської мови.
‒ Ну то й що? Ми будемо розмовляти з Санта-Клаусом на українській. Нехай він викручується. Ми ж у них в гостях.
Спочатку діти почули шум згори. Потім гучне сопіння. Потім у камін просунулися червоні чоботи, потім червоні штани... і на цьому все. Повністю Санта чомусь не з'явився.
Очевидно, він застряг. Посмикавши ногами, Санта на хвилину затих, а потім з іще більшою силою став намагатися вирватися з обіймів димоходу.
‒ Прокляття! ‒ почули Русана і Данилко. ‒ Хто будував цей камін?!
‒ Наш дідусь будував, ‒ відповіла Русана. ‒ Ви так смішно дриґаєте ногами!
Ноги Санти на хвилину завмерли.
‒ Хто тут? ‒ запитав Санта?
‒ Це ми, ‒ Русана піднялася з підлоги й зробила крок до каміна. ‒ Я і мій брат Даня. Ми прилетіли з України в гості до дідуся Василя. ‒ Русана подивилася на брата. ‒ Дивно, я чомусь все розумію, що говорить Санта Клаус.
‒ І я, ‒ Данилко теж встав з підлоги та підійшов до сестри. ‒ Мою сестру звуть Руся. ‒ Данилко зробив ще крок і обережно помацав чобіт Санта- Клауса. ‒ Чобіт справжній.
‒ Звичайно, справжній, ‒ долинуло з димоходу. ‒ Послухайте, це не за правилами. Ви в цей час повинні спати. І зараз ви заважаєте мені робити свою роботу. А мені ще всю країну потрібно облетіти й роздати дітям подарунки.
‒ Ну тоді вам варто піднятися на мотузці на дах і увійти через двері. Або швидко схуднути, ‒ Русана теж помацала чобіт Санти. ‒ Тут, на каміні висять п'ять різдвяних шкарпеток. Можна я принесу ще й мій заплічник для подарунка?
‒ Ні. Зазіхати на зайвий подарунок недобре, дівчинко. І у мене немає мотузки, ‒ Санта-Клаус швидко засмикав ногами.
‒ Дивно. А як же ви піднімаєтеся вгору? ‒ здивовано запитав Данилко, і вони з Русаною перезирнулися.
‒ Угору мене піднімають чарівні світлячки.
‒ Не знаю, як там щодо чарівних світлячків, але зараз вам знадобиться зовсім не чарівна пожежна команда, бо ви занадто багато їсте. А ще я не жадібна. Я запаслива, ‒ Русана підморгнула брату й потягла його за руку з вітальні. ‒ Ми пішли спати, дорогий Санта. Не будемо вам заважати.
Піднявшись на другий поверх, діти пробралися до себе в кімнату й Русана по-змовницьки прошепотіла:
‒ Одягаймося...
‒ Навіщо? Тут же не холодно, ‒ не зрозумів Данилко.
‒ Надворі холодно. Ми зараз через слухове вікно піднімемося на дах і поїдемо на оленях роздавати святкові подарунки.
‒ Ти з глузду з'їхала! Нас же заарештують.
‒ Хто нас заарештує? Усі подумають, що це Санта-Клаус. Він все одно буде висіти в димоході, доки не схудне, а ми допоможемо діткам отримати їх подарунки. Свої, до речі, теж. Ти зі мною?
‒ Ну... так, ‒ невпевнено відповів Данилко і став швидко одягатися. ‒ Але нашим батькам це точно не сподобається.
‒ А ми їм не скажемо. Ми швиденько розвеземо подарунки, повернемося сюди й тихенько ляжемо спати. Ну погодься, це ж справжня пригода!
Вибравшись на дах, діти дійсно побачили величезні сани, що висіли у повітрі, і оленячу упряжку. Олені нудьгували й аби скоротити час, били копитами об повітря й випускали колечка пари з ніздрів.
Побачивши дітей, олень з великим червоним носом, підозріло на них подивився і, встромивши морду в трубу запитав: "Гей, шеф, як ви там?"
‒ Я застряг, ‒ долинув голос Санти-Клауса десь знизу димоходу. ‒ Зараз звільню одну руку й зателефоную гномам. Вони прийдуть і розберуть цей клятий димохід!
‒ А я тебе знаю! ‒ вигукнула Русана. ‒ Ти олень Рудольф!
‒ Точно. Я Рудольф, ‒ олень вийняв морду з димоходу й подивився на дітей. ‒ Я найвідоміший олень у світі! Що ви робили на даху? Ви повинні в цей час спати у своїх ліжечках.
‒ Санта-Клаус нам сказав те ж саме, але нам не спиться, ‒ Русана підійшла до Рудольфа й показала пальчиком на його ніс. ‒ Він у тебе такий же червоний, як у Санти. Напевно ви п'єте занадто багато віскі. А Санта товстий тому, що їсть вашу їжу. Я в коміксі бачила.
‒ Дурниці. Я не п'ю віскі! Я ж олень! І Санта не їсть мою їжу. Він любить бургери. Якісь злі художники малювали той комікс. Зачекайте, а навіщо ви сіли в сани? Нічого там не чіпайте! Особливо велику червону кнопку!
Краще б Рудольф нічого не говорив... Данилко, почувши про велику червону кнопку, тут же натиснув на неї ‒ і сани, підштовхуючи ззаду оленів, полетіли по небу вперед, а металева рука почала діставати з величезного мішка подарунки в яскравих коробках і влучно кидати їх в димоходи будинків, над якими вони пролітали.
Було дуже чудово й весело, і тільки сердитий Рудольф час від часу повертав до них свій червоний ніс і невдоволено пирхав: "Тепер шеф мене точно відправить на пенсію"...
Так тривало довго-довго. Очі у Русани й Данилка поступово почали злипатися, і вони, щасливі, непомітно для себе заснули в санях.
А вранці їх розбудила мама й дуже здивувалася, побачивши що Русана з Данилком спали одягненими. ‒ Як це розуміти? ‒ запитала вона, діставши з-під ковдри Русану. ‒ Чому ви спите одягненими? Хіба тут холодно?
‒ Ти не повіриш, мамо, ‒ спросоння відповів Данилко й відкинув у бік ковдру. ‒ Ми замість Санти-Клауса всю ніч розвозили подарунки дітям.
‒ Чому ж не повірю? Усе може бути, ‒ відповіла мама і зняла з Русани курточку. ‒ І як, вдало?
‒ Звичайно, мамо! Санта-Клаус застряг у дідусевому каміні, тому нам довелося його виручати. Ось тільки ми так захопилися, що собі подарунків не залишили. Але я думаю, що комусь вони були важливіші, ніж нам.
‒ Треба ж! А я вранці думаю: чому шкарпетки порожні? А це ви, шибеники, таке втнули, ‒ відповіла мама й посміхнулася. ‒ Ви молодці. І не варто сумувати. Ми з татом уже все придумали.
Побігли снідати і роздивлятись подарунки.
Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".
Ілюстрація Олега Гончарова.
Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":
Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок.