Ольга Зубер. "Пригоди Пончика у Лапландії" (новорічна казка)


Ольга Зубер. Пригоди Пончика у Лапландії. Новорічна казка про котика.

 

 

Ольга Зубер

Пригоди Пончика у Лапландії

(казка)

 

Завантажити текст казки Ольги Зубер "Пригоди Пончика у Лапландії" (txt.zip)


Вже давно відбили куранти й відбахкали феєрверки. Навіть, найзавзятіші гуляки, й ті десь поділися. Мабуть, насвяткувавшись, спали без задніх ніг. А от Пончик не спав. Він сидів на підвіконні й дивився на небо. Він чекав на Санта−Клауса. З подарунками, звичайно ж. Як ви вже здогадалися, це була Новорічна ніч. Незвичайна і чарівна.
Надворі було дуже гарно. Сніжинки поволі падали, на й без того вкриті снігом стежки. У світлі місяця вони блищали, наче дорогоцінні камені.
Пончику закортіло спати. Але він не міг заснути! Он, минулого року заснув і не побачив, як Санта−Клаус приніс подарунки! Ні! Цього разу Пончик твердо вирішив дочекатися на Санта−Клауса. Він обов’язково повинен прийти! Пончик сам чув у новинах: по телевізору повідомили, що Санта-Клаус приходить у кожен дім, де є маленька дитина. А в їхньому домі була така маленька дитина. Он, спить собі, аж сопе!
У ліжку, вкрившись по самі вуха, спала маленька дівчинка, розкидавши кіски по подушці. Пончик, подивившись на неї, ще більше захотів спати. Він позіхнув і скрутився клубочком.
− Де він вештається, отой Санта-Клаус?! Він що, не розуміє, що може хтось чекає подарунків? Теж мені… Дід-дідуганисько капловухий! – вже неабияк сердився Пончик.
Ольга Зубер. Пригоди Пончика у Лапландії. Новорічна казка про котика.Пончик, як ви, мабуть, уже здогадалися – це кіт. Рудий, із зеленими очима і пухнастим хвостом. Він загадав новорічне бажання: величезну палку ковбаси, звичайно ж, у новорічному упаковуванні. Саме тому з таким нетерпінням він і чекав на  Санта−Клауса.
Очі Пончика поволі заплющилися, але дивний звук змусив його прокинутися. Пончик скочив і подивився у вікно. Біля самого їхнього будинку стояли новорічні сани, запряжені чарівними оленями. Почулися тихі кроки. Кіт удав, що спить, примруживши очі. Він був хитрим котом, і тому вирішив підгледіти за тим, що буде далі. Та й не для того він стирчав на підвіконні пів ночі не спавши, щоб усе проґавити.
У кімнату увійшов Санта−Клаус. Він підійшов до ялинки й поклав під неї красиву ляльку. Але Пончик чекав чогось іншого. А Санта стояв собі та милувався ялинкою.
− А мені подарунок? – промурчав кіт, не зводячи очей з довгоочікуваного гостя.
І тут його погляд упав на чарівний дідовий мішок. Пончик обережно спустився з підвіконня, пройшов попід стіною і, непомітно для Санта−Клауса заліз у його мішок. У мішку котові дуже сподобалось! І як ви думаєте, чому? Бо там пахло ковбаскою!!!
− Так ось, де мій подаруночок! – зрадів кіт.
Правда, ковбаска була чомусь без новорічного упаковування, як замовляв Пончик. Зате, яка запашна! Пончик, не довго думаючи, почав ласувати своїм подарунком, не чекаючи, коли Санта−Клаус вирішить покласти його під ялинку. Він справився з ковбаскою дуже швидко. Ну, дуже вже була смачна! Авжеж! Від самого Санта−Клауса! Новорічна ковбаска! Задоволений Пончик почав вмиватися прямісінько у мішку.
Тим часом, Санта−Клаус, намилувавшись ялинкою, взяв мішок, закинув його на спину і пішов.
− Ой-ой-ой! – захвилювався Пончик. – Куди він мене несе?! – переляканий, він сидів у мішку і боявся поворухнутись.
А Санта−Клаус вийшов з дому, сів у сани, поклавши біля себе мішок з котом, і сказав оленям:
− Ну, все, мої любі! Їдьмо додому! Ох, і стомився ж я!

Ольга Зубер. Пригоди Пончика у Лапландії. Новорічна казка про котика. Олені розігнались і знялися у небо.
− Щось я зголоднів, − сказав Санта−Клаус. – Треба підкріпитися дорогою додому. Десь тут був мій бутерброд з ковбаскою, − сказав він. І з цими словами засунув руку в мішок.
У Пончика похололо на серці. Мішок був великий, і він вирішив сховатися в ньому якомога далі, аж тут дідова рука схопила його за хвоста.
− Няв!!! – заверещав кіт і вкусив Санта−Клауса за палець.
− Ой-ой-ой!!! – закричав Санта. – Що це таке?! − і замість бутерброда витягнув кота.
− Кіт! А звідки ти тут узявся?! – здивовано вигукнув він.
Пончик мовчав, перелякано дивлячись на діда.
− Та-а-ак, − продовжив Санта−Клаус, − а де ж мій бутерброд?!
Пончик вирвався з дідових рук і чкурнув назад у мішок.
− Ага! Тепер зрозуміло, де моя ковбаска! Тепер через тебе всю дорогу я буду голодний! І не соромно тобі? Га?
− Дуже соромно! – сказав Пончик. – Але ж я думав. Що це мій подарунок, − винувато промовив він.
Дід потер бороду, і вже ласкавіше поглянув на кота.
− І як тебе звати? – спитав він.
− Пончик.
− Пончик? – перепитав Санта. – А чому ж не сосиска? – пожартував він.
При слові «сосиска» Пончик облизнувся.
− І що мені тепер з тобою робити?
Кіт виліз із мішка і потерся об руку Санта−Клауса.
− Ну, добре, добре! Не викину ж я тебе. Будеш тепер жити зі мною. В Лапландії. Тільки, щоб шкоди не робив! Гаразд?
− Няв! – погодився кіт.
Він зручно вмостився у Санти на колінах і роздивлявся все довкола. Вони пролітали над великими містами, які згори здавалися крихітними. Потім проминули ліси й гори. А коли під ними розлився безмежний океан, у Пончика перехопило подих! У нього, як то кажуть, розбігалися очі, і він не знав куди дивитися: чи то на нескінченні океанські хвилі, чи то вгору, на зірки, до яких, здавалося, можна було б доторкнутися, якби олені летіли трішечки вище. Пончик був щасливий! Його захопленню не було меж! Оце так новорічний подарунок!
Небо почало світлішати, і він побачив, що під ними розкинулися сріблясті гори й білосніжні ліси. Олені почали летіти все нижче, і згодом їхні сани спустилися на лісову стежку.
Ольга Зубер. Пригоди Пончика у Лапландії. Новорічна казка про котика.Проїхавши повз ліс, вони виїхали на галявину, на якій височів будинок Санта−Клауса. Будинок був дуже гарний: двоповерховий, з красивими сходами, прикрашеними гірляндами. Вікна були обвішані яскравими кульками та іншими новорічними іграшками. На дверях кріпилася табличка з написом: «Санта−Клаус.  Ласкаво просимо!» 
Щойно вони під’їхали, як з будинку повибігали гномики.
Вони бігли наввипередки, радісно сміючись, і щось вигукуючи.
− З Новим роком, мої дорогенькі! – звернувся до них Санта−Клаус. – А в нас гість, − сказав він і погладив Пончика по голові. Пончик сплигнув з саней на сріблястий сніг.
− Це – кіт Пончик. А це, Пончику, мої друзі-гномики: Світлячок, Сміх, Дзвоник, Сон і Вихрик.
− Мур-р! – привітався Пончик і потерся об дідові ноги.
− Ходімо в будинок, − мовив Санта−Клаус, і вся компанія вирушила за ним.
Всередині будинку Пончику дуже сподобалось. Тут було затишно, тепло, і якось казково.
Посеред кімнати стояла красуня-ялинка, у комині танцював вогник, на вікнах висіли блакитні штори, із зимовим візерунком. Трохи далі стояв великий стіл, накритий білою скатертиною. А на ньому стояло вже приготоване новорічне частування: салати, бутерброди, напої, фрукти, і звичайно ж, новорічний пиріг.
Санта−Клаус був дуже голодний, і ви знаєте, чому. І тому швиденько всівся за стіл. За ним поспішили гномики. І Пончик, звісно, не забарився.
У всіх був чудовий настрій. Після обіду гномики показали Пончику будинок.
− На першому поверсі ми живемо. А на другому в нас знаходиться чарівна майстерня. Там ми допомагаємо дідусеві виготовляти новорічні подарунки, − розповідав гномик на ім’я Світлячок.
Пончику дуже сподобалася екскурсія по домівці Санта−Клауса. Він усе обдивлявся, дещо обнюхував, а дещо, навіть, примудрявся непомітно лизнути.
Дуже сподобалися Пончику і його нові друзі. Наприклад, він дізнався, що Світлячок має таке ім’я через те, що дуже любить світло, а ще тому, що просто обожнює порядок, і після його прибирання довкола все сяяло, і навкруг ставало світліше.
А ось Дзвоник заслужив своє ім’я від того, що так дзвенів і гримів каструлями й тарілками, ложками й горщиками, що весь дім гудів і дзвенів. У Санта−Клауса іноді, навіть, лящало у вухах, і він тікав з дому.
А ось, Сміх, він і є Сміх! Такого реготуна інакше й не назвати. Все йому було смішно. Не можна було зупинити. Ось і зараз, дивиться на Пончика і за живота тримається від сміху.
− Ой! Дивіться, які в нього вуха! А як він сидить! Ха-ха-ха! А як він іде! Ха-ха-ха! А хвіст як поклав! Ой не можу! Заберіть цього кота, бо я лусну!
Пончик розсердився і сердито зашипів.
− Ой! Дивіться, як він сичить! Ой, не можу! – ще більше зареготався Сміх, і не втримавшись від сміху на ногах, упав і скотився вниз по сходах.
Пончик знітився і вирішив не зважати на нього. Що йому вдієш.
Ольга Зубер. Пригоди Пончика у Лапландії. Новорічна казка про котика.А ось, хто Пончику дуже-дуже сподобався, так це – Вихрик. Він був надзвичайно активний. Дуже швидкий і непосидючий. Все йому було треба, скрізь він був, усе устигав, і знав усе.
А ще знайшовся такий гномик, з якого вже посміявся Пончик. Його звали Сон. Він весь час позіхав, потирав очі, і носив із собою подушку. Як тільки випадала нагода, він де прийдеться вмощувався на тій подушці, заплющивши очі. Санта–Клаус дуже любив його, і не міг без нього заснути. І тому завжди брав його до себе у ліжко. Санта називав його ласкаво: Сончик.
Пончик незчувся, як настала ніч, і небо заблищало зірками.
− Спи ось тут, Пончику. – сказав Санта–Клаус, і посадив його на велике крісло. – Тут тобі буде зручно, – додав дідусь і полоскотав кота за вушком.
Пончик залюбки скрутився клубочком і, примруживши очі, спостерігав за гномиками, які готувалися до сну. Всі вони переодягнулись у смішні піжами й повлягалися − кожен у своєму ліжечку. І лише Сончик мав таку честь спати на одній подушці із Сантою.
− На добраніч! – побажав Санта–Клаус і вимкнув світло.
− На добраніч! – відповіли хором гномики. Усі, окрім Сончика, який, звісно, вже заснув.
− Мур! – промурчав Пончик.
Пончик дуже хотів спати. Але заснути ніяк не міг. Годинник, який висів прямісінько у нього над головою, раз у раз бамкав і цокав. Пончик сердито дивився на нього і чекав, що цей невтомний годинник теж, нарешті, засне. Але той бамкав і бамкав, не перестаючи.
Пончик з пересердя зістрибнув з крісла і вмостився біля комину. Тут було тепло і не чутно отого бамкання. Одне лише не влаштовувало Пончика: тут не було килимка. А спати на твердій підлозі йому зовсім не хотілося. Пончик встав і пішов у пошуках чогось, що хоч якось було б схоже на килимок. Але пошуки були марними. Ну нічого схожого на килимок не траплялося на його шляху. Пончик розчаровано зітхнув. І тут, раптом, наступив на щось м’якеньке. Кіт придивився. То була білосніжна і пишна борода Санта–Клауса.
Ольга Зубер. Пригоди Пончика у Лапландії. Новорічна казка про котика.− Те, що треба, − зрадів Пончик. І, не довго думаючи, схопив ножиці і відчикрижив для себе шматок дідової бороди.
Задоволений, він притягнув її до комина і, ретельно розстеливши, вмостився на ній клубочком.
Вранці Пончик прокинувся від страшенного гуркоту. Він відкрив очі та побачив Санта–Клауса, що розлючений носився по будинку. За ним бігали й верещали гномики. Навіть Сон − і той біг жвавенько, міцно тримаючи свою улюблену подушку.
− Оце гарно починається Новий рік! Що робиться! Що робиться! – репетував Санта–Клаус.
І, раптом, його погляд упав на Пончика. Вірніше, на те, що було під Пончиком.
− Моя борода! – закричав Санта–Клаус і кинувся у бік кота. Пончик чкурнув навтьоки.
− Борідочка моя ріднесенька! Борідочка моя дорогесенька! – прибалакував дідусь до своєї бороди, немов до живої. А потім схопив віника, і давай ганятися за котом!
− Ах ти ж шкідливий кіт! Ах ти ж безсоромний! А щоб тебе півень клюнув! Ти ж обіцяв шкоди не робити, а сам?!
Пончик щодуху носився по будинку. За ним, грізно розмахуючи віником, біг Санта–Клаус, а за ним гномики.
Особливо ця пригода припала до смаку Сміху. Він і сам не знав, з кого йому було смішніше: з розгніваного Санти, чи з переляканого кота.
Нарешті, Санта–Клаус втомився бігати і підійшов до дзеркала:
− Та воно не так, щоб уже дуже й помітно, − заспокоюючись, мовив він.
− Звичайно! Дідусю, не переймайтеся! До наступного Нового року вона встигне відрости. – втішали гномики Санту.
− І то правда, − погодився він. – Вилазь уже! – звернувся дідусь до Пончика, який і досі сидів під кріслом. – Не бійся, не серджусь я. І бороду тобі залишу, спи, на здоров’я!
Пончик несміливо вийшов зі своєї схованки.
Але на довго зразкової поведінки коту не вистачило. Через кілька днів після пригоди з бородою, він прогулювався будинком, і приємний запах привів його до кухні. Тут, як завжди, хазяйнував Дзвоник. На сковороді в нього щось смажилось, чайник свистів, у каструлях булькало й кипіло. А сам Дзвоник бігав від одного столу до іншого, від плити до відра з водою, щось у нього гриміло, щось дзвеніло, щось падало. Пончик стояв на порозі й спостерігав за метушнею гномика. На кухню не заходив, бо боявся, що там неодмінно щось впаде йому на голову.
− А, це ти, Пончику! Заходь, не соромся! Я тут трохи зайнятий, але ти не зважай.
− А що ти робиш? – спитав Пончик.
− Готую обід. Санта–Клаус попросив приготувати його улюблений пиріг, тому я повинен усе встигнути.
− А який у Санти пиріг улюблений?
− Шоколадно-горіховий, − відповів Дзвоник і пробіг з каструлею, в якій щось парувало й пашіло.
− А що в тебе он там? – спитав Пончик, вказавши на великий глечик.
− А, це сметана. Дідусь любить сметанку.
Пончик облизнувся і подумав: «І не тільки дідусь!»
− А ось тут що? – знову поцікавився кіт.
− А це смажена картопля. Дідусь любить її з сосисками.
Слово «сосиски» було для Пончика магічним. Коли він його чув, то забував про все інше.
Ось і зараз, вставши, він вирушив на пошуки. Довго шукати не довелось.
− Ось вони, на полиці! – зрадів Пончик і озирнувся на Дзвоника. А той якраз пробував на смак картоплю, і йому було не до кота. А коту того тільки й треба. Він схопив сосиску і швиденько її з’їв.
− Пончику! – погукав Дзвоник. – А йди-но допоможи мені! Щось я нічого не встигаю.
Пончик, як ні в чому не бувало, підійшов до Дзвоника.
− Ось, бачиш, це – горіхи для пирога. Вкинь їх, будь ласка, в тісто.
− Добре! – погодився кіт.
− Чудово! – вигукнув Дзвоник і побіг до холодильника.
− Що воно за горіхи? Треба спробувати. – тим часом роздумував Пончик.
Горіхи йому зовсім не сподобалися.
− Мені здається, що пиріг буде набагато смачнішим з сосисками, ніж з горіхами.
Він стрибнув на полицю, взяв сосиски і подрібнивши їх на маленькі шматочки, вкинув у тісто замість горіхів.
− Я вважаю, що сосиски мають прикрашати будь-яку страву. І звучить гарно: шоколадно-сосисковий пиріг, − мовив задоволений Пончик.
− Ну, що всипав горіхи? – запитав Дзвоник.
− Аякже!
Дзвоник подякував котові за «допомогу» і залив пиріг шоколадом.
− Ось, скоро спечеться, − мовив Дзвоник.
А коли він відійшов, то Пончик узяв миску з горіхами й швидко висипав їх у картоплю.
− Може, ніхто й не помітить, − подумав він.
− А що тут, у графині? – знову поцікавився Пончик.
− А це – улюблений дідусевий компот із суниці, − на ходу промовив Дзвоник і пробіг до плити.
Пончик вже виходив з кухні, як його осяйнула думка:
− Суничний компот має бути ще смачнішим, якщо в нього додати трішечки сметани, − подумав він.
Пончик додав кілька ложок сметани у компот, а потім вирішив, що це замало, і влив ще майже пів глечика.
− Сметанно-суничний компот! Яка екзотична назва! Санта-Клаусу має сподобатись, − подумав Пончик і, задоволений, вийшов із кухні.
Нарешті, обід був готовий. Гномики метушилися біля столу, ставлячи на нього посуд. Дзвоник приніс страви, й усі повсідалися за стіл.
− Якась дивна в тебе сьогодні картопля, − скуштувавши, сказав Санта–Клаус.
Пончик злякано подивився на діда.
− Та вона ж з горіхами! – вигукнув Сміх і засміявся, вхопившись за живіт.
Пончик сидів тихо, втягнувши шию, і позирав, то на гномиків, то на Санту.
Дідусь підозріло глянув на Дзвоника і сказав:
− Ну, добре. Спробуємо пиріг.
Дзвоник відрізав великий шматок пирога і поклав дідусеві на тарілку.
− Щось в тебе сьогодні все якесь не таке, як треба, Дзвонику.
− Чому, дідусю? – винувато пропищав Дзвоник.
− А тому, що! Подивися, з чим в тебе пиріг! Хіба я такий просив? Га?!
Ольга Зубер. Пригоди Пончика у Лапландії. Новорічна казка про котика. − Сосиски! Де вони тут узялися?! – не розумів Дзвоник.
− Ось цього я не знаю! – відповів Санта–Клаус і додав:
− Налий мені хоч компоту! Може, хоч він такий, як треба.
Дзвоник налив повну чашку й подав дідусеві.
− Так, а з чого це компот? – поцікавився Санта.
− Із суниці, − несміливо відповів Дзвоник.
− А чому ж тоді він білий, а не рожевий, як годиться? – розсердився Санта–Клаус.
− Я не знаю! – зі сльозами на очах відповів Дзвоник.
− Зате я знаю! – сказав Санта–Клаус і так подивився на Пончика, що той чкурнув під стіл.
− Ага! Ось я тебе й розкусив! Недарма кажуть: на злодії шапка горить! – закричав Санта–Клаус.
Одним словом, з появою Пончика у будинку Санти, однозначно стало веселіше. Чого він тільки не понавигадував! Ось, зовсім недавно, він прокрався до чарівних оленів і, умовив одного з них покататися на ньому верхи. Ще й командував!
− Вище! Вище! Ліворуч! Праворуч! Понад лісом! Попід місяцем! – керував він.
Санта–Клаус, коли це побачив, схопився за голову, і безпорадно розмахуючи руками, бігав по галявині. А за ним туди-сюди бігали гномики. Вихрик, Дзвоник і Сончик намагалися заспокоїти Санта–Клауса. Сміх перекочувався від сміху, а Сончик бігав, то позіхаючи, то потираючи очі, водночас, придивляючись, де можна було б умоститися на своїй подушці.
Добре, що політ Пончика тривав недовго, і ніхто, крім Санти і гномиків його не помітив. Але, після того, як вони спустилися з небес на землю, перепало обом: і Пончику, і оленю.
Та, що там казати! Пригод було скільки, що всі й не згадати. А ось, ще одна, яка трапилася зовсім недавно.
Вже пройшов майже рік, як Пончик оселився в Лапландії. Знову настала зима. У Санта-Клауса і гномиків додалося роботи: треба було виготовляти новорічні подарунки. І тому весь свій час гномики проводили в чарівній майстерні. Пончик іноді заходив туди, щоб поспостерігати за їхньою роботою.
Ось і цього разу Пончик, смачно пообідавши запашною кашкою, навідався до майстерні. Сидіти просто так, звісно, Пончику було ні до чого, і він почав катати по підлозі новорічну кульку. Спочатку він катав потихеньку, а потім так захопився, що почав підкидати її вгору, як футболіст м’яча. І не розрахувавши, поцілив кулькою прямісінько в лоба Санта-Клаусу.
Санта-Клаус схопився за голову:
− Що ти робиш, негіднику! Ти хочеш, щоб у мене перед Новим роком вискочила ґуля?! Як я буду людей вітати? Га?! – кричав він, бігаючи за котом.
Ольга Зубер. Пригоди Пончика у Лапландії. Новорічна казка про котика. Пончик вибіг на вулицю. Тут було, де сховатися. Він підбіг до першої ж ялинки і заховався за стовбур. Санта-Клаус вибіг на ґанок, але не побачивши кота, повернувся назад. Пончик вже хотів вийти зі схованки, як побачив, що з будинку вийшов Сончик. Він стояв, вдихаючи морозне повітря. Пончик, не довго думаючи, зліпив сніжку й кинув у Сончика. Сніжка вцілила йому в носа, і той з переляку упав у кучугуру снігу. Вибравшись з неї, переляканий Сончик помчав до будинку. Він так злякався, що навіть забув у снігу свою подушку. Пончик, побачивши це, тихенько підкрався, схопив подушку і чкурнув з нею на дах.
І тут, у будинку Санта-Клауса почався справжній переполох: всі шукали подушку.
Санта одразу зрозумів, чиїх це лап справа:
− От капосний кіт! А хай тобі грець!
Гномики оббігали весь будинок і всю галявину, а Пончика з подушкою так і не знайшли.
Санта-Клаус уже не знав, що й діяти. У будинку стояв крик і галас. Сміх без упину сміявся:
− Ой, не можу! Оце кіт! Усім котам кіт!!! Мало того, що посадив Санта−Клаусу ґулю на лобі, ще й подушку в Сончика поцупив! Ха-ха-ха!
Настала ніч, а Сончик без подушки не міг заснути, і тому Санта-Клаус носив його на руках, бігаючи туди-сюди по кімнаті. Інші також не спали. Вони тихо лежали у своїх ліжечках, і гадали, де б міг сховатися Пончик із подушкою. І тут, Вихрик підскочив на ліжку й сказав:
− Дідусю! На даху ще не шукали!
− Мерщій на дах! – звелів Санта−Клаус.
Гномики повдягали свої шубки й полізли по драбині на горище.
Один за одним вони видерлися на дах і полегшено зітхнули: біля димаря, обійнявши подушку всіма лапами, солодко сопучи, спав Пончик. Гномики підійшли ближче і почали його будити. Але це виявилася справа не з легких. Що вони йому тільки не робили! І лоскотали за вуха, робили йому зарядку лапами, навіть обережно потягнули за хвоста. Та Пончик на це не зважав: перевернеться на другий бік і спить собі далі.
− А давайте, ось так на подушці й принесемо його в будинок! – запропонував Вихрик.
Так вони й зробили. Принесли його в кімнату й поклали під ялинкою, той навіть і не поворухнувся.
− Вийміть з-під нього подушку! – порадив Санта-Клаус.
І правда, як тільки гномики прийняли подушку, Пончик відкрив очі й здивовано обвів усіх сонним поглядом. У нього був такий кумедний вигляд, що всі засміялися. Навіть Санта-Клаус не став його лаяти, і лише сказав:
− Добре, що знайшовся!
Сончик схопив свою подушку й одразу заснув. Невдовзі захропів і Санта−Клаус, і решта гномиків. Тільки Пончику не спалося. Він тихо лежав на м’якенькій бороді, і слухав, як Сміх сміється уві сні.
Ось такі пригоди були в Пончика, не кажучи вже про розбиті кульки, глечики та горщики з квітами. Або про те, як через нього Санта−Клаус не міг злізти з даху. Так, було й таке! Коли дідусь виліз по драбині на дах, щоб позмітати сніг. Пончик, звісно ж,  не знав навіщо та драбина і запропонував гномикам її прибрати. А оскільки, ніхто не знав, що Санта залишився на даху, то йому довелося довго гукати гномиків, доки його почули!
Аж ось, одного вечора сталося таке, що змусило Пончика враз забути про свої витівки. А сталося ось, що: гномики перед сном вирішили подивитися мультики. Всі вони зручно вмостилися перед телевізором. Пончик не дуже захоплювався мультфільмами, але також приєднався до перегляду. Спочатку було не дуже цікаво: хтось за кимсь ганявся, хтось від когось ховався і так далі. Сміху, звісно ж було смішно, а Сончик лежав на своїй подушці та дрімав, інколи піддивляючись одним оком в телевізор. Пончик потягнувся, і вирішив, що йому вже пора йти спати. Аж тут на екрані з’явилася дівчинка. Маленька, смішна, з кісками, в рожевому платтячку. Вона була не сама. На руках в неї було крихітне кошенятко. Вона посміхалася до нього і пестила його.
І враз, Пончик згадав. Дівчинка! Його маленька подружка і хазяєчка! Вони були такими друзями! Пончик зрозумів, що дуже скучив за нею, за її маленькими, ніжними рученятами, які часто лоскотали його за вушко. Пончик захотів додому. Але як її знайти, ту дівчинку?! Зажурений, він вмостився на килимку-бороді й не спав до самого ранку. Весь наступний день він тихо просидів на підвіконні, нікого не займаючи. Він не почув, навіть, коли Дзвоник покликав його обідати. А, коли Вихрик запропонував йому покататися з гірки, то він, на диво, відмовився.
− Що сталося з Пончиком? – схвильовано спитав Санта–Клаус, – я його не впізнаю.
Але гномики й самі не знали, що діється.
Ольга Зубер. Пригоди Пончика у Лапландії. Новорічна казка про котика.
− Його ніхто не образив? – хвилювався Санта–Клаус.
− Ні! Ні! Ми всі його любимо! – відповіли гномики.
− Дивно, – мовив Санта, і підійшов до кота.
− Пончику, що з тобою? Чого сумуєш?
− Я сумую за дівчинкою, – зажуреним голосом зізнався Пончик.
− За якою?
− За моєю подружкою, з якою ми разом жили в будинку. Я хочу до неї. Хочу знову спати з нею під ковдрою і гратися з нею.
− А як же ми її знайдемо? – спитав Санта−Клаус. – Може ти знаєш свою домашню адресу?
− Ні, дідусю, не знаю.
− Що ж робити? Я ж не знаю, в якому будинку ти заліз у мій мішок.
Пончик тяжко зітхнув.
З того часу він ходив засмучений і сумний. Всі дуже хвилювалися за нього. Навіть Сміху вже було не до сміху. Але одного разу, Санта−Клаус розбирав свою новорічну пошту, і натрапив на дуже цікавого листа. Прочитавши його, він задоволено посміхнувся і звернувся до Пончика:
− А ходи-но сюди, котику! – погукав він.
− Я тут натрапив на цікавого листа. Хочеш почитаю? – спитав дідусь Пончика, коли той підійшов.
Гномики також зацікавилися і стали слухати. Санта–Клаус відкашлявся і почав читати.
− Дорогий Санта–Клаус! Минулого року, саме у новорічну ніч, зник мій улюблений друг – кіт Пончик. Я дуже сумую без нього. І мрію про те, як вдень ми знову будемо грати в схованки, а вночі він залізе до мене під ковдру і заколисуватиме мене своєю котячою пісенькою. І тому, в мене лише одне бажання: я хочу, щоб ми знову були разом! Я вірю, що воно обов’язково здійсниться!
У міру того як, як Санта−Клаус читав листа, очі в Пончика загорялися все більше. А коли, дідусь закінчив читати, то він сяяв, наче сонце в погожий день.
− Тут і адреса є, − додав Санта−Клаус.
Пончик був неймовірно щасливий! Тепер він міг повернутися додому!
− Ну, що, будеш новорічним подарунком? – спитав Санта−Клаус.
− Буду! Буду! – радісно вигукнув Пончик.
Він не міг повірити у своє щастя і носився по будинку, як шалений. А потім вибіг на вулицю, і давай качатися в кучугурах!
Гномики були раді за Пончика, хоч і розуміли, що тепер їм доведеться розлучитися. А вони до нього вже так звикли!
Пройшло кілька днів, і настала така довгоочікувана й незвичайна Новорічна ніч. Гномики прикрасили Пончика: розчесали йому шерсть й одягли на шию блакитний бант. Авжеж! Він тепер не просто кіт. А кіт-подарунок. Та ще й новорічний.
− Ну, вже пора, − сказав Санта−Клаус.
Пончик, прощаючись, обійнявся з гномиками й заліз у мішок.
− Вперед! – скомандував Санта−Клаус, і олені знялися у небо.
Летіли вони довго, час від часу зупиняючись. Пончик знав, що коли олені стоять, значить Санта−Клаус у якомусь будинку кладе під ялинку подарунки.
І ось, нарешті, настала черга й Пончика. Санта−Клаус розв’язав мішок і сказав:

Ольга Зубер. Пригоди Пончика у Лапландії. Новорічна казка про котика.
− Вилазь. Тільки тихо.
Пончик вистрибнув з мішка й опинився у давно знайомій кімнаті.
− Сиди тут. Ти ж подарунок! – посміхнувся дідусь і погладив Пончика по голові.
Пончик урочисто усівся під ялинкою.
− З Новим роком! Будь щасливий! – сказав Санта−Клаус і зник.
Пончик якийсь час сидів під ялинкою, роздивляючись все довкола. Все йому було знайоме і звичне. А найголовніше – в ліжечку спала його маленька дівчинка, його найкраща подружка.
Пончик забув, що йому треба залишатися під ялинкою, і підійшов до неї ближче. Якийсь час він так і сидів милуючись нею, а потім не витримав і заліз до неї під ковдру...

Казка люб'язно надіслана автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

Цікаві дитячі казочки від Ольги Зубер

Ольга Зубер. Казочки для малят

Ольга Зубер - молода поетка та казкарка з міста Переяслав-Хмельницький, що на Київщині. Має педагогічну освіту. Писати вірші почала ще в дитинстві, а от казочки - коли стала підростати маленька донечка. Дівчинка у мами - дуже цікава, тому казок для неї було все замало. От і почала пані Ольга вигадувати свої цікаві казкові історії, які з 2015 року почали друкувати дитячі періодичні видання: "Малятко", "Колобочок", " Мамине сонечко", "Котя", "Жирафа Рафа", " Ангелятко". Як і кожен автор, письменниця мріє про видання своєї книжечки... 
 
 
 

Зимові казки для дітей

Зимові казки для дітей
Казочки про зиму, Новий рік та Різдво, представленні на "Малій Сторінці", написали для діточок відомі українські та зарубіжні автори: Ганс Крістіан Андерсен, брати Грімм, Василь Сухомлинський, Катерина Перелісна, Леся Храплива-Щур, Ірина Мацко, Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Ірина Жиленко, Микола Білкун, Яків Гончарук, Марія Пономаренко, Василь Струтинський, Валентина Вздульська, Юля Смаль, Василь Мельник, Юлія Хандожинська, Тетяна Винник.
 

Зимові оповідання для дітей

Зимові оповідання для дітей, оповідання про зиму, оповідання про новий рік, оповідання про різдвоУ цьому розділі пропонуємо почитати гарні оповідання для діточок про зиму, про свято Нового року та Різдвяні свята від наших сучасних авторів та класиків української літератури: Василя Сухомлинського, Олени Пчілки, Івана Багмута, Ярослава Стельмаха, Віктора Близнеця, Пилипа Бабанського, Остапа Вишні, Петра Короля, Галини Демченко, Олександра Копиленка, Олега Буценя, Андрія Бондарчука, Віктора Васильчука, Анатолія Давидова, Наталі Забіли, Івана Сенченка, Василя Струтинського, Василя Скуратівського, Івана Малковича, Олени Цегельської. 

 

 

Більше казок на нашому сайті:

Українські казки для дітей

казкиЧимало українських письменників творили казки. Серед них Іван Франко, Леонід Глібов, Марко Вовчок, Леся Українка, Олена Пчілка, Юрій Федькович, Григорій Квітка-Основ’яненко, Левко Боровиковський, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Іван Наумович, Василь Сухомлинський та багато-багато інших.  Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу.

Казки різних країн світу для дітей

Казки різних країн світу
Казки Еріха Распе, Ганса Крістіан Андерсена, братів Якоба і Вільгельма Грімм, а також - англійська, австралійська та угорська народні казки.

Останні коментарі до сторінки
«Ольга Зубер. "Пригоди Пончика у Лапландії" (новорічна казка)»:
Катя , 2019-12-04 09:41:58, #
Ліна , 2019-12-04 12:27:14, #
Ксюня , 2019-12-04 21:02:54, #
Марічка , 2019-12-05 09:33:53, #
Іра , 2019-12-05 12:06:54, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 5     + Додати коментар
Топ-теми